Союз визволення України та його роль в історичних обставинах

4 серпня 1914 року у Львові Дмитро Донцов разом зі своїми наддніпрянськими побратимами заснував Союз визволення України. Якщо скласти абревіатуру – СВУ – то пам’ятаємо з історії, що ця омонімічна назва стане вироком для української інтелігенції через якихось кілька років потому, наприкінці 20-х років ХХ століття, адже окупаційна радянська влада розпочне цілий штучний кримінальний процес під назвою «справа СВУ». І хоч стосунку жодного, хіба літери ті самі, так звана справа СВУ дозволила совєцьким спецслужбам досягнути своєї мети. А мета була простою – дискредитація чільних діячів української культури та громадського життя в межах централізованої політики геноциду української нації, здійсненої урядом СРСР у 1932-1933 роках. Як і тоді, для сучасної росії не важить історична доцільність і правдивість, бо ж мета виправдовує засоби, як сказав колись Макіавеллі. Але повернімось до створеної українськими діячами організації. 

Головна мета новоствореного Союзу визволення України була декларована як проголошення самостійності та соборності України. Основним своїм завданням наші достойники ставили собі проголосити соборність і самостійність України та всіляко сприяти поразці Російської Імперії у Першій світовій війні задля того, щоб мати змогу відродити незалежність Української держави. Учасники СВУ називали себе репрезентантами інтересів усіх українців, які вимушено перебували під російським копитом. Війну Австро-Угорщини й Німеччини проти росії ідеологи СВУ прагнули використати яко історичний шанс для України. У випадку здійснення задуму українська держава мала би бути проголошена як конституційна монархія, що має однопалатний парламент.

Отож хто були ті сміливці, що задумали собі використати історичний шанс для України в горнилі Першої світової війни? Переважно це були політичні емігранти з підросійської України, а докладніше наддніпрянці.

Левова частка членів СВУ то були наддніпрянські соціалісти, котрі опинилися на західноукраїнських теренах через репресії російського царату в часи столипінської реакції. Президія СВУ мала такий склад: громадський діяч, публіцист та економіст Олександр Скоропис-Йолтуховський, один із найвизначніших українських бібліографів ХХ століття, історик та літературознавець Володимир Дорошенко, політичний діяч та дипломат Андрій Жук, політик та публіцист Маркіян Меленевський, громадський діяч, дипломат, доктор філософії Микола Залізняк. Очолював організацію Дмитро Донцов, літературний критик, публіцист, філософ та політичний діяч, якого називають також одним із отців українського інтегрального націоналізму. До речі, до 1943 року ідеологією ОУН якраз можна вважати інтегральний націоналізм, себто ідеологію крові та ґрунту. 

Як видно, очолювали організацію люди поважні, але акцент у тому, що були вони вихідцями з гуманітарних кіл: науковці, історики, публіцисти. Наддніпрянським емігрантам активно взялись допомагати у цій богоугодній справі й автохтони. Галицькі і буковинські діячі із різних царин суспільного життя: мовознавці Степан та Роман Смаль-Стоцькі, Василь Сімович, академік Михайло Возняк, письменник Богдан Лепкий, публіцист та дипломат Михайло Лозинський, адвокат Лев Ганкевич, історик Іван Крип’якевич, географ, академік ВУАН Степан Рудницький. За якісь кілька років такі ж шановані гуманітарії Винниченко з Грушевським таки не дадуть ради молодій українській державі УНР і пустять все за течією…

Базувалась організація СВУ на початках у Львові, а після серпня 1914-го, коли Львів захопили російські війська, перебралась до Відня. Натомість у Галичині та на Буковині зосталися підпільні осередки, члени яких мали завдання стежити за новоокупаційною адміністрацією російських загарбників та збирати інформацію про переміщення військ. 

І хоч керівництво СВУ складалося з вихідців із соціалістичних партій: 

Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, Спілки соціал-демократичної – помітний був націоналістичний нахил, власне якраз СВУ і виразно показав цей перехід від соціалістичного (модного натоді) до націоналістичного (природно необхідного для України).

