Рік 2023 увійде в історію нашої громади в США як рік численних благодійних заходів з метою допомогти Україні, підтримати ЗСУ, зібрати кошти на гуманітарні потреби, також на культурні інституції, музеї та школи. Люди доброї волі не стоять осторонь війни в Україні і в цей непростий час додають свою лепту в Перемогу над московитами.

Фундація Києво-Могилянської академії в Америці запрошує Вас до участі у благодійних подіях «Академія перемог» для підтримки Ветеранського ресурсного центру Києво-Могилянської Академії. Цей проект містить різні напрями роботи, включно з інноваційними навчальними програмами, психологічною підтримкою, поверненням ветеранів до активного професійного і соціального життя. До цього проекту також входить інклюзивність кампусу університету: доступність всіх будівель для людей з інвалідністю та особливими потребами.

Важливо, що Києво-Могилянський Центр психічного здоров’я та психосоціального супроводу, з відповідними регіональними центрами й активними проектами психологічної допомоги у Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій областях та місті Києві, був заснований і почав працювати з ветеранами та іншими соціальними групами українців, вражених війною, починаючи з 2015 року. Після звільнення Бучі Києво-Могилянська Академія відкрила такий центр у місті.

Заснована у 1615 році, відроджена 19 вересня 1991 року Києво-Могилянська академія формує нові покоління національних лідерів, формує критичне мислення, підносить ідеї свободи, перемоги та любові до свого народу – якості, які закріплюють українську ідентичність. У грудні 2023 року відбудуться три важливих заходи: 

• 1 грудня – перший благодійний бенкет в Університеті Каліфорнії, Берклі (англ. University of California, Berkeley). Берклі – один з найпрестижніших університетів США, заснований 1868 року. Серед випускників, викладачів та науковців цього університету – 51 лауреат Нобелівської премії.

• 3 грудня – другий благодійний бенкет в Українському Культурному Центрі Лос-Анджелесу.

• 9 грудня – третій благодійний захід у Чикаго, в Українському інституті модерного мистецтва.

Повернення ветеранів до активного професійного та громадського життя є одним з головних завдань, що вже постали перед українським суспільством. Тому Фундація Києво-Могилянської академії в Америці ініціює ці події, щоб розповісти про Могилянку, про нові виклики і здобутки найстаршого українського університету, вклонитися пам’яті могилянців, які віддали своє життя за Україну у цій війні. 

Головними гостями доповідачами будуть випускники Києво-Могилянської Академії: Юрій Городніченко – президент ради директорів Фундації Києво-Могилянської академії в Америці, один з провідних економістів світу, професор Департаменту економіки Університету Каліфорнії Берклі; Тарас Лукачук – засновник благодійної Києво-Могилянської фундації (Київ 2023) та викладацьких стипендій для викладачів Факультету Економіки та кафедри англійської мови, колишній президент компанії Jacobs Kraft Suchard, також Mondelez у регіонах Україна, Східна Європа, Близький Схід і Африка; Олександр Костюк – кандидат технічних наук, директор інформаційно-обчислювального центру Національного університету «Києво-Могилянська академія», випускник програми Executive MBA, Kyiv-Mohyla Business School. Доброволець, командир взводу Сил територіальної оборони, лейтенант ЗСУ. З першого дня повномасштабної війни Олександр став на захист України у складі 130-го батальйону територіальної оборони ЗСУ. 13 грудня 2022 року отримав важке поранення, підірвавшись на ворожій міні на бахмутському напрямку.

Минулого року в переддень Різдва Олександр Костюк оприлюднив на фейсбук-сторінці фотографію підірваної на міні автівки: «У цьому авто були ми… Я проводив ротацію з позицій, яка уже встигла стати звичною. По дорозі, якою їздили так часто і так інтенсивно, що інколи утворювалися затори. Дорогою, яку перевірили сапери. І не один раз. Але навіть дотримання всіх цих умов не допомогло уникнути підриву на міні. Тому що, коли вам кажуть, що на війні кожен крок ліворуч, крок праворуч – уже великий ризик, то знайте, що це аж ніяк не перебільшення. Тому що здобувати свою незалежність українцям доводиться, долаючи тяжкі перешкоди, ціною власних зусиль та крові синів та дочок. 

