Іван Франко: трагедія видатного сина України

27 серпня минуло 166 років від дня народження величної постаті не тільки української культури, а й держави — Івана Яковича Франка. Наводити суху біографію, з якою всі так чи інакше знайомі, ми не будемо. Водночас «Сурма» пропонує вам добірку цікавих фактів із життя одного з найвидатніших українських поетів, письменника, філософа, політика, громадського діяча та просто Людини. 

1. Іван Якович відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя що два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо), щороку видавав 5-6 книжок. Став першим професійним українським письменником, який не мав державної роботи, а заробляв написаним.

2. Навчаючись у гімназії, виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно переказати розповідь вчителів на заняттях. Тоді ж зібрав величезну бібліотеку з понад 500 томів. Був скромним і неговірким, сидів на останній парті, мало спілкувався з однолітками. У п’ятому класі гімназії під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі. Брався перекладати Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім».

3. Пережив три арешти. Після другого (1880 р.) ледь не помер від голоду. За тиждень написав у готелі повість «На дні», на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи, знайдені на березі річки. Знесиленого і непритомного, його знайшов та прихистив старий служитель готелю.

4. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Знав 14 мов. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав українською із 48 мов, зокрема зі східних. Сучасники називали його «академія в одній особі».

5. Іван Франко — перший український політик. Співзасновник першої української політичної партії — Русько-Української радикальної партії (1890) і її перший голова (до 1898-го).

6. Іван Франко залишався глибоко віруючою людиною, хоча гостро критикував церковно-політичні структури. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, співав при службі Божій, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

7. Останні 7 років мав паралізовану праву руку, через що довелося писати лівою або диктувати твори помічникам. Тут зупинимося детальніше.

Саме про останні роки життя генія широкому загалу відомо дуже мало. Офіційні біографи обмежуються твердженнями, що Франко хворів, не писав, а згодом помер. Утім, саме ці роки сповнені злиднів і трагізму. Почалося все з неправильного діагнозу. Коли Франко занедужав, лікар вирішив, що в поета сифіліс і відправив його лікуватися на води в Хорватію. Саме через неправильне лікування у Франка й почалися серйозніші проблеми зі здоров’ям. Насправді ж, Іван Якович захворів ще невідомою тоді хворобою Рейтера. Водночас сифіліс лікувався засобами, які викликають галюцинації — у Франка вони почалися досить швидко. Сам Іван  Якович описував їх у листах: йому почав являтися сердитий дух Михайла Драгоманова. Сам Франко зібрав ці спогади в один твір «Історія моєї хвороби»:

«…Одного дня почув я голос, а властиво, шептання помершого перед десятьма роками Михайла Драгоманова, який почав мені докоряти тим, що його положення на тім світі дуже прикре і то головно через мене. Особливо докоряв мені тим, що я видав його листи, адресовані не лише до мене, але також до інших посторонніх людей. Даремно я старався оправдуватися тим, що мав право і навіть обов’язок 10 літ по його смерті опублікувати ту кореспонденцію, що має все-таки великий літературний і бібліографічний інтерес, він, одначе, не переставав докоряти мені і стояв на тім, що він за життя зовсім не писав мені ніяких листів і не читав ніяких моїх листів, а всю його кореспонденцію зі мною вів якийсь названий ним, але мені зовсім не відомий секретар»…

За словами Франка, в одну з ночей Драгоманов узяв із собою Тараса Шевченка, вони разом скоїли щось на кшталт суду над поетом:

«…Мене гонили від калюжі до калюжі, велячи мені переходити через них, вкінці допровадили до річки, але відси завернули знов у противну сторону. Під найстрашнішими загрозами мені заборонили вертати до Ліпіка, а коли я нарешті не хотів далі іти і раз у раз озирався, відки йдуть голоси, вони насмівалися з мене, що ти ж не побачиш нас, і нарешті зложили щось мовби суд, яким мене засуджено на найстрашніші муки пекольні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18 000 літ».

Відтоді руки Івана Франка паралізувало:

«…Все те, що я пережив в тих трьох місяцях, усувається з-під прилюдної дискусії, і я не буду про се говорити. Скажу тільки, що за причиною Драгоманова обі мої руки сталися пристановищем чортівських прошкурок, які покривив їх невимовним способом, задаючи мені страшенні муки».

Утім, Франко продовжив писати — надиктовував свої вірші. Всі вони були тоді заборонені. Обставини склалися так, що останні місяці Франко доживав у злиднях і на самоті. Він виходив на базар із ранцем на спині: продавці самотужки брали звідти гроші й вкладали необхідні поету товари. 

8. Помер 28 травня 1916 р. на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей на окрему могилу ховали його в чужій вишиваній сорочці в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через 10 років Франка перепоховали в окремій могилі.

9. Номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури. У 1916 р. референт Королівської академії наук мав зробити доповідь Нобелівському комітету про вагомість вкладу українця в літературу. Однак премію вручають восени і прижиттєво. Франко помер за кілька місяців до можливого тріумфу.

10. Син Івана Франка Петро став одним із засновників «Пласту», а згодом — сотником Легіону УСС.

 Підготувала Діана Царук. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.