Українські поетеси ХІХ–ХХ століть – планети в орбіті зірок
Вони писали вірші в альбоми. Друкувалися в різних альманахах. Видавали власні збірки. Були самотніми – або об’єднувалися в літературні організації чи групи (часто – неформальні). Були просто жінками – а також і вчительками, і навіть археологами. Цілий розсип імен.
Вони мали й досить сильну індивідуальну лірику, і наслідували Тараса Шевченка, Лесю Українку та інших геніїв. Мали пісенну музу. Найкращі вірші відзначаються щирістю. Про одних багато відомо, про інших – майже нічого. Одні біографічно – повноцінні портрети, інші – силуети. Але кожна по-своєму цінна. 
Наприклад, це Дніпрова Чайка (1861–1927). Ви точно читали її вірші та легенди (у тому числі поезії у прозі) та казки, призначені для дітей. Але вона була не лише дитячою письменницею. Творча палітра письменниці досить широка, бо заторкувала й життя сучасної їй української інтелігенції. Це дуже плідна поетка, прозаїк, драматург, навіть авторка оперних лібрето, яка багато публікувалася й мала збірки.
Вона народилася на Миколаївщині, а життя і творчість, за власними свідченнями, були пов’язані з Херсонщиною. Дніпрова Чайка – як відомо, псевдонім. По-справжньому її звали Людмила Василевська-Березіна. Якщо докладно читати біографію, то вражає, зі скількома українськими діячами вона спілкувалася. У тому числі це Микола Лисенко (для якого, зокрема, авторка писала дитячі опери – «Коза-дереза», «комічна опера» «Пан Коцький» та інші), театр корифеїв, родина Русових та інші. А мотто її життя можна назвати: «Смійтеся – плакать не буду!» Дніпрова Чайка могла про себе це сказати, бо, попри творчі успіхи, мала репутацію «неблагонадійної», перебувала під поліційним наглядом. Біографи та дослідники цієї постаті розкажуть набагато більше, а мені хотілося б зосередитися на поезії.
Є справжні шедеври. Наприклад, «Єрихонська рожа» (цей твір давно знаю): «Я бачила квітку – з святої землі / Побожні прочани до нас занесли: / Без пахощів, сіра, посохла, негожа, / Та квітка була „єрихонськая рожа”. // „Це дивная квітка”, прочанин сказав, / Поклав на долоню, водою полляв, / І – диво! Рослина прочнулася враз, / В очах розгорнулась, в очах розцвілась. // Отак же часами, як рожа пустині, / Міняється серце од ласки в людині». Як відомо, єрихонська троянда зовні не нагадує квіти, а це зелені мохові грудочки. Але потрапивши під воду, квітне. Це оптимістичний символ, бо означає воскресіння та вічне життя. За легендою, коли Богородиця побачила єрихонську троянду, то благословила її на вічне життя. Грецькою назва цієї рослини – «анастатика», тобто «народжена заново», «воскресла».
Або ось що авторка адресувала своєму зошиту, в якому писала вірші: «Ти, зшиточку чорний, не зрадиш мені, / Із мене сміятись не станеш, / Сховаєш ти любо і тихі пісні, / І чисті надії, і думи ясні, / І муки пестливо сховаєш. // Ти, зшитку, чужому не станеш казать / Про те, що на душу спадає, / Лиш дружнії руки тебе можуть взять, / Лиш дружнії очі почнуть пильнувать, / Лиш дружня душа розгадає». Або алегорія: «Гралася в морі / Вільная хвиля, / Голосно-гучно співала, / Їй на просторі / Стало немило – / Берега ще забажала. / Ось до каміння / Лине хутенько, / Міцно його обіймає. / Шкода ж запалу, / Горе серденьку: / Камінь її одпихає. / Плаче на морі / Хвиля розбита…» І фінал: «Збігла у море – / Там, на просторі, / Вільно ізнову гуляти, / Пісню про волю, / Вільную волю, / Краще над всі шанувати...». Узагалі вона часто писала про море та хвилі. Наприклад, вірш «Хвиля», де є рядки: «“Прощай же, мій друже холодний! / Ми, правда, нерівня з тобою: / Ти – камінь могутній, я – хвиля, / Живлюся живою водою. / До тебе подібна я стала / Лиш в міцній холодній крижині – / Прощай же! Ту кригу на спомин / Тобі покидаю я нині!”». Або такий лаконічний вірш: «Багато є планет, багато вічних зір / Серед блакитної безодні неба; / Кого ж пильнує так невинно людський зір, / Кому його з усіх зірок найбільше треба? //
То сонечко: од його радість – світ, / І ласка теплая, і сила невмируща, / І чудо лиш воно на світі скрізь творить, / І лине звідусіль до його все живуще. // Пестить воно в квітках пелюстки молоді, / У колосках крепить зерно налите, / Голубить і листки, посохлі та руді, / Шануючи життя їх пережите». У вірші «Смерком» поетеса фактично порівняла себе із самотньою ялиною: «Я ж тебе, люба ялинонько, знаю, / Знаю твою сумовитую річ. // Рівно зелена і влітку, і взимку, /
Тиха, поважна і з тишу, й в грозу. / Ти не радієш – сумуєш невпинно / Нишком спускаєш живицю-сльозу. // От через що я до тебе, ялино, / Коли спіткає лихая година, / Лину, горнуся, немов до сестри…».
