Знамениті українські перекладачки ХІХ – ХХ ст.: родина Косачів
Завдяки їм сучасники змогли читати українською поезію, прозу та драматургію – як класичні, так і щойно зі сковороди, новинки, на які не можна було не відгукнутися. Цих перекладачок можна назвати фаховими (хоча себе вони не вважали професіоналками). Канони українського художнього перекладу ще не були сформовані – проте ці діячки чудово перекладали завдяки власному таланту і культурі. Також у цих українок переклад часто був не лише хобі, а й заробітком. Тобто можна казати про переклад як професію.
Один із таких прикладів – родина Косачів. Зокрема, це Олена Пчілка (Ольга Косач, з дому Драгоманова, 1849–1930). Про цю універсальну жінку я вже писала, проте варто зосередитися на її перекладах. Це українські версії шедеврів із французької, німецької, польської, навіть польської…
Вражає плідна спадщина. І, звичайно, оскільки сама Олена Пчілка багато писала для дітей, фахово зналася на фольклорі (від пісень до казок), вона відтворила українською казки Андерсена. Але поряд була й доросла література – наприклад, трагедії польського романтика Юліуша Словацького («Лілля Венеда»). А ще мало хто знає, що письменниця мала також безліч інших псевдонімів. З-поміж них, наприклад: Анело, Бабуся Олена, О. Б.-а, Віщий Олег, Гнибіда, Княжна, Кучубеївна… (Стільки псевдонімів, мабуть, мали тільки Пантелеймон Куліш та Іван Франко). Їй належить багато книг, серед них «Українським дітям» (1882). Виявляється, вона почала саме як перекладачка (а не поетка чи прозаїк), узявши Андерсена за порадою Михайла Старицького – творчого колеги.
Узагалі за тієї доби прочитане часто перетікало у власну творчість, народжувалися переспіви, і подеколи важко відокремити переклад у такому розумінні, як ми його сьогодні уявляємо, від авторського художнього твору. Але наприкінці ХІХ ст. формуються наукові принципи нашого перекладу (хоча офіційно так не звуться). Попри Емський указ та інші заборони, українське слово процвітало.
Безперечно, також це постать Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913). Важко перерахувати всі мови, з яких вона перекладала. Що можна сказати про творчий діалог Олени Пчілки і Лесі Українки? Вони обирали найбільш актуальне. Стало помітно, що українська авдиторія не може жити не тільки без класики, але й без сучасної літератури. Мати і дочка були діловими партнерками, але працювали й автономно. Відповідно, стиль Лесі Українки як перекладачки, безперечно, відрізняється. Важко назвати, яких авторів і з яких мов не перекладала б ця геніальна авторка. До того ж, у листах нею були сформовані канони перекладу. Наприклад, вона обстоювала те, що поезію треба перекладати конче з оригіналів і формою оригіналу. До тексту Леся Українка ставилася дуже ретельно. Врахуймо, що вона змалечку вивчала не лише французьку та німецьку (обов’язкові для дворян), а й класичні мертві мови – латину і давньогрецьку. Дівчат їх не навчали – проте мала Леся була винятком (програма родини Косачів узагалі унікальна).
Перекладацька спадщина Лесі Українки обширна і заслуговує принаймні не на один том. 2021 р. вийшло 14-титомне зібрання творів цієї авторки, де окремий том – саме переклади.
Ми знаємо про фахові зацікавлення письменниці тематикою Еллади, Стародавнього Риму та, звичайно, біблійним світом. Але були й інші культури в її творчості. Усе це виливалось у тексти.
Помітно цілу палітру. Наприклад, письменниця переклала українською вибрані книги Біблії. Відомо, що Святе Письмо вельми надихало Лесю Українку – звідси її геніальна драматургія, як і пронизлива лірика. Також іще сучасникам упадало у вічі надзвичайне володіння матеріалом, знання про не досліджені тоді історичні моменти…
Прочитаймо ці тексти. Наприклад, такий гекзаметр: «В повоз великий богині щасливої впряжені коні. / Всі несмертельні боги посідали в той повоз. / Славна з’явилась богиня живуча, в повітрі, / з лона темноти з’явилася людські оселі красити». Це «Ріґведа», «Гімн ранній зорі». Але ж оригінальні давньоіндійські гімни створені не гекзаметром. Поетеса взорувалася на близьку їй ритміку, проте зміст відтворено дуже гарно – і подекуди навіть із українським колоритом: «О щасная зоре! Ясно палай! / Ні одна ще зоря не була така красна».
