До Дня української писемності та мови
Українська мова на теренах України дуже давня. І оскільки українці є автохтонами на цих землях, тобто жили тут споконвічно, а не були переселенцями з інших усюд, то й мова наша існувала тут споконвіків. Звичайно, мова, як і людина, змінюється. І змінювалась. Про давність української мови можна говорити на основі двох критеріїв. Перший – це матеріальні пам’ятки. Другий критерій: на основі зіставлення мовних фактів і порівнянь з іншими мовами (мови сусідів чи мовних сімей) можна зрозуміти, коли постало те чи інше мовне явище: слово, фраза, вимова тощо. На підставі історичного вивчення усіх слов’янських мов науковці уже з’ясували, що на кінець V століття існувала (умовна) єдність слов’янських мов, названа праслов’янською мовою, а відтак зачали формуватися окремі мови. Зокрема й українська. В українській мові маса праслов’янської лексики, що засвідчено етимологічними словниками.
Давні слов’яни, як вважав професор Огієнко, мали своє письмо і до кирилиці. Але, на жаль, артефактів не збереглося. Або їх іще не знайшли. Болгарський письменник, послідовник слов’янських місіонерів Кирила і Мефодія, автор трактату «Про письмена» Чорноризець Храбр писав про «черти і ризи», якими писали давні слов’яни. Очевидно, що до кирилиці була якась система письма для позначення, проте вона була не надто досконалою та не адаптованою до фонетики (тобто не передавала всіх звуків мови).
З переходом на новий календар День української писемності та мови відзначається в Україні 27 жовтня. Це державне свято було започатковано 1997 року указом президента «Про День української писемності та мови» на знак підтримки «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства» принагідно до дня пам’яті преподобного Нестора-літописця, який за колишнім календарем припадав на 9 листопада. Нестор (1056-1114) був основоположником давньоруської історіографії та одним із перших істориків Русі. Найвідоміший твір, хоча були ще агіографії (житія святих), до якого причетний був Нестор, називається «Повість минулих літ». Це одна із найдавніших літературних пам’яток в нашій історії та найдавніша повноцінна літописна пам’ятка української мови. «Звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити» – так починається літопис. У ньому показана історія держави на тлі світових подій. Однак усе більше аргументів з’являється серед істориків за те, що правдивим автором був не Нестор, але ігумен Видубицького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр. Збереглася приписка в деяких літописних збірниках, де Сильвестр вказав, що 6624 року від створення світу, тобто 1116 року по Христі, написав «книгу цю Літописець», під якою варто розуміти «Повість минулих літ». Так, гіпотеза про Сильвестра як автора «Повісті минулих літ» нині знаходить нові підтвердження та вважається переконливою. Окрім «Повісті», були й інші літописи та писемні пам’ятки, що дійшли до нашого часу. А скільки тих, що були знищені, зокрема й через конфлікти релігійні після запровадження християнства… Хай там як, а риси української мови фіксуються уже в перших відомих сьогодні давньоруських пам’ятках, наприклад в Остромировому Євангелії (1056-57), Ізборниках Святослава (1073, 1076), Галицько-Волинському літописі (1201-1261, 1262-1291), «Слові про Ігорів похід», «Руській Правді» тощо. Тих пам’яток було вдосталь, а ознайомитися докладніше з перлинами культури українців можна в різноманітних хрестоматіях, які уклали дослідники української писемності, наприклад Василь Сімович (1932), або сучасніша за редакцією Василя Німчука (2015). Справжньою знахідкою для підготовленіших читачів може стати укладена професором Іваном Огієнком книга «Пам’ятки старослов’янської мови», де міститься повний історичний, лінгвістичний та палеографічний огляд з повною бібліографією та альбом знімків пам’яток з транскрипцією. Монументальні у буквальному сенсі пам’ятки української мови, що дійшли до нас крізь віки, це графіті на стінах Софії Київської, пам’ятки ЮНЕСКО. Таких графіті на сьогодні знайдено понад 7 тисяч, датуються