На початку осені 1914-го діячі СВУ опублікували свої документи у спеціальному виданні «Вісник Союзу визволення України».

Співпраця з Німеччиною та Австро-Угорщиною вважалась діяльним засобом досягнення мети: створення самостійної держави українців. Очільники її (наддніпрянці) сподівались залучити допомогу західних українців і полишити на віки московське панування у минулому. СВУ розгорнув активну діяльність для інформування про цю велику справу різними мовами. У першому номері часопису «Вісник Союзу визволення України» (5.10.1914, Відень), який був провідним друкованим органом організації, надруковано низку її програмних документів: «Наша платформа», відозви «До українського народу», «До громадської думки Европи», «Відозви СВУ до болгарського, румунського народу». Згодом надруковано відозви до турків, шведів і чехів. 

Всього вийшло друком 226 чисел «Вісника Союзу визволення України» загальним накладом 5 тисяч примірників. На його сторінках є статті та нариси, що представляли найрізноманітніші сторони українського життя: про бої на фронтах, становище населення у період війни, змагання українців за відродження власної держави. Велика кількість матеріалів присвячена дипломатичній діяльності Союзу в інших країнах, інформуванню Центральних держав та країн Антанти про українців та їхній національно-визвольний рух. Повище згадані відозви СВУ, надруковані у «Віснику СВУ», були фактично першими актами української закордонної дипломатії від часів так званої мазепинської еміграції (в першій половині XVIII ст.) і правдивим виступом на міжнародному рівні представників українського народу. Це було початком інформаційно-дипломатичної роботи, яку СВУ проводив у різних країнах світу протягом чотирьох років. Частину архівів Вісника можна знайти на відомому сайті diasporiana.org.ua. 

15 вересня 1916 року у «Віснику Союзу визволення України» було опубліковано «Поклик Загальної Української Ради До всіх культурних народів світу». У ньому, зокрема, було написано таке (правопис оригінальний):

Українська справа мусить бути справою всіх культурних народів світу й тому Українці виносять свою справу перед суд цивілізованого світу. Загальна Українська рада, зложена з австрійських і російських Українців, в ім’я культури й цивілізації, в ім’я людськости й поступу, в ім’я природного й історичного права українського народу на своє вольне життя й розвиток своєї національної окремішності, найрішучіше протестує проти явного змагання Росії: підчинити царській тиранії Галичину й Буковину та проти переслідування українського життя!.

А далі також:

Цілу область української етнографічної території в 150 тисяч квадратних кілометрів перерито й перекопано стрілецькими ровами, збито гранатами та скупано в крови! Людські оселі зруйновано. Міліони українського населення зосталися без даху. Ця матеріальна руїна української землі, фізичне нищення українського населення, пролита тепер і в минувщині кров найліпших синів нашого народу в боротьбі за кращу національну будучність дають нам право жадати від культурного світу уваги до нашого положення й до наших змагань.

І як висновок-заклик:

Хай буде вільний кожний народ, але хай же й 35-міліонний український народ, що заселює простір 850 тисяч квадратних кілометрів, не буде погноєм для чужих культур пануючих над ним народів!. Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім’ї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духові сили й матеріальні багатства свого краю для себе та для людства!

Зайве й казати, що в цих цитатах бачимо ніби віддзеркалення нинішніх трагічних подій і герцю не на життя, а на смерть з ворогом-окупантом. А ворог-то той самий. Тож варто нам уважніше вивчати нашу історію, дослухатись до мудрих українців, що століття тому ще накреслили вектори розвитку нашого народу й у прагненні Вільної Незалежної Української держави поклали свої життя, залишивши нам дороговкази, інструкції до дії та, як зараз кажуть, лафйхаки. 

Формально Союз визволення України закінчив свою роботу у 1918 році, 1 липня організацію було ліквідовано.