Нам відомі яскраві зірки – як Леся Українка. Але, виявляється, були й інші зірки, які складали сузір’я. Або це були планети, які потрапляли в орбіту значної планети і сяяли по-новому.
Наприклад, Ганна Луценко. Про неї майже нічого не відомо – у тому числі дат життя. Зрозуміло, що це кінець ХІХ або початок ХХ ст. Якраз у ХХ столітті відбувся ренесанс українських публікацій – від журналів до антологій. Зокрема, 1907 р. опублікували вірш «Перший сніг»: «Розіслалося поле, / Білим снігом укрите, / Як в намітку вповите, / Що чорніло учора. // Ще учора чорніло… / Кругом очі блудили, / Душа світом нудила, / Всяка думка німіла. // Вночі сніг перший випав, / Радо сонце вставало, / Світло крізь розсівало – / Кришталь поле усипав. / // І душа піднімалась, / Згадки в серці вставали… / До вікна я припала, / Туди в поле я рвалась… // Слізьми очі заслало, / Неживі звисли руки, / Серце стукало глухо – / І з вікна я упала… // А за ґратами поле, / Білим снігом укрите, / Як в намітку вповите, / Розстелилось на волі».
З яких країв ця поетеса? Наразі не знайдено інформації. Проте звернуся до авторок із більш конкретними біографіями. Вражена, яка різноманітна поетична географія України. Скажімо, Полтавщина. Відомо, що полтавський діалект ліг в основу нашої літературної мови. І, звичайно, цей край відомий письменниками та іншими видатними постатями. З-поміж них є зірки достатньо яскраві, щоб їх знати, але несправедливо менш відомі. Наприклад, це Ганна Супруненко. По-справжньому її звали Галина Стелецька. Вона була родом з Лубен. Точного року народження не знайдено, як і дати смерті. Відомо, що поетки не стало у 20-х рр. ХХ ст. Лірична і перекладацька спадщина досить різноманітна. І сьогодні цю поезію приємно та цікаво читати.
Скільки прожила поетеса? Відомо, що вона стала публікуватися на початку ХХ ст. Освіта – гімназійна. Далі була народною вчителькою (тобто в селі), а потім здобула археологічну освіту. Незвично на той час – жінка-археолог! Тим незвичайніша ця постать. Про неї хочеться більше знати.
Чому псевдонім – Ганна? Може, співзвучно з іменем Галина. Адже Галя – це народна зменшувальна форма імені Ганна. А ще… як поетка стала творити? Вважається, що її надихнуло відкриття пам’ятника Івану Котляревському 1903 р. у Полтаві (як відомо, там були присутні Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші українські діячі – уся Україна!) Але, безперечно, поетеса й раніше писала, просто, може, не вважала це за серйозне. А далі друкувалась у періодиці – у тому числі в «Літературно-науковому віснику».
