Яків Щоголів – той, хто створив український осінній хіт

Його прізвище відтворювали по-різному і досі не можуть визначатися, як звали цього поета: Щоголів, Щоголев, Щоглів… Його вивчають у курсі романтизму. Називають «останнім романтиком», «спізненим романтиком». Особливо люблять поезію, яка змальовує природу та пори року. Можуть пригадати вірш «Осінь»: «Висне небо синє, / Синє, та не те! / Світе, та не гріє / Сонце золоте». А ще він закликав: «Вчіться, діти: мудра книжка / Скаже вам чогось багато / З того, що колись другими / І посіяно, й пожато». Але, хоча знають вірші, біографія та взагалі постать лишаються переважно за сімома печатями. Це приклад того, як вірші пережили автора. Спробуймо окреслити портрет.

Він народився в листопаді – і уславився віршем «Листопад», який уважається справжнім шедевром. Не віриться, що це було написано в ХІХ столітті, бо звучить дуже по-сучасному. І в начебто простій формі – мудрі думки. Ось текст:

Звелося літо, і не знать,

Як день за днем минув,

І серпень дав, що можна дать,

І вересень майнув...

Морозний вітер в гай і ліс

Подув з холодних міст

Й нещадно з дерева обніс

Червоножовтий лист.

І висне небо в ті часи,

Немов циновий дах,

І стигнуть краплі від роси,

Як сльози, на гілках.

А ти, що осені настиг,

Та просвітку не знав,

Чи хоч єдиний лист зберіг,

За котрим жалкував?

І чи хоч краплю теплих сліз

Зоставив від весни,

Щоб плакать так, як плаче ліс

За літом восени?

(«Листопад», 1888 р.)

Цей вірш із захватом читають навіть ті, хто гадки не мають про автора. На мою думку, у тексті є навіть певне передбачення символізму.

Цю поезію приємно читати, зокрема вголос. Недарма стільки віршів покладено на музику. Ми досі захоплюємося й тим, про що написано, і тим, як це написано.

Ким був автор? Його біографію можна вмістити в кілька рядків. Яків Щоголів (1824–1898) – родом із Охтирки, дворянин (а дід був священником). Навчаючись у Першій харківській гімназії, майбутній поет обрав для себе як улюблених письменників сера Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Тобто – романтиків. Для нього це була «поезія в прозаїчній формі». І, звичайно, читав багато поетів. Зачаровуючись славетною старовиною, він іще гімназистом почав творити сам. А зовнішнє життя було начебто скромним. Скінчив Харківський університет (де спілкувався з іншими романтиками – звідси харківська школа романтизму). Варто сказати, що ректором тоді був Петро Гулак-Артемовський (хто не пам’ятає його байку «Пан та Собака»?), викладачами Щоголева були Микола Костомаров, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський… Ім’я на імені! (Забігаючи наперед, додам, що поет також спілкувався з Михайлом Старицьким, Дмитром Яворницьким та іншим цвітом нашої української інтелігенції). За життя поезію Щоголева хвалили і романтики, й Іван Франко, і Панас Мирний, і Павло Грабовський, й інші сучасники. А що сказати про роботу та інші будні? Поет працював канцеляристом, був зразковим сім’янином, дуже дбав про своїх дітей… До речі, вони завдяки йому вміли розмовляти українською мовою. Батько багато творів писав для них. Якова Щоголева можна назвати передовим, бо він не просто любив своїх нащадків, а й прищеплював їм почуття прекрасного. Сам автор дуже любив природу і вмів помічати в ній те, чого раніше не бачили інші. Поетове життя не було легким – наприклад, зубожівши, йому довелося продати свій будинок. Але Щоголів… навпаки, зрадів, уважаючи, що так зможе більше спілкуватися з улюбленою природою. Матеріальне не було для нього фетишем. Поет писав: «Я вільний, як дикий птах. Пожежі не боюсь і кидати нічого, куди хочу, туди й лечу. Я ніколи не заздрив розкошам. Всі мої симпатії до лісу, степу, отари чабана, водяного млина, хутора, куреня пасічника».

Писав поет багато (хоча не все публікував, бувши вимогливим для себе), йому належить висока лірика і так звана література для дітей – хоча й ці вірші насправді глибокі.

