Еволюція, соціум, людина

XVIII-XIX ст. в Європі віра в прогрес була прийнята як беззаперечна і неспростовна наукова істина. І на її основі формулювалися всі основні природничо-наукові, історичні, економічні та соціально-політичні теорії.

У світі природи визнавалася еволюція, а в людському суспільстві – суворо відповідний еволюції розвиток.

А згідно з Дарвіном, рушійною силою еволюції в тваринному світі, як ми знаємо, є боротьба за виживання і природний відбір.

Батько-засновник соціології філософ Герберт Спенсер говорить, що те ж саме відбувається і в людському суспільстві. І це є сенсом магістральної лінії еволюції – соціальним прогресом.

За Спенсером, суспільство людей є продовженням суспільства тварин, і в ньому так само, як у тварин, панують закони боротьби за виживання, джерела їжі, задоволення, а також природний відбір і принцип витіснення слабких.

У певний момент історичного розвитку відбувається якісний стрибок, і людське суспільство переходить від конкуренції за допомогою прямої і грубої сили до конкуренції в економічній сфері.

Це все та ж сама боротьба за виживання, та ж гра на витіснення, придушення і врешті на знищення, що й раніше, але тільки тепер вона ведеться іншими методами .

Прогрес полягає в тому, що ця соціальна боротьба видів сприяє вдосконаленню як соціальних, так і економічних механізмів. Люди борються одне з одним за виживання за допомогою все більше і більше досконалих і ефективних засобів та механізмів.

І чим більш досконалою є боротьба за виживання та ресурси – міжвидова, внутрішньовидова, боротьба сильних проти слабких – тим більш досконалим є суспільство.

На цій ідеї прогресу, – як історичного процесу, що відбувається методами вдосконалення боротьби за виживання, були засновані всі три політичні ідеології XX століття – лібералізм, комунізм і фашизм.

Але з різних точок зору:

1. В лібералізмі боротьба перебуває в сфері ринку та економічної конкуренції, де виживає багатший, тобто найсильніший.

Капіталізм є полем боротьби, де місце прямого насильства, притаманних раннім етапам суспільства замінено економічною конкуренцією в умовах ринку. Ця боротьба за багатство і є рушійною силою прогресу зростання та розвитку.

Основним є удосконалення правил і норм цієї боротьби за багатство, успіх і ресурси та перехід її на новий, більш інтенсивний й технологічно досконалий рівень. Тобто, згідно з лібералами, кожен може взяти участь в цій боротьбі на рівних стартових умовах і просунутися в ній аж до вершин.

Місце сильних займають багаті – їм судилося вижити. Місце слабких займають бідні – їм судилося загинути або в рідкісних випадках розбагатіти, розвинувши агресивні навички, активність і жорстокість. 

Але скільки на цьому шляху людей буде розорено чи погублено, нікого не цікавить – результати розвитку все покриють.

2. У марксизмі все теж побудовано на визнанні односпрямованого історичного прогресу як руху природи і суспільства в напрямку більшої цілісності і складності, гармонійності і структурної впорядкованості, більш досконалого суспільства, заснованого на подоланні відчуження людини. Зміна ж формацій відбудеться через експропріацію експропріаторів, яка на їхню думку, й призведе до вдосконалення та розвитку суспільства і економіки.

Правда, тут присутній діалектичний підхід – вдосконалення соціально-політичних і економічних механізмів веде до збільшення несправедливості та посилення експлуатації людини людиною. Але все це зрештою буде виправдано світовою революцією, в ході якої бідні повалять панування багатих та скористаються результатами прогресу. В підсумку «все буде добре».

3. У націонал-соціалізмі ми бачимо таке ж саме бачення прогресу, але до якого доданий момент расової боротьби, де вважаються більш розвинені народи і етноси «вищими» вже в силу економічно-соціальної розвиненості, а всіх інших зараховують до нижчих, «недорозвинутих», «унтерменшів»...

Візьмемо того ж Ніцше – він проголосив шлях історичного розвитку, як зміну людини надлюдиною, вершиною руху людства по шляху волі до влади. Ця воля до влади і лежить в основі всього історичного процесу і саме вона підштовхує людину до прогресу, де людина все більш майстерно і ефективно підкорює природу (розвиток техніки) та іншу людину (вдосконалення соціальних систем).

Тобто при всіх різницях цих трьох основних політичних ідеологій ХХ століття бачимо одні й ті ж самі тенденції – віра в прогрес та імператив економічно-соціального зростання.

Сьогоднішній пересічний обиватель навіть не уявляє, що ідея прогресу може бути чимось архаїчним.

Просто в 90-ті роки минулого століття для нього віра в прогрес в формі марксистської догматики, яка змінилася іншою ідеологією – ліберальною з її прогресистськими забобонами.

*****

Ще Арістотель зазначив, що серед усіх живих істот тільки люди здатні посміхатися.

Звідси одне з визначень людини – animal ridens (усміхнена тварина). І це характеризує людину, на противагу тварині, мабуть, ще точніше, ніж homo sapiens. 

У відомого нідерландського історика, філософа та теоретика культури Йогана Гейзінґи є чудова книга – Homo Ludens («Людина, що грає»).

У ній Гейзинґа висуває надзвичайно цікаву і глибоку гіпотезу про походження культури.

Відповідно до неї, культура походить з гри. Гейзинґа зауважує, що при всьому різноманітті культур, політичних і соціальних систем у всіх відомих нам народів, племен і цивілізацій обов’язково існує гра. Суспільств, в яких не було б ігор, не існує. Гра є фундаментальною рисою людини як виду.

Тут він продовжує метафору і надає їй статус повноцінної культурологічної і соціологічної теорії. Культура народжується з гри. Культура і є гра. І саме вміння, бажання і здатність грати, прагнення гри і становить сутність людського суспільства.

Завжди є (мinimum) дві сторони, завжди є змагання та протистояння. Але воно поміщено в особливо виділений простір – у простір гри. Сутність розмітки цього простору в тому, що це і є простір культури.

І той, хто здатний відрізнити одне від іншого, – і є людиною. Бо різниця між справжнім й ігровим саме і творить людську особистість. Людина розуміє, що таке умовність, що таке символ. Саме в грі людина вчиться посміхатися. А посмішка це знак рефлексії, це жест, яким ми підкреслюємо умовність того, що споглядаємо. А також даємо зрозуміти, що знаємо і приймаємо правила гри.

Здатність розуміти структури умовності, здатність імітувати пристрасті, але при всій цій напрузі не зупиняти потік життя – є основою людського буття серед інших людей. Це засади суспільства. Тут панує знак, символ, вказівка одного на інше і завжди з іронічною часткою умовності. А без цього, на жаль, немає культури.

Бо занадто прямолінійне сприйняття світу є властивістю недоумків і невігласів.

Як там у Плотіна: «Гру серйозно можуть сприймати тільки іграшки».