Українські перекладачки пригодницької літератури та іншої класики

Марія Загірня

Чи любите ви читати пригоди? Гадаю, що багато хто відповість «так». Принаймні у дитинстві ви точно не лише дивилися фільми, а й читали. Александра (Олександра) Дюма-батька, сера Вальтера (Волтера) Скотта, Майн Ріда, Фенімора Купера та ще багатьох інших. Багато пригодницької, захопливої літератури насправді не лише для дітей або тинейджерів, це й висока класика, яка навчає життя.

Ольга Косач-Кривинюк

На цій літературі виховували наших класиків. Це й історичні романи, і пригодницькі, і просто події з життя начебто звичайних людей – але воно виходить незвичайним. Наприклад, Лесю Українку. Однією з її улюблених ізмалечку книг була «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Майбутня поетеса навіть розігрувала зі старшим братом Михайлом сценки з цього роману. Або першою книжкою Максима Рильського було про Робінзона Крузо – у переказі Бориса Грінченка. В оригіналі, як ми знаємо, це грубий том, де багато релігійних моментів, розлогих описів. (Адже Дефо писав це не для дітей). Переказуючи цю книгу для дітей, багато хто зберігав чудовий сюжет із ідеєю виживання, того, що таке – бути справжньою людиною. Факт, що українцям дуже подобалася ця книга – і в цьому заслуга перекладачів.

Анастасія Грінченко

А зараз поговорімо про перекладачок, які відтворили і опублікували українською книги, що тоді були на слуху, вважалися… дитячими чи не дуже, але сьогодні це – справжня класика. Спробуймо прочитати її неупереджено і оцінити стиль.

Отже… що відбувається у паризькому палаці у XVI столітті? А на французькій фермі? Чому ніколи не буває нудно? Як перетворити фарбування паркану на вигідну для себе справу? Як ліпше ловити змій? Або історія про тітоньку, таку збиту з пантелику, що рахувала ложки разом із кошиком – і що з цього вийшло. Усе це – нинішня дитяча класика.

Що сказати про переклади з англійської? Англійську літературу любили і знали. А мова? Вона наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ще не була такою активною в Україні, як сьогодні. Пальму першості з іноземних мов віддавали французькій і німецькій. Проте англійською могли читати, перекладати з неї – скажімо, Леся Українка наполегливо вивчала цю мову (хоча роками було дуже важко знайти вчителя, адже треба було носійку мови) – і вивчила так, що змогла вільно володіти, правильно читати вголос, перекладати Байрона… 

А що сказати про американську класику? Скажімо… чи любите ви «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена (Твейна)? (За життя його псевдонім українською відтворювали і як «Твайн»). Авжеж, так. Хто не фарбував паркан разом із Томом, не шукав скарбу, не блукав у печері – подумки, в уяві, з героями? Імена персонажів твору стали прозивними. І, звісно, знаєте про найкращого друга цього хлопчика – Гекльберрі Фінна або просто Гека. Безпритульного, але дуже розумного і дотепного, високоморального (хай собі він і відмовляє в цьому, не вважає себе принциповим, але ж читач бачить, що Гек і є справжнім другом), який любить природу, принципово не хоче жити в будинку… 

І навіть пародія на Діогена, бо живе в бочці.

А хто переклав українською про Тома Соєра і Гека Фінна до появи сучасніших перекладів (які ми читали і, сподіваюся, читатимемо)? 1906 р. у Львові вийшли «Пригоди Тома Сойєра» у перекладі Юліана Панькевича. А на Наддніпрянщині це – дружина Бориса Грінченка Марія Загірня та дочка Грінченків Настя (Анастасія) Грінченко (1884–1908, у неї ще були псевдоніми Настя Горова, Настя Сагайдачна, Н. Гаєнко). 

Марії Загірній (Грінченко, 1863–1928) належать переклади переважно високої літератури. Це проза і драматургія – наприклад, популярні тоді Моріс Метерлінк, Генрік Ібсен (складну і справді високотрагічну п’єсу «Росмерсгольм» вона переклала разом із Настею Грінченко)… Але 1907 р. виходить друком книга «Гек Фінн і Том Сойєр». «Я рада працювати для вкраїнської справи», – казала Марія Загірня. 

