Михайло Обачний – перекладач і письменник-модерніст

Він навчався на математика і фізика. Захистив дисертацію на тему «Будова світла в одноосьовій сфері». Робив досліди із сейсмології. Фактично заснував метеорологію на Харківщині, де працював. Був рентгенологом – чи першим в Україні, чи одним із перших. Багато років його життя були пов’язані з математикою і фізикою. У нього були публікації на наукову тематику, зокрема німецькою мовою. Збирав фольклор і етнографію. Рано вмер. Але більше його знають як письменника і перекладача. Де доступні його твори і що можна про них сказати? Спробую це зробити.

Ідеться про ще одного народженого влітку видатного українця. Це Михайло Косач (1869–1903), старший брат Лесі Українки. Він писав власні твори і перекладав під псевдонімом «Михайло Обачний». 

Ті, хто знають біографію Лесі Українки, напевно пам’ятають фото двох дітей, які сидять обійнявшись. Це – Михайло і Леся Косачі. Вони були нерозлийвода, і їх жартома називали «Мишолосіє» (бо Лесю до п’яти чи шести років звали Лосею – про це згадує Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра). Узагалі в родині Косачів побутували оригінальні домашні назвиська. Але діти зростали, виявляли власну індивідуальність – і «розділилися» на Михайлика і Лесю (майбутня класик сама попросила, щоб її так називали). Проте й підлітками вони дуже дружили. 

Про нього більше знають, що він був улюбленцем матері (Олени Пчілки), з дитинства багато читав серйозної літератури – зокрема, глибоко знав історію. Любив рухливі ігри (як і Леся), разом із сестрою інсценізував епізоди з прочитаних ними книг – від Робінзона Крузо до прощання Гектора з Андромахою. Сьогодні ми б назвали це рольовими іграми. 

Що можна сказати про освіту Михайла Косача? Як відомо, Олена Пчілка хотіла, щоб індивідуальність її дітей сформувалася без казенного впливу, тому Косачів навчали вдома – і така освіта була навіть глибшою, ніж гімназійна. Далі діти вступали до гімназії, проте не до початкових класів, а за знаннями – до п’ятого чи навіть майже до випускного. У вступників перевіряли знання й визначали рівень, до якого класу можна віддати дітей. У гімназії було вісім класів (для дівчат восьмий був «педагогічним», де готували на вчительок, і не таким обов’язковим). Михайло Косач поступив до п’ятого класу, що було великим досягненням, оскільки означало високий рівень знань. Він скінчив гімназію зі срібною медаллю. 

У гімназії навчали класичних мертвих мов – давньогрецької та латинської. Якщо вони не давались учням, ті не могли скінчити гімназію (а відтак, обрати університетський фах), проте можна було обрати інший навчальний заклад. У родині Косачів спостерігалися надзвичайні здібності до мов, зокрема класичних.

Ми бачимо, що спочатку Михайло Косач був більше спраглим читачем, аніж письменником. Розвинутий і в гуманітарному, і в точному плані (Петро Косач, батько, вважав його більше гуманітарієм), він спершу не знав, куди вступати. Зрештою обрав Київський університет, математичне відділення фізичного факультету. 

А тепер питання. Хто винайшов рентген? Звичайно, усі назвуть прізвище Рентгена – звідси й назва винаходу. Але є факти про Івана Пулюя, який винайшов рентген навіть раніше, проте не заявив про свій винахід, перевіряючи дані. (Українські фізики розкажуть про це повніше і краще). А тепер виявляється, що Михайло Косач теж це винайшов – тільки чи одночасно з іншими, чи раніше. Збереглися листи, де він писав про своє захоплення фізикою і рентгеном: «Справді, це страшенно велика область, просто безконечна, але тим цікавіша… Хочу конче швидкість рентгенівських променів окреслити і слави зажити». Також завдяки листуванню відомо, що він зробив рентгенівські знімки хворих руки і ноги Лесі Українки (коли та збиралась їхати в Берлін на операцію 1899 р.). Але, мабуть, М. Косач не запатентував свій винахід – те ж саме можна сказати про Пулюя.