Він встиг надрукувати збірки, його знали в періодиці. Уже за життя автора його вірші цінували, проте по-справжньому відкрили посмертно. Його любили друкувати у Львові. Так, публікуючи невідомі за життя поезії Щоголева, Гнат Хоткевич (інший знаменитий письменник) вдало їх характеризував. А насправді більше публікацій з’явилося вже потім, у ХХ ст. 

Але було б неправильним уважати, буцімто Щоголів оспівував лише природу. Йому належить і філософська лірика, і патріотична, і любовна, і сатирична, а ще – про дитинство. Це не лише опис щасливих днів (вірш «Няня», в якому заголовна героїня розповідає дітям казки), а й співчуття до сиріт («Чередничка») – фактично вірші про права дитини. А ще – навіть про жіночі права. Одним із серйозних захоплень поета був український фольклор, який він збирав по селах. Щоголів не був замкненим і через службу часто їздив Харківщиною, де спостерігав народне життя. Але поезія цього романтика за народними мотивами не епігонська, а справді талановита. 

В яких жанрах творив Щоголів? Це і короткі вірші, і пісні, і поеми, і балади, і ще багато іншого. Реальне життя, казка, легенда, історичний факт, побачений пейзаж, гумористична сценка, – усе годилось у вірші.

Ми знаємо, що багато його творів покладено на музику – у тому числі ті, які оспівували козацьку героїку. Наприклад, один із найвідоміших – «У полі» або «Гречкосій», яку більше знають за першим рядком: «Гей, у мене був коняка». Його досі співають, причому в народі слова вже відрізняються. А оригінал починається так: «Гей, у мене був коняка, / Був коняка-розбишака, / Мав я шаблю і рушницю, / Ще й дівчину-чарівницю». Вірш узагалі показує розрив між минулим і теперішнім. А далі – протиставлення військового і сільського побуту, потім – пейзаж: «За буджацькими степами / Їдуть наші з бунчуками; / А я з плугом та з сохою / Понад нивою сухою. // Гей, гей, гей, мій чорний воле! / Нива довга, в стернях поле… / Вітер віє-повіває, / Казаночок закипає. // Ой, хто в лузі – озовися, / Ой, хто в полі – одкликнися! / Скоро все засне під млою: / Йди вечеряти зо мною. // Зву… луна за лугом гине, / Із-за хмари місяць плине; / Вітер віє-повіває, / Казаночок простигає». До речі, Яків Щоголів науково досліджував козацьке минуле, відвідував місця нашої слави, співпрацював із Дмитром Яворницьким. Узагалі впадає у вічі ретельність автора і вміння художньо опрацьовувати готові факти. 

Описувана ним природа геть не завжди застигла, як на картині. Це динаміка, рух. Автору цікаво стежити за змінами – і він закликає до того читача. Інакше як би він зумів так яскраво змалювати картину у вірші «Огир»: «На просторі і на волі / Мчиться огир в Дикім Полі; / Поле дике, та й в коню / Море полум’я й вогню. // Поводи й узда у його, / Наче з золота ясного, / I стремена, і сідло / Ляснуть карбами, як скло…».

Був період, коли Щоголів надовго замовк як поет і не писав. А далі почав знову інтенсивно творити на високому рівні. До речі, сам він був дуже скромним і не прагнув слави. Відомо, що, бувши у гостях, він раптом почув, як господиня співає «Гей, у мене був коняка». Цей вірш уважали народним твором! А він раніше був опублікований. Щоголеву стало приємно, що його як поета досі пам’ятають.

Пейзажна лірика – окрема тема. Наприклад, вірш «В діброві». Читаючи його, ми відчуваємо: головне – уміти чути і бачити. «Я сів під явора і став / В задумі тихо дочуватись, / Як мир перистий починав / Помалу з дупел підійматись. // Он чорний шпак співа вгорі, / Зозуля голосно кукука, / Скриплять червоні снігирі, / В дубову кору дятел стука. / Щебече зяблича сім’я, / І сиза горлиця воркує, / Чудова ж пісня солов’я / Над всіми співами панує». Або вірш «Степ»: «Он нагнулась тирса біла, / Звіробій скрутив стебельця, / Червоніє материнка, / Як зірки, горять козельці; // Крикнув перепел в ярочку, / Стрепет приснув над тернами; / По кущах між дерезою / Ходять дрохви табунами». А далі – релігійне почуття: «Степ зелений, степ широкий! / Ще вузька твоя дорога: /Тим же тут молитись можна, / Тим тут можна бачить Бога!» Але поет описував не лише степ чи ліс, квіти і птахів, а й тварин – наприклад, дуже щемкий вірш «Заєць», де чоловік нарешті відпускає спійманого звірка на дику природу. Узагалі ця лірика навіть екологічна.

