Їхати чи не їхати? Або що робити українцям з брудними руками росіян

Хоч до паризької Олімпіади ще рік, але у багатьох дисциплінах вже тривають відбіркові етапи, які подарують найкращим путівки до найголовнішого спортивного турніру. І поки спортсмени з інших країн важко тренуються, перед атлетами з України постає ще одна дилема (як моральна, так і законодавча) – чи брати участь у Олімпіаді, на якій, навіть під нейтральним прапором, будуть присутні російські та білоруські спортсмени. З одного боку тисне НОК, який раніше запроваджував заборону українцям брати участь у кваліфікаціях до ОІ, на яких будуть спортсмени з росії та Білорусі (включно з нейтральним статусом). І хоч зараз у відомстві запевнили, що готові переглянути рішення, багато молодих атлетів, які займаються «неприбутковими» видами спорту, вже встигли змінити громадянство, рятуючись від чергових «шапкозакидальних» рішень влади. З іншого боку виростає моральна дилема, адже змагаючись з представником країни, громадяни якої намагаються вбити твоїх співвітчизників, ти нібито приймаєш його як суперника і як рівного собі. І, будемо чесними, до так званих «нейтральних» понабирали і родичів окупантів, і представників ЦСКА і багато кого іншого… Вибірка вузька, але там уся країна така. 

На мою думку, відповідь тут однозначна. Треба їхати, перемагати і не тиснути руки. Виконавши ці три легких дії, український спортсмен зробить набагато більше, ніж будь-який бойкот, адже події, що відбувалися минулого тижня підтвердили цю тезу і сьогодні на прикладі кейсу Ольги Харлан ми подивимось у майбутнє, де наші спортсмени беруть участь в усіх змаганнях.

Українська фехтувальниця Ольга Харлан стартувала на чемпіонаті світу в Мілані з перемоги над росіянкою. Представниця рф Анна Смірнова стала суперницею українки на старті турніру. Харлан могла взяти приклад українця Ігоря Рейзліна і знятися з поєдинку, оскільки діяла заборона на змагання з представниками рф та Білорусі. Проте Міністерство молоді та спорту України напередодні дозволило змагатися із «нейтральними» росіянами та білорусами. У результаті Харлан здобула перемогу над Смірновою з рахунком 15:7. Після поєдинку росіянка хотіла підійти, але Ольга виставила вперед шаблю та відмовилася від рукостискання. Смірнова подала протест через «відсутність поваги» і понад 50 хвилин залишалася на доріжці. Судді спочатку відмовилися карати Харлан, проте пізніше стало відомо про дискваліфікацію українки на наступний матч проти Йоани Ілієвої з Болгарії, яка автоматично вийшла до наступної стадії турніру. І, як би банально це не звучало, але у цьому і є уся росія. Та сама росія, яка програвши сидітиме годину і чекатиме від міжнародних організацій «поблажок», адже самотужки і чесно нічого зробити просто не може. 

Пізніше стало відомо, що FIE скасувала відсторонення Харлан від командного ЧС, а Міжнародний олімпійський комітет надав українці путівку на Олімпіаду-2024. І це стало можливим завдяки міжнародному резонансу, більша частина світу у єдиному пориві солідарності погодилася з українкою, що тиснути руку, яка тебе вбиває, неприпустимо. І ось чому ця ситуація показова. Сидячи вдома, наша держава даватиме простір для провокацій російським та білоруським спортсменам, які казатимуть, що легко б перемогли нас, тільки ось ми бойкотували змагання, адже провокації – це те, що вони вміють робити краще за всіх. Скільки ще відбудеться подібних ситуацій? Хто знає, але історія Ольги Харлан може цілком стати основою для сценарію, де українці вкотре показують світу справжнє обличчя терористів. А такі історії нам завжди потрібні. Замість тисячі слів, краще додати опис подій того дня від самої Ольги:

«Я виставила шаблю, щоб вона по ній вдарила. А що сказала? Повідомила, що не буду тиснути їй руку. Кажу: «Я не буду тиснути руку!» А потім суддя мені сказав: «Все іди!» Я пішла.

Я взагалі вже розминалася перед наступним боєм, прийшла в наш «бокс» український. У мене було півтори-дві години до наступного бою. Я видихнула, типу, все добре – лягла. Тут щось бачу якість новини на кшталт «чекаємо».

Що чекаємо? Я тут збиралася фехтувати. Що чекаємо? Вмикаю трансляцію, бо це велика арена, і поки дійдеш назад... Бачу, а вона сидить. Я кажу: «Дідько». І я розумію, що щось починається. Але я була впевнена, що все це замнеться, і вона піде з доріжки. Розраховувала на здоровий глузд, отак. А коли мене покликали один раз в технічний департамент, де вони писали протести і так далі, я прийшла з шаблею і сказала: «Можу піти й дати їй шаблю». А вона ще сидить там.

Змагання йдуть, а їхня коаліція там свідомо це робить. Вона лише пішак. Тобто, я пояснила, що можу піти з шаблею на доріжку і дати їй, якщо вона по ній вдарить. Я кажу: «У вас принципова позиція, і в нас принципова позиція». Мені сказали: «Якщо ти не потиснеш руку, то буде чорна картка». Я кажу: «Я не буду тиснути руку, і ви не можете дати мені чорну картку». Вони кажуть: «Ні, ми можемо!»

Наче вона пішла, вони продовжили змагання. Я пішла розминатися перед наступною зустріччю проти представниці Болгарії. Я готуюся, розім’ялася з тренером і пішла в call room, вже віддаю свої речі й тут мене забирають звідти. Стоїть головний з технічного департаменту і суддя, який мене судив. Він же спочатку не присудив мені чорну картку. Він не хотів, не знаю, не було в думках цього у нього. Він стоїть, дивиться на мене, точніше дивитися навіть не міг. Він італієць, я дуже добре його знаю, дуже хороший суддя. Я розумію, що в мене немає на нього жодної злості. Я просто розумію, що FIE керує всім і може маніпулювати всіма. Він просто зі сльозами на очах дав мені чорну картку й пішов.

Я кажу: «Це неможливо!» Зі мною були головний тренер збірної Наталя Конрад і президент федерації Михайло Ілляшев. Вони не вставали взагалі, сиділи там до останнього. Ми сподівалися, що вони змінять рішення. Ми вели перемовини і намагалися довести свою позицію. Також там був Андреа Теренціо – тренер збірної. Я не одна була. І тоді побачила на екрані, що все, до побачення. Я зібрала свої речі і пішла, а далі було те, що було. Потім було дуже важко.

Я ридала і кричала. От що я робила. Коло мене сиділа моя команда, коло мене сиділи дівчата-рапіристки. Люди не могли зайти в «бокс», бо там таке творилося. Я була в істериці, була на межі нервового зриву, мені здається. Це така несправедливість, що мене просто порвало. У мене була і досі є така злість за те, що вони роблять. Це не показує російську сторону людьми взагалі. Як вони діють у спорті, доводить, що вони нелюди. Немає значення, в якій сфері вони це роблять. Вони на війні нелюди, як вони катують і вбивають. Стріляють своїми ракетами і так далі. Так само і тут, немає винятків взагалі».