Мені пощастило. Кермо було не з того боку, який міг би стати фатальним. Пощастило мати побратимів, які витягли, надали першу допомогу і вчасно евакуювали. Пощастило потрапити до лікарів, які знають свою справу. Я щасливий, що зі всієї цієї ситуації вийшов зі щитом.

Зараз я в Київському госпіталі, з ампутованою ступнею. Операції стали для мене щоденними процедурами, а знеболювальне потрібне як вода. Починається довгий процес реабілітації. Повноцінний марафон. Я вірю, що зможу повернутися, і планую надалі продовжити боротьбу в лавах Збройних Сил. Слава Богу, сучасні технології лікування це дозволяють.

Водночас війна продовжується і для сотень тисяч інших моїх побратимів, які готові далі боротися, не зважаючи на всі ризики. Не зважаючи на все, з чим їм доводиться стикатися щодня. Ці люди – титани. Все, що їм потрібно – не забувати про важливість справи, на вівтар якої вони кладуть своє здоров’я і життя. Пам’ятайте про це. 

Слава Україні! Героям Слава!»

Знайомтеся з нашим Героєм Олександром Костюком. 

Сьогодні для нього освіта – це другий фронт. Він продовжує свою роботу в Києво-Могилянській академії, вдосконалює інформаційні технології, без яких неможлива перемога. 

Марія Климчак – директор програм Фундації Києво-Могилянської академії в Америці.

«Коли закінчиться ця війна, ТрО треба готуватися до наступної». Як директор ІТ-департаменту Могилянки успішно командує взводом

Олександр Костюк на псевдо «Доцент» – командир взводу 130-го батальйону 241-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Його підрозділ обороняв Київ, Ірпінь, брав участь у звільненні Харківщини, тримав рубежі на Донеччині. У цивільному житті «Доцент» Костюк був директором ІТ-департаменту Національного університету «Києво-Могилянська академія». Ще до повномасштабного російського вторгнення він став резервістом 130-го батальйону ТрО. Тож 24 лютого разом з побратимами Костюк одним із перших зустрічав ворога під Києвом. Після важкого поранення на Бахмутському напрямку зараз проходить у Києві лікування та реабілітацію.

Сила завчасної підготовки

– Моя історія в Силах ТрО розпочалася ще у 2021 році, – розповідає Олександр Костюк. – Тоді я майже випадково знайшов у фейсбуці сторінку 130-го батальйону. Зв’язався з ними – як виявилося, бійці тренувалися щосуботи.

Тож іще до 24 лютого я знав, що у випадку широкомасштабного вторгнення стану до оборони з людьми, з якими вже тренувався і знайшов спільну мову. Нас уже багато об’єднувало, а такі неформальні горизонтальні зв’язки дуже важливі для згуртованості в підрозділі. І тому не дивно, що в подальшому ядром роти стали ми, резервісти. 

Коли все почалася, моя гіпотеза підтвердилась.

Перші тренування мали на меті відпрацювати роботу підрозділу в місті, патрульні дії, службу на блокпостах, охорону об’єктів критичної інфраструктури. Згодом ситуація на фронті змінилася, і змінилися завдання Сил тероборони. Мій підрозділ, наприклад, надалі проводив штурмові дії. І з гордістю хочу сказати, що ми цілком добре виконали завдання. З мінімальними втратами. 

Першим завданням мого підрозділу було утримувати територію одного об’єкта, розташованого поруч зі злітною смугою аеропорту «Жуляни». Тобто фактично ми охороняли летовище.

«Хлопці, там повна ср*ка»

Перше бойове хрещення я отримав на посаді командира відділення. Це сталося в Ірпені. Як зараз пригадую, перед тим, як зайти туди, командир роти зібрав нас і прямо сказав: «Хлопці, там повна ср*ка. Тому їхати на це завдання повинні лише добровольці. Тільки ті, хто готовий ризикувати життям…».

Приблизно те саме я оголосив і своєму відділенню. Це був момент істини, коли треба було зробити вибір, який стане визначальним. Пригадую, що вагалися тоді всього двоє-троє. Решта ще раніше все для себе вирішили.