Що сказати про український художній переклад, яким уславилася родина Косачів? Українською М. Косач перекладав і класику, і пригодницьку літературу, яка на той час була модною – а сьогодні ми вже розглядаємо її як класичну. Скажімо, перу Михайла Обачного належать переклади з Брет-Гарта, Генріка Сенкевича та багатьох інших письменників. Помітно, що він віддавав перевагу прозі й сам писав у цьому жанрі. Але прикро знати, що геть не всі рукописи збереглися. Ми скоріше можемо сказати, ким міг би стати Михайло Обачний – і це парадокс, бо за життя він, хоч і не цілком, відбувся як талант.

Що це було? Хобі чи фах? Потужне хобі, яке переросло у фах, і ми, нащадки, можемо це оцінити.

Відомо, що Леся Українка переклала окремі уривки з Біблії. Брат поетеси так само працював над Святим Письмом. Про це свідчить фрагмент з його листа: «Я тільки дома сиджу та Євангелії перекладаю. Оце 6 голов з Матвея перейшов, щонайдовших. Тепера кінчаю Нагорну казань… Як шкода, що Куліш не перекладав з грецької, така мова багата, що чудо, а переклад… просто шкода навіть яка. Мій переклад буде ультраволинський, але се нічого, бо мені здається, що тілько волинський діалект може передати усі одтінки грецької думки». Але, на жаль, Михайло Косач-Обачний не зміг до кінця втілити свою ідею. А задум був цікавим, бо, скажімо, євангельські притчі були розраховані на слухове сприйняття. Фахівці кажуть, що в цих текстах є алітерації та інші прийоми. Тому волинський діалект у такому перекладі був би цікавим експериментом. 

Як він став письменником? Про себе Михайло Косач казав, що не написав жодного вірша, натомість відзначав дар своєї сестри Лесі Українки. Але збереглася проза, написана під псевдонімом «Михайло Обачний».

Леся Українка помічала розвиток таланту свого брата. Але, будучи методичною, любила серйозний, завершений жанр (оповідання, повість…), і після прочитань «поезій у прозі» Михайла Обачного відгукувалася так у листі до свого дядька Михайла Драгоманова (1890): «Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тілько, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще…». Вона любила сюжетність, зв’язок із життям, а не лише імпресіоністичні штрихи. Леся Українка вже була плідною й навіть відомою поетесою, а її старший брат лише ступив на шлях літератора. Це було тим цікавіше, що раніше Михайло Косач, попри свою енциклопедичність, захоплювався математикою, і геніальна сестра так писала про це: «…як часом каже про кого, що недотепний, дурноватий, то каже, що „він математики ні в зуб не знає”».

У нього не було окремих виданих книг – це можна сказати тільки про переклади. А власні твори друкувались у періодиці (скажімо, львівському журналі «Зоря», який уславив Лесю Українку).

Який був стиль у Михайла Обачного? Сьогодні можна сказати, що це модернізм.

Про цього автора вже є дослідження, але хотілося б ще більше публікацій цих творів – і, звичайно, їхнього аналізу. Тепер ми розуміємо, що ця література – раритет.