Відомо, що авторка перекладала і гімни «Ріґведи», і пісні Стародавнього Єгипту. Вона не знала ієрогліфів, тому треба казати про подвійні переклади з німецької мови (оскільки Стародавній Схід було презентовано завдяки німецьким ученим і перекладачам) – і про це перекладачка зазначала. Проте ці тексти звучать дуже природно, бо Леся Українка проникалася духом кожної епохи і культури. У передмові до «Ліричних пісень давнього Єгипту» вона зазначала: «Пісні, подані тут, не фантазія і не наслідування. Се справжні твори давньої єгипетської поезії, що доховалися до нашого часу на камінях, у трунах молодих дівчат і – на смітниках великих давніх міст. (Через те декотрі маємо тілько в уривках). Кожда з пісень має більш як 3000 літ, одна тілько («Напис на стовпі») «молодша», бо походить з700 року до Р. Х.». І далі цікаво про метод: «В перекладі додержано якнайближчої точности до тексту, поданого у проф. Відемана, і нігде зміст не віддавався на жертву формі (скоріш навпаки), тож коли сі пісні промовляють теперешньому читачеві до душі, то се буде заслугою не перекладача, а народа-творця», і далі: «А добре було б, коли б промовили! Стілько суму навколо, таким смутком повилася вся історія й сучасність наша, що морок починає опановувати душу і серце народу нашого, одбирати йому хіть до життя. Щоб набратися сили боротися з горем та лихом, треба мати хоч просвітки радощів – а їх так мало навіть в наших чудових, безсмертних народніх піснях – нехай же хоч промінь радощів давнього, вже згаслого народу, як живий промінь згаслої зорі звеселить нашу трудну путь хоч на хвилину. Може тому єгипетський народ жив так довго, що вмів почувати радощі навіть найтяжчого життя».
Перекладачка пояснювала, чому могла змінювати розмір цих пісень: «Крім того, деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимсь таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тричі тисячолітнього змісту. Таке було почуття перекладача, а якщо воно привело до помилки, то може колись український єґіптолоґ настане, що ту помилку поправить. Тим часом хотілось показати хоч так сі зразки ясної, радісної поезії великого, загадкового народа». Що ж, українська єгиптологія сьогодні розвивається, а заслуг Лесі Українки як першої нашої діячки на цій ниві ніхто не скасовував. Це й є класикою.
Відчувається, що це єгипетські реалії – а водночас дуже природно і милозвучно читається. Наприклад, відома «Пісня волів»: «Молотіть собі, молотіть собі, / гей, ви, волики, молотіть собі! / Дбайте соломи собі на рік, / а господарю пшениці на обрік. / Не приставайте, не спочивайте, / бо не гаряче, сонце не пече».
А ще Стародавній Єгипет відомий казками, які дійшли до нас написаними на папірусах. Одну з таких переклала Леся Українка, тобто діячці належить і відтворення староєгипетської прози українською (з французького перекладу). «Був собі в соляній оазі соляр…». Власне, це початок довгої казки, відомої промовами соляра як зразками тодішньої риторики. Але стиль дуже гарний (власне, перекладачка вловила, що цей текст тоді був прикладом красномовства). Фахівці стверджують, що наша геніальна співвітчизниця дбайливо відтворила розмовну лексику народної казки там, де цього вимагає стиль. Отже, тут можна казати про творчу інтуїцію.
Звичайно, у перекладачки була база вивчення мов, але й надзвичайні здібності.