У Щоголева є й міфологічна лірика. Оскільки поет дуже любив легенди, пісні, вірування, казки, то відображав ці сюжети у своїх віршах. Наприклад, «Лоскотарки». Це інша назва русалок – адже, за повір’ями, вони залоскочують людей. Хто з романтиків (і пізніше) не писав про русалок! Але в Якова Щоголева це особливі героїні, зі слобожанським колоритом. Наприклад, красень-юнак – «вродник», красиві жінки (русалки) називаються язичницьким словом «лади». Починається вірш ідилічною картиною пейзажу. Юнак потім згадує неньчину заборону купатися на Зелені свята, бо лоскотарки залоскочуть. Але далі – за законом жанру – бачить: «…серед річки / З очерету плинуть лади». І далі автор свідомо змальовує їхню красу архаїзмами, язичницькою лексикою. Русалки заманюють: «Йди у наші чисті води, / Йди у наш палац багатий: / Ми тобі кирею виш’єм, / Ми тебе одягнем в шати. // Він не слуха, хай не слуха: / Ми його таки доскочим / І на дні у чистих водах, / Ха, ха, ха, ха, залоскочем!», і далі: «Йди у наші чисті води, Йди у наш палац багатий: Ми тобі кирею виш’єм, / Ми тебе одягнем в шати. // Там надінеш ти коруну / Із камінів самоцвітних, / Щоб над нами царювати / В гранях чистих і привітних. // Із пранщиберу і злота / Зробим ми тобі одрину / І наб’єм м’яким лататтям / Та горицвітом перину». (Коруна – це корона, пранщибер – це чисте срібло, одрина – ліжко). Юнак може втекти, але раптом сам кидається у воду – і русалки радіють. Трагічна кінцівка, але як поетично написаний твір – ще й динамічно. Не кажучи про те, що цього автора варто читати й завдяки багатству мови (яке відзначали сучасники).

Або вірш «Колядка», який чудово стилізує наш різдвяний жанр, але водночас і оригінальний: «Рано ж тії півні / В ятці заспівали; / До нашого пана / Гості наїжджали. / Святий вечір! // У нашого пана / Великі кімнати: / Є де походити, / Є де погуляти. / Святий вечір! // А ще ж наша пані / Ніченьку не спала: / Вина готувала, / Страву припасала. / Святий вечір! // Та й не так та страва / В вдивовижу стане, / Як вийде панянка / Та ясно погляне. / Святий вечір! // Бо в тії панянки / Білі рученята, / Кращі срібних зірок / Карі оченята. / Святий вечір! // Хай же там гуляють, / А нам на крилечко / Вишлють з челядинцем / Та по пиріжечку. / Святий вечір». А в «Лебеді» автор фактично описав себе: «Плавав лебідь на роздоллі; / А щоб вирія знайти, / Прагнув тільки волі, волі / Та спокою в самоті».

Яків Щоголів любив саме творити. Він був проти моди, тенденційності, і тому його гармонійна поезія сприймається як відточена і пророча. Чи можна сказати, що ця людина була внутрішньо вільною? Так. А ще поета можна назвати гуманістом. 

Завершити хотілося б уже цитованим віршем «Тестамент (заповіт)»: «Тільки ви не озивайтесь / У книжках на кожен голос: / Геть відкиньте чорний кукіль, / Вибирайте чистий колос! // Та і те запам’ятайте, / Що для кожного народу / Ще одна є з книжок книжка, / Та, що ми зовем природа. // Йдіть на гори, тихий берег, / В гай, зеленую діброву: / Там ви вчуєте щось друге, / Інші річі, іншу мову». І, звісно, хотілося б, щоб побільше віршів Якова Щоголева входило до антологій українських і зарубіжних шедеврів – у тому числі присвячених природі.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).