Який це жанр? Вочевидь, поезії у прозі. Є тут відгомін імпресіонізму. Така проза хоча й має певний сюжет, але акцентується на переживаннях і відчуттях ліричного героя, тут наявні й пейзажі. Наприклад, цикл «Сни», написаний, коли Михайлу Обачному було 23 роки. Є тут мініатюра «Гість». Починається гарними описами природи, нагадує навіть ідилію. Ліричний герой (чийого імені мені не дізнаємося) відчуває безпричинне щастя. Наприклад, такий уривок на початку (тут і далі в цитатах – орфографія першодруків: «Настав вечір, але щастє не кидало мене, а тільки нїби набрало більше поезиї, тонкости й легкости. Я відчинив вікно з свого покоїку в садок. І до мене заглянуло темне гілля каштана, а пахощі жасмина, що ріс під вікном, легким струмком ринули до покою. У садку тьохкав соловейко. Його сьпів чарівний так і бренїв, так і лунав чистим щастєм, натхненєм небесним. Я сидїв край вікна, слухав сьпів і впивав ся солодким подихом ночи й саду. Серце моє примирало від щастя; за плечима виростали крила мрії рожевої, і я летїв далеко, високо високо в гору до ясних зірок. Підо мною все зливало ся в темній сутїни, і садок, і лїс, і поле – усе усе. Самий но сьпів соловія було чути, бо він перейняв усю просторінь між небом і землею». Але далі з’являється гість – сіра постать. З’являється раптом (у мистецтві часто відбувається це «раптом»). І просто каже: «Уставай! ходім!» І цей гість показує герою злиденну хату, де люди образом і поведінкою майже перетворилися на звірів, далі змальовано пиятику… Потім усе це виявляється сном. Але ліричний герой його не забуде. Гадаю, у цьому творі висвітлено й задачу мистецтва – відображати життя.

Автор не був чужий і змалюванню екзотики. Але саме на контрасті з іншим відчутніше поставало своє. Наприклад, у першому творі «Різдво під Хрестом полудневим» (дія відбувається на екваторі, під сузір’ям Південного Хреста) сказано про моряка: «О колядки! – спогадує хлопець. – Завжди вони робили на нього особливе враження, – ті величні мелодії, від котрих так і віє давньою давниною, либонь ще тою, як співалися ще прославлені пісні в честь Ладові, сонцеві ясному!» Тут ми бачимо прозаїка і як етнографа та фольклориста – адже недарма Михайло Косач записав різні жанри пісень на Волині та Поліссі, від лірницького репертуару до колядок. Його внесок у цю царину значний.

До речі, у власних творах Михайла Обачного не рідкість образи-символи моряка, човна, корабля, як і моря та плавання. Це означає шлях і розвиток. Недарма кажуть: попри все, треба вести свій літак. Так само – про корабель. Наприклад, одна з мініатюр має таку назву. Але корабель виходить символічним і означає людство. Пливучи в бурю, він керується піснею (теж символом), яка веде всіх далі. «Пливе корабель; ревуть хвилї, лютує вітер, але керманичі твердо керують за допомогою ясної зірки до певної мети туди за густі тумани у вічне царство сьвітла, сяйва і тепла», «Часом який божевільний вириваєть ся з страшної юрби перебійцїв та кидаєть ся з ножем на керманичів. Ллєть ся горяча кров на поміст.... Тодї його відіпхнено знов у гурт божевільних, а шерег керманичів стає ще тїснїйш, місце-ж загубленого займає оден з тих, що з снасти виглядають жадану мету».

Модернізм не дає готових відповідей. Так само автор тут не хотів сказати прямо і примітивізувати твір, тому поставив риторичне питання, на яке сучасники легко могли відповісти: «Що се за корабель? куди він пливе? Хто ним керує? Ти знаєшь, читальнику. Чи-ж хутко дійде він до свої мети? Того вже нїхто не знає на сьвітї».

Твори Михайла Обачного слід читати не лише завдяки їхньому змісту, а й вчитуватись у те, як це написано. За життя автора Іван Франко зазначав, що це «стилістичний феєрверк», «мова прекрасна». Справді: і сьогодні ці тексти цікаво читати і, попри легкий стиль, вони непрості змістом.

Що можемо ми, сучасні читачі, винести з цієї літератури? Виявляється, вона досі актуальна. І, виявляється, новітня література певною мірою спирається на неї.

Я не хочу зупинятися на сумному (передчасній смерті письменника, перекладача, фольклориста, науковця, винахідника), а знову звернуся до його творчості. Завершити статтю хотіла б афоризмом Михайла Косача з листа до Лесі Українки: «Завше новатори майже з нічого починали. Почнемо й ми… Може, ми попливемо перш і не дуже то просто, але знаєш нашу приповістку волинську „Чорт побери, аби їхати”. Час човна спихати, яке б там море не було».

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)