Помітно, що Леся Українка прагнула заробляти тим, що вміла (відомо, що потім вона стала репетиторкою). У листі з Сан-Ремо 1903 р. до Галини Комарової (псевдонім «Комарівна»), зокрема, письменниця висловлювала бажання пожити в Одесі, і зверталася: «Ти краще знаєш Одесу і її умови, то, може, ти мені скажеш, чи можна там знайти літературний, педагогічний чи так який конторщицький, кореспондентський (у торгових фірм, наприклад) заробіток, людина без диплома, але тямуща в чужих мовах (настілько, що може писати по-французьки, німецьки, італьянськи і англійськи) і взагалі такого типа, як я». У листі того ж року до Михайла Павлика вона докладніше змальовувала свою ситуацію, питала, чи може влаштуватися на роботу як «приватна вчителька» або працювати з документами, і писала – фактично власне резюме: «Часто і я вертаюся до думки, чи не могла б таки я сама оселитись у Вашій стороні. Але теж – питання зарібку! Діпльомів у мене жадних нема. Чи досить просто знати чотирі європейські мови порядно, хоч і без діпльому, щоб могти знайти собі хоч пріватний зарібок…?» І далі характеризувала, що досконало володіє французькою та німецькою мовами, «знаю і теоретично, і практично остілько, що можу статті в тих мовах писати, а листи і поготів (навіть вірші німецьким білим віршем перекладала)... Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скілько треба, напр[иклад], в консерваторії співу, розмовляю тепер плавко і досить, щоб провадити ділову кореспонденцію». Тут Леся Українка навіть дуже скромна, оскільки в Італії якраз швидко вивчила мову (чим ділилася в листах, у тому числі нюансами – називання чоловіків в очі «вона», а самі італійці дивувалися, як іноземка опанувала їхню мову). І далі: «Анґлійську знаю теоретично (все-таки можу і вголос читати, не тілько очима) і можу без словника перекладати з неї» (тобто це вже не теоретично, а практично, а знання англійської мови тоді було рідкістю). Це ще не все: «Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи стілько, скілько треба, щоб поясняти при лекціях» (під лекціями мала на увазі приватні уроки). І так далі, і наприкінці: «Наскілько знаю українську, зважте сами. Оце хіба могло б бути джерелом зарібку для мене, бо на літературний я не дуже рахую. Коли вже такі феноменальні робітники пера, як Франко, ледве-ледве живляться, то куди мені». Леся Українка писала, що може працювати і у книгарні, і питала Михайла Павлика, яким чином можна податися на вакансію. Письменниця не просила розв’язати її проблему, а питала шляхів, щоб уже самій пробиватися.
На останнє в цій публікації процитую дещо в перекладах молодшої сестри Лесі Українки – Ольги Косач (Косач-Кривинюк, 1877–1945), або Олесі Зірки, про яку вже була моя стаття в «Сурмі». Здобутки гідної генія сестри та її літописця – численні переклади з англійської, французької та інших. Наприклад, поряд із класиком Александром Дюма-батьком (українською вийшли його «Три мушкетери», «Королева Марґо» та інші твори – завдяки Ользі Косач!) це модний тоді Ґі де Мопассан, без якого сьогодні не уявити Франції. Тоді його твори шокували, здавалися непристойними – але час усе розставив по місцях. А ще були популярними романи Жорж Санд – яка за свого часу (романтизму) просто… знову – шокувала – товариство, проте сьогодні відома не лише як талант, а і як надзвичайна жінка та справжній друг Шопену. Ім’я жінки, яка бралася за перо, тоді автоматично асоціювалося з Жорж Санд. А ще Олесі Зірці належать переклади із модного тоді Джека Лондона, про якого точилися дискусії – наскільки це література. Це сьогодні американського класика вивчають у школі, а раніше, коли його зірка щойно зійшла, було важко довести, бо незвична тематика – від підкорення Півночі до інших пригод, уперше змальовані герої нового типу – усе шокувало. Отже, багато в чому Ольга Косач перекладала за гарячими слідами. Як і «Дев’яносто третій рік» Віктора Гюґо (цей роман українською – у співавторстві з Любов’ю Комаровою), і казки Редьярда Кіплінґа (наприклад, про допитливе Слоненя – звідки в нього хобот, або інша знаменита – «Той кіт, що ходив, де хотів»), і ще багатьох авторів. Казки Андерсена, чеські народні казки, інша класика…
Так, сучасники і нащадки читали ці переклади. Аналізували, критикували, знаходили й вади (що неминуче в будь-якому творі). Але завдяки цим текстам ми знаємо художню літературу – і можемо уявити щаблі, як формувався наш український переклад.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).