Найбільшою перешкодою був тоді страх. Точніше, страх невідомого. Адже найбільше ми боїмось того, чого не знаємо. А тоді ми знали ще дуже мало.

Мені подобається принцип, що спроможний підрозділ не повинен розмінюватись на дрібніші завдання, ніж він може виконати.

Ми одразу взяли під свою відповідальність великий об’єкт – міст між Ірпенем та Бучею. Це була «хороша» позиція для росіян, добре пристріляна, з промзоною навколо. Підійти до неї можна було звідки завгодно.

Статус цього місця постійно змінювався. В один час воно було «нулем», а в якийсь час перетворювалося на «сіру зону», бо просто перед носом уже стояли росіяни.

Це був перший і надзвичайно важливий досвід, оскільки в цю промзону постійно заходила ворожа розвідка, проти якої працювали наші хлопці. Тільки тоді ми як слід відшліфовували свої навички й здобули нові. Бо зробити це можна лише в бойових умовах.

Це все знадобилося потім на Донбасі.

Простий приклад: коли працює ворожий РЕБ (станція радіоелектронної боротьби – ред.), то GPS’у в тебе немає, а отже, надіятись на свій планшет із «Кропивою» марно. Доводиться працювати з мапою, компасом і згадувати, як орієнтуватися на місцевості.

Тоді ж в Ірпені мене призначили командиром взводу. На жаль, сталося це через трагічні обставини: загинув попередній командир.

Звичайні, але непересічні

На момент, коли ми звільняли Харківщину і згодом вийшли на державний кордон, мій підрозділ став іншим. Це був уже зовсім інший взвод. Попередньо, вдалося переформатувати особовий склад, і в мене залишились тільки стійкі, вмотивовані бійці. До того ж ми на той час отримали дуже хороше поповнення. Врешті, нам вдалося сформувати якісно новий колектив, основою якого й далі лишалися резервісти.

В цілому ж мені, як командиру, дуже пощастило з особовим складом. У моєму підрозділі був дуже високий відсоток людей із вищою освітою, а також чимало таких, що прийшли до війська з креативних професій. Людей звичайних, але непересічних.

Управління також покращилось. У цьому ми дійшли до абсолютно іншого рівня. Коли я вже був поранений і перебував у госпіталі, управлінська вертикаль не зламалася. Командир першого відділення, як це і має бути, взяв командування взводом на себе. Під його керівництвом підрозділ продовжив виконувати і виконав завдання.

Завжди в кожного лідера має бути помічник, такий собі «номер два». Приміром, коли загинув наш ротний, я, будучи командиром взводу, взяв його обов’язки на себе.

«Я жартував, що ми з багатого ТрО. Рахунки за автосервіс були захмарні»

Вважаю, що на командирській посаді мені вдалося ефективно поєднати попередній управлінський досвід із новим для мене досвідом війни. Тому завжди намагався працювати зі своїм підрозділом, як із командою. Не нав’язував свого рішення, а спонукав підлеглих до розмірковувань. Казав: «Я ставлю завдання. А виконання його – за вами». Уточнював, правда: «Якщо не вирішите ви, то буде прямий наказ про те, як виконати. І вже тоді не гарантую, що він вам сподобається. Тому думайте».

Завжди брав до уваги, що жоден з нас не є, чи не був, військовим. У моєму підрозділі кадрових військових не було взагалі. Всі прийшли з цивільного життя, і поєднувати досвіди доводилося всім.

Мені, наприклад, окрім усього, знадобилися мої цивільні навички автоспорту. Точніше, вміння швидко їздити по бездоріжжю. Вчив цьому інших. Бо, на жаль, не кожен умів їздити не на автоматі, а хтось не вмів узагалі. І я вчив, насамперед, як не розбити автомобіль і не травмувати себе та побратимів.

Рахунки за автосервіс, які ми сплачували, були захмарні. Ми ледве їх витягували, при тому, що взвод наш був «ресурсним». Ми маємо хороших знайомих, які щедро допомагають. Я жартував, що ми з багатого ТрО.