З-поміж її віршів є цікаві формою та змістом, навіть із відгомоном модернізму. Тут можна казати про творчу індивідуальність. Наприклад, вірш «Я»: «Я – це поривання / Навмання сміливе, / Вічне хвилювання, / Як жага, бурхливе… // Я – сумне ридання, / Щире і журливе, / Я – німе страждання, / Тихе і терпливе… // Я – палке кохання, / Радісне, зрадливе, / Я – це без конання / Щось вічно рухливе…» Звучить дуже по-сучасному навіть формою. Або твір «Мовчання»: «Я не хочу з тобою змагатись / І не хочу тебе ображати, / Коли нічого більш сподіватись, / Тоді краще, мій друже, мовчати. // Чи ти бачиш нестиснуту руку? / Чи ти чуєш холодні змагання? / Злі натяки на вічну розлуку? / О! велике то слово – мовчання!» Хотілося б, щоб про цю поетесу більше знали, і не лише локально (при вивченні літератури рідного краю), а широко. Бо певна, що ще стільки треба пізнати.
Або Вероніка Морозівна (або Морозова, 1890–1966). Морозівна – її псевдонім. А коли одружилася 1912 р., узяла прізвище Гладка. (Цікаво, що її чоловік теж був поетом). Отже, Вероніка Гладка. Вона народилася на Житомирщині, умерла в Житомирі. Почала як поетка, а далі її більше знали як перекладачку Джека Лондона, Генріка Ібсена, Кнута Гамсуна, Герберта Веллса та інших класиків. Тобто – прозу та драматургію. Це копітка праця. І хоча поетеса вмерла забутою (як вважають), але її вірші досі є. Сама вона пережила те, що 1937 р. репресували її чоловіка, мовознавця Миколу Гладкого, а ще пережила війни… Сама походила явно не з пролетарської родини, бо її батько був волосним писарем, потім неодноразово змінював місце роботи і посади, родина багато переїжджала. Сама Вероніка навчалась у гімназії, тоді ж почала писати вірші. А от чи «видавалася» вона в рукописному журналі? Чи писала в альбом? Адже багато гімназисток так робили. Нам ще треба це дізнатися.
Роботу вона мала явно нелітературну, бо працювала… статистиком. Узагалі справжні поети і письменники повинні мати життєвий досвід, фах, причому не конче пов’язаний із мистецтвом, бо головне – життя. А в останні роки, до речі, Вероніка Морозівна працювала інспектором районного фінансового відділу.
Якою була муза цієї жінки? Ми читаємо і філософську, і пейзажну, і патріотичну лірику. Ця муза – часто сумна. Скажімо, вірш: «Страшна, таємна ніч настала, / Весь Божий світ круг мене спить… / В кутку лиш перед образами / Лампада сумно так горить… // Надворі вітер стогне, плаче, / Сухим гіллям об вікна б’є; / Чого ж душа моя ридає / І серце так болить моє? // Я є знаю, що весна настане, / Що розів’ється темний гай, / І соловейко заспіває, / І всюди буде ясний рай. // Чому ж не маю я спокою? / Чого болить душа моя? / І цілу ніч чого не сплю я, / І цілий день сумую я?».
Також, виявляється, її старша сестра (1887–1952), Людмила Курек, теж була поетесою і писала під псевдонімами Людмила Волошка і Л. Козачка. Яка була біографія цієї авторки? Знову ж таки: ми або нічого не знаємо, або знаємо обмаль. Відомо, що поетка спілкувалася з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою, багато друкувалася. Для неї зразком ізмалечку була Шевченкова поезія. Про це свідчить вірш «Шевченкові», де сказано: «Сотня літ уже минає, / Як слова твої святії / Розійшлись по Україні, / Мов ті перли дорогії. // І в тих перлах-самоцвітах / Є найкращії перлинки: / То слова про тяжку долю, / Долю жінки-українки». Далі перелічуються образи, від Катерини до інших, причому це змальовано «не словами, а сльозами». Неважко помітити, що цей вірш написано на мотив романсеро.
Або інша поетеса, яка публікувалась у 1912–1913 рр., – Леся Ясенко. Я не знайшла про неї ні дат життя, ні того, де вона жила, з ким спілкувалася… тільки – де публікувалася. Лірика, яка мені трапилася, переважно любовна. А є й філософська. Один з її віршів – такий: «Ти бачив, як падала зіронька ясна / В блакитній небес глибині, / І смуга блискуча – дорога прекрасна – / На мить зостається по ній? // Так ж промениста, мов блискавки смуга – / Слід щастя – на серці блисне, / І знову стиска його темная туга, / Безмежна, як небо нічне».
Це дуже різні поетки. Але хотілося б мати не одну антологію української поезії, де презентують нові або маловідомі імена. І разом вони складають сузір’я.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).