вони з ХІ століття та є записами мешканців Києва, що засвідчують українськомовну ідентичність киян. Не писали ж бо вони церковнослов’янською книжною чомусь на стінах Софії, а писали тією мовою, якою говорили. Коли говорять про День української писемності та мови, то переважно йдеться про літературну мову, яка у сучаснім (зрозумілому нам) варіанті постала у часи Романтизму зусиллями Котляревського-зачинателя та Шевченка-основоположника, як вчать у школі. Однак літературною мовою для наших теренів раніше була й не чужа нам так звана (давньо)руська мова, що була офіційною мовою Великого князівства Литовського, зафіксована у Литовських статутах. А потому були й гетьманські грамоти, козацькі літописи тощо. Та цікавіше подивитися на реверс, а саме на живу народну мову (і на прислів’я-приказки, більші фольклорні тексти, на народні пісні), котра і зберегла всю ту глибинну давність. Точніше, саме завдяки їй збереглися тисячолітні первні української мови, адже мова літературна це завжди історія про структурування, форматування, редагування. Коли шукати коріння української мови у мутній глибіні століть, то варто дивитися на народне мовлення, тобто на діалекти. Адже саме там виникли специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Про специфічні риси української мови читаймо професора Костянтина Тищенка: наприклад, його тематичну працю «Правда про походження української мови», вона є в інтернеті. Професор Тищенко зазначає, що з-поміж 82 специфічних рис української мови (звукових і граматичних) 34 є виключно українськими, унікальних українсько-білоруських рис є 4, а українсько-російських – жодної.
Мова – дім буття. Людина живе в мові. Мова підказує людині те, що вона думає. А потім висловлює це, тобто надає форму для думки у вигляді слова. Слово стає матеріальним вираженням думки, коли стає письмом. Мова називає світ. Мова маркує реальність, мова дає змогу опанувати осяжний світ. Але поезія, що є фактично теж мовою, дає змогу висловити те, що є невисловлюваним. Омовити те, чого не можна сказати інакше.
Мова є голографічною сутністю, чи то пак багатовимірною, такою, яка вистрілює інформаційними імпульсами впливу на суспільство. Мова виконує функцію соборну для всякої нації. Саме тому в час боротьби за незалежність століття тому 1918 року Міністерство народної освіти затвердило «Найголовніші правила українського правопису», укладені професором Огієнком, котрий казав: «Соборна літературна мова звичайно знає й один соборний правопис як зовнішню ознаку своєї одности». А правописна комісія Української академії наук на чолі з академіком Агатангелом Кримським згодом доопрацювала той правопис, тож 1928 року появилася «скрипниківка». В укладенні першого соборного правопису брали участь представники з усіх етнічних земель України. Проте вже 1933 року правопис оголошено «націоналістичним», а його авторів та носіїв мови знищено. Так зараз нищать московські окупанти будь-які прояви української мови на окупованих територіях: палять книжки, забороняють і вбивають.
Мова – це не просто технічний засіб комунікації. Мова працює лише в діалогічному контексті як варіативність комунікації та відбувається лише у сприйнятті, у рецепції. Мова це унікальна сутність, яка живе тим робом, що акумулює сама себе, адже те, що уже колись давно появилося у мові, наявне і доступне нам сьогодні. Це стає зрозуміло, коли ми спілкуємося з людьми, котрі говорять на іншому діалекті нашої мови, оприявнюючи давні форми, які можуть бути відсутні в літературній мові. Скажімо, давньоминулий час дієслова («я читав був цю книжку, та забув її зміст») чи деякі слова або фонетичні особливості.
Мова як амальгама, що наповнена смисловою енергетикою, якщо говорити метафорично.
Українці мають знати свою мову і щоденно користуватися нею. Полюбити свою мову натомість боротися за неї. Потрібно перестати постійно оглядатися на російську мову. У школі для запам’ятовування правил раніше постійно вживали порівняння з російською: мовляв, в українській так, а от у російській так. Є сподівання, що так уже не робитимуть.