«Коли йдете в місто, маєте виглядати так, щоб цивільним хотілося до вас приєднатися»

Є два види військових колективів: той, у якому хочеться залишатися індивідуалістом, існувати окремо від усіх, і той, у якому хочеться розчинитись, стати частиною цілого. Оцей другий варіант можливий тоді, коли середовище в команді здорове. Коли між бійцями і командирами панує атмосфера поваги. На цьому хочеться зробити особливий наголос.

Важливо поважати інших і не втрачати повагу до себе. Я завжди наголошував своїм бійцям: коли йдете в місто, то повинні виглядати й поводитися так, щоб цивільним хотілося до вас приєднатися. Або, щонайменше, усміхнутися, підійти і заговорити.

Ще я вимагав дбати про себе і стежити за здоров’ям. Пити достатньо води й нормально харчуватися. Це давало результат. На Донбасі, попри складні умови, в мене ніхто не хворів.

Адже коли хворіє один боєць, це означає, що відділення у неповному складі виходить на бойове чергування. Або ж для того, щоб склад був повний, треба кимось замінити хворого бійця. Здебільшого замінити ніким, тоді доводиться заходити на чергування або головному сержанту, або командиру взводу. Це неправильно, бо внаслідок цього випадає цілий рівень управління.

У підрозділі також має бути психологічно комфортно. Для цього, найперше, слід «закрити» побутову базу. Якщо цього не зроблено, і підрозділ перебуває «на нулі» без найнеобхіднішого – одягу, нормальної їжі, зв’язку та генератора, – то про все інше говорити складно.

Мені вдавалося за допомогою помічників вирішувати ці питання. Завдяки спільним зусиллям у нас була електроенергія, були «Старлінки», був зв’язок.

Командиру важливо дослідити характер і поведінку кожного свого бійця. Приміром, є люди, які мають постійну потребу на когось психологічно спертися. Це ті, що потрійно перепитують: «Можна зайти? Можна вже виконувати? Можна повертатись?». До таких також треба знаходити підхід. Хоча би просто бути готовим терпляче відповідати: «Так, можна. Так, виконуйте. Так, повертайтесь».

І великою дурістю з боку командира було б поставити двох таких людей виконувати завдання в парі. Хтось із них має бути опорою, а інший – тим, хто опирається. Саме таким принципом я і керувався: люди, що працюють разом, повинні бути психологічно адаптивні один до одного.

Під час проведення ротацій найперше я вдивлявся в очі бійців. Ті очі могли бути веселими, втомленими чи засмученими, але найперше я стежив, щоб вони були «нормальними».

«В армії має бути хороша бюрократія»

Потрапляючи до війська, як на мене, найголовніше – правильно зрозуміти, як функціонує ця система. Армія, за моїм переконанням, повинна бути прикладом хорошої бюрократії.

Багато моїх хлопців, коли вперше зіштовхувались із дуже «армійськими» речами, зізнавались, що спочатку в них опускалися руки. Чому, мовляв, речі, які в цивільному житті вирішуються миттєво, тут потребують чималого часу і величезних зусиль.

Я нагадував їм тоді, що однією з ознак дорослої людини є здатність перемикатися між ролями. Так, як це роблять діти. У дитячих іграх усе відбувається швидко і багатогранно: ось тут місто, ось тут збудовано космічний корабель, ось тут лікарня. А за годину правила та умови гри змінюються на інші.

Доросла людина в армії також повинна розуміти, куди вона потрапляє і перемикати в голові цю роль. Не варто все цивільне тягти за собою у військо.

Зараз відбувається реорганізація деяких підрозділів, зокрема і моєї роти. Вона отримує броньовану техніку, і це змінює дуже багато. Тримаю кулаки за своїх хлопців, щоб вони добре впоралися з новим нетривіальним викликом.

Не треба забувати, що коли закінчиться теперішня війна, нам слід буде готуватися до наступної. Адже вірити, що при зміні влади в росії відмовляться від своїх імперських ідей, безглуздо. Тому Сили тероборони треба «прокачувати» далі.

Надруковано з дозволу редактора видання «Новинарня» 

Дмитра Лиховія та автора 

Богдана Коломійчука.

Спілкувався: Богдан Коломійчук.

Фото надані Олександром Костюком.