Дочка, Настя Грінченко, переклала про Гека Фінна в 1907 р. Вона була ще зовсім молодою. Але за життя перекладачки цієї книги українською не оприлюднили. 1908 р. – у рік смерті Насті Грінченко – у Києві вийшли «Пригоди Гека Фінна» в її перекладі (підписано скромно: «Переклала Н. Грінченко»). Проте сьогодні ми можемо це читати. Процитую кілька пасажів із цієї знаменитої книги. 

В оригіналі тут дуже різноманітний стиль. У передмові автор зазначав про різні говори і діалекти Америки, які виникають у тексті, коли Гек і Джим подорожують на плоту. Сам Гек, як відомо, неосвічений. Його навчили читати і писати, він трохи походив до школи, знає Біблію – але цього досить. На мою думку, перекладачка змогла відтворити соковите розмовне мовлення вже на початку твору (цитую у правописі оригіналу). Отже, дамо слово Марку Твену в перекладі Насті Грінченко: «Пані Дуглас приняла мене до себе за сина й обіцялася мене цівілізувати. Важкенько жилося мені в неї, бо занадто вже поважна була удова, занадто вже звикла вона до порядку; не витерпів я: втік. Знову одяг я своє брудне дрантя, знову заліз у свою стару кухву з сахарю, та й почав жити щасливо – так, як мені хотілося. Та не на довго – мій приятель Том Сойєр знайшов мій притулок та й умовив мене вернутися до вдови і стати слухняним хлопцем – тільки тоді й згожувався Том приняти мене до своєї нової розбійницької ватаги. Нічого робити; довелося вернутися назад». Зрозуміло, що діти лише грались у розбійників. Але, як і годиться дітям, справді вірили у свої ігри та фантазії. І далі: «Удова поплакала надо мною, назвала мене бідною пропащою овечкою та ще иншими всякими назвищами, а проте вона зовсім не хотіла мене ображувати. Знову нацуплено на мене нову одежу, в якій мені було так душно та незручно. Ну й почалася знову стара пісня. До вечері скликано дзвоником і неодмінно треба було вчасно прийти. Сівши за стіл, не можна було відразу починати їсти, а треба було ще підождати, поки господиня щось пробубонить над стравою, так наче тій страві щось недобре сталося. Погано було й те, що кожну страву давано окремо, а от як у нас у кухві, так усе намішано в одному черепку, – куди смашніше». Життєві спостереження кмітливого хлопця тут перемішані з наївністю (через що створюється комічний ефект) – і читач це вловлює. Або як тітка Саллі перераховувала ложки (а Гек їх цупив): «Я вдруге потяг одну ложку, і в неї вдруге вийшло дев’ять ложок так, як і першого разу. Тут вона зовсім посатаніла, аж затремтіла вся, така була розлютована. Але все ж рахувала та перераховувала, аж поки зарахувалася зовсім; почала вже рахувати кошик замісць ложки. Тричи в неї виходило так, як треба, а тричи ні. Нарешті вона схопила кошик з ложками, швиргонула його в другий кінець хати, до речі й кішка здобула доброго стусана ногою, а всім нам розлютована господиня звеліла йти геть з-перед очей, і як що хто буде їй докучати до обід, того вона виб’є різками. Так ми й добули зачаровану ложку». Або про змій, яких наловили Том і Гек, а ці тварини повтікали: «Виходить, що ми погано зав’язали торбу, а вони всі й порозлазилися. Ну, та дарма, вони далеко не втекли: довго після цього у нас дома не переводилися змії: то з під колоди вилізе, то з-за дверей і немідмінно опиниться або в тарілці в когось, або за шиєю, одно слово – де їй не треба. Гарненькі тваринки, смужкатенькі, та й шкоди од їх ніякої, але тьотя Саллі і слухати нічого не хоче, їй це однаково – вона гордує зміями й не може їх витерплювати ні защо в світі. Що-разу, як змія залізе до неї, тьотя зараз же кидає роботу й тікає мов божевільна. Я ще не бачив такого страхополоха! І кричить, немов її ріжуть. Ні защо не заставиш її доторкнутися до змії, навіть кліщами. А як що, лягаючи спати, вона знайде у себе вужа на ліжкові, то счиняє такий репет, немов будинок горить! До того вона змучила старого, що той жалкував, нащо змії на світ народилися. Уже з тиждень, як усі вужі зникли з дому, а тьотя Саллі все ще не могла заспокоїтися – де там! Сидить, наприклад, замислившися, і як що полоскочеш їй іззаду шию пірцем, вона схопиться немов божевільна. Дуже цікаво! Але Том каже, ніби всі жінки такі. Так уже їх зроблено, а через віщо – Бог їх знає». Так і в оригіналі. Але не все просто – і перекладачка це відчуває. Ми знаємо з тексту, що Гек зовсім не жорстокий, бо вміє співчувати людям – і далі шкодує, що авантюрами засмутив добру тітку Саллі (так само на початку після бешкетів він присягнувся собі не засмучувати вдову Дуґлас). І Настя Грінченко змогла в цих пасажах відтворити співчуття, доброту інтонації. Фінал так само зберігає дотепність оригіналу: «А мені більше нема про що писати і я з цього страшенно радію, бо як би я знав, що це стільки клопоту – написати книгу, то я б і не починав такої справи і ніколи більше не буду. Але, здається, я поперед инших утечу на індійську терріторію, бо тьотя Саллі збірається взяти мене за дитину і цівілізувати, а я цього не стерплю. Я вже куштував, як це смашно!». Так, дуже гарний стиль. І хай деякі лексеми сьогодні застарілі (про індіанців ми кажемо «індіанський»), але все зрозуміло.

Поговорімо про переклади з французької мови. Наприклад, Ольга Косач-Кривинюк (1877–1945) – молодша сестра Лесі Українки, під псевдонімом «Олеся Зірка». 1930 р. у київському видавництві «Рух» вийшов роман Александра Дюма «Королева Марґо» у перекладі Ольги Кривинюк. У двох томах. Перекладачка відтворила і динамічний сюжет, будований на історичних подіях, і вишукане мовлення героїв. Король Карл ІХ Валуа, відомий і як поет, наприклад, навчався в Ронсара. У королівські вуста вкладено таке віршоване послання, яке Ольга Кривинюк відтворила дослівно: «…для своєї пам’яті, думай, що я не забуваю / Завжди далі вчитися поезії, / І тому я хочу послати тобі це писання, / Щоб ентузіязмувати твій фантазійний розум». Ми бачимо, що перекладачка не цуралася неологізмів, але загалом її стиль прозорий і відтворює специфіку оригіналу. І далі король каже адміралу Коліньї (який у захваті від прочитаного вірша): «Назва поета то для мене найкраща в світі…». А якщо досліджувати мову цього перекладу, то впадає у вічі її багатство і сама тенденція доби українізації, до реформи правопису.

Так, тодішні перекладознавці та просто знавці мов аналізували ці переклади, зіставляючи з оригіналами. Це була не критика, а наукове студіювання. Сьогодні ми можемо бачити ці українські версії не так у контексті доби, як просто творами, що промовляють душі. Можна, звісно, перечитати відгуки тих років і дізнатися про дискусійні моменти (скажімо, як у Віктора Гюґо відтворювати французькі ідіоми, у тому числі лайливі – на думку критиків, Ольга Кривинюк мала вжити інші відповідники, або що деякі французькі реалії інші, ніж це відтворено українською…) Але все це – дрібниці. Головне – полотно твору.

Найважче при перекладі (зазначу як перекладачка) зробити текст «своїм» для читача, але й залишити специфіку оригіналу. В українських діячок кінця ХІХ – початку ХХ ст. це виходило. Уже минули часи, коли переклад «грішив» на заміну форми і навіть змісту, на стирання оригінальних реалій… Книги стали легко читатися – але водночас завдяки українському перу американці Марка Твена залишились американцями, а французьких героїв Дюма неможливо сплутати з іншими.

Класика, та ще й в якісних перекладах, відтворює життя. А пригоди (у тому числі класичні) роблять це ненав’язливо. Переклад може фактично все. Але ті, яких я торкнулася, показують глибини оригіналів, бо пригоди – це не лише action. Українські діячки змогли це відтворити.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів).