Citius, altius, fortius: Найгучніші бойкоти Олімпійських ігор

Олімпійські ігри — найбільші та найстарші спортивні змагання світу. Медаль, завойована на Олімпійських іграх, вважається одним із найвищих досягнень у спорті. У статуті змагань затверджена тради-ція зупиняти усі збройні конфлікти, адже Олімпіада — місце чистого духу спорту і змагань, без політичних чвар, де усі люди брати. А засновник сучасного олімпійського руху барон П’єр де Кубертен заявляв, що одним із головних його принципів є жорстке розмежування політики та спорту. Це, звісно, романтично, але в реаліях світу майже неможливо. Усе в житті — політика, і на 12-й місяць повномасштабної війни з росією це мали би вже зрозуміти усі. Коли безпринципний ворог нищить наші стадіони та спортивні зали, а спортсмени вимушені залишити свій інвентар та взяти до рук зброю, про яку аполітичність може йтися? Але далеко не до всіх цей тейк дійшов. 

Так, президент Міжнародного олімпійського комітету Томас Бах висловився за повернення російських спортсменів у світовий спорт.

«Відсторонення спортсменів на підставі їхнього паспорта не відповідає цінностям і місії Олімпійської хартії. Можливо, російські та білоруські спортсмени могли б змагатися під нейтральним прапором на Олімпійських іграх 2024 року в Парижі. Бойкот України, яким погрожував міністр спорту Вадим Гутцайт, також не відповідає нашій місії.

Ми знаємо точку зору України, яка хоче ізолювати росію не лише як державу, а й хоче повністю ізолювати всіх росіян. Окремі спортсмени не повинні зазнавати дискримінації шляхом виключення, навіть якщо країни перебувають у конфліктному стані», — наводить слова Баха Spiegel. 

Європейські олімпійські комітети також підтримали позицію МОК щодо повернення росіян та білорусів у великий спорт. Не дивно, що деякі держави, за більше ніж рік до проведення паризької Олімпіади, вже заявили, що бойкотуватимуть змагання у разі участі спортсменів з країн, які прямо чи опосередковано знищують Україну. Та сьогодні ми поговоримо про інше, адже можливий бойкот майбутніх Олімпійських ігор далеко не перший випадок, коли деякі країни за тих чи інших умов відмовляються від участі у світових стартах. 

Тому розгляньмо найгучніші випадки.

Мельбурн1956

Розпочнемо з прецеденту, коли різні країни бойкотували Олімпіаду абсолютно з різних причин і своїх політичних настроїв. Адже літня Олімпіада 1956 року у Мельбурні стала буквально дзеркалом міжнародної політичної ситуації. Команди Нідерландів, Іспанії та Швейцарії вирішили бойкотувати Ігри після придушення повстання в Угорщині за допомогою сил СРСР. Самі угорці приїхали на Олімпіаду під прапором зразка 1918 року, і частина їх вирішила не повертатися з Австралії на батьківщину. Крім того, рішуче відмовилися від участі в Іграх збірні Єгипту, Іраку, Лівану та Камбоджі, незадоволені актом агресії з боку об’єднаних європейських сил, які намагаються вирішити Суецьку кризу. Зрештою, Китай за два тижні до Олімпіади вирішив залишити своїх спортсменів удома, оскільки офіційне запрошення від МОК отримала збірна Тайваню.

Антверпен1920 та Париж1924

Світ тількино почав оговтуватися від жахів Першої світової війни і це ніяк не могло пройти повз двох післявоєнних Олімпійських ігор. Ворогуючі сторони об’єднувалися у союзи, ті, зі свого боку, розпадалися, щоб потім знову розпочати налагоджувати відносини з противниками. Зокрема, в обох турнірах участі не брали спортсмени з Німеччини, яка була покарана за розв’язання Першої світової війни. Австрія, Угорщина, Туреччина та Болгарія не мали права приїжджати на Ігри в Антверпені, оскільки були союзниками німців, проте до Олімпійських ігор у Парижі спортсменів із цих країн все ж таки вирішили допустити.

На Іграх також не було росії, яка на момент 1920 року займалася тим, що любить, а саме перебувала у незрозумілому статусі і воювала. А взагалі, радянських спортсменів не було на Олімпійських іграх аж до 1952 року.  

Берлін1936

Ті Ігри хоч і не обернулися масовим бойкотом, були до цього дуже близькі. Річ у тім, що Берлін став столицею Олімпіади за два роки до приходу до влади нацистів, і лише в 1933 році нарешті було всерйоз розглянуте питання про перенесення змагань в інше місце, оскільки в Німеччині були випадки прояву расизму. США стали ініціаторами переїзду Ігор до Барселони, однак і там, як з’ясувалося, було неспокійно через політичну кризу та громадянську війну.

Німеччина ж витримала шквал критики, виконала окремі вимоги МОК, а також прийняла кілька перевірочних комісій, які визначили, що Олімпіаду в Берліні провести можна. Найбільші європейські представники олімпійського комітету та американці переконалися у тому, що відправляти своїх спортсменів до Німеччини безпечно, і масового бойкоту так і не сталося. Важливо відзначити, що тоді сама Олімпіада пройшла доволі безпечно і без будьяких ексцесів, пов’язаних з расизмом, і загалом зі спортивної точки зору відбулася чудово. Цікаво, що більшість чорношкірих атлетів США виступали за участь у берлінських Іграх, вважаючи, що повноцінність своєї раси розумніше доводити безпосередньо на олімпійських стадіонах. Вони не помилилися: зіркою Олімпіади став, наприклад, афроамериканець Джессі Оуенс, який завоював чотири золоті медалі. Згодом він говорив, що ніколи не був удостоєний таких овацій, як у Берліні. Водночас після Другої світової війни МОК визнав помилковим рішення провести Олімпіаду в Берліні та приніс вибачення.

москва1980

Апогеєм політичного протесту на Олімпіадах стали події 1980 року у москві. Ігри у столиці радянського союзу припали на розпал холодної війни між двома світовими полюсами сили — срср і США. Офіційним приводом численного бойкоту стало вторгнення радянських військ до Афганістану, хоча вже на той момент можна було знайти багато інших причин не їхати. Загалом Ігри 1980 року бойкотували представники 64 різних держав. Багато спортсменів із західної Європи на Ігри, втім, приїхали, але вирішили виступати під олімпійським прапором. Наприклад, уряди Великої Британії, Італії, Іспанії та Франції запропонували своїм спортсменам самостійно вирішувати, чи хочуть вони їхати на Олімпіаду. Під національними прапорами із країн західної Європи вийшли лише п’ять: Австрія, Греція, Мальта, Швеція та Фінляндія. Зрозуміло, що Сполучених Штатів у москві не було й близько, а на церемонії закриття Ігор навіть не було піднято прапор країни, наступної господині Олімпійських ігор, обмежилися лише прапором міста ЛосАнджелеса.

ЛосАнджелес1984

І, звісно, логічне продовження — наступні Олімпійські ігри у США. Так, у 1984 році срср та 13 його союзників відповіли бойкотом змагань в США — під формальним приводом, що американська влада не надала гарантій безпеки їхнім спортсменам. З країн так званого соціалістичного табору Китай, Румунія та Югославія таки вирушили на змагання.

Після цих двох змагань, МОК запропонував жорстко карати національні комітети тих країн, які намагаються виступити з бойкотом. Загроза пропустити кілька наступних Олімпіад або зовсім бути виключеним з Олімпійського комітету певною мірою стримувала держави від гучних заяв.

До цього ж, із завершенням холодної війни масовий бойкот пішов у минуле. А в 1992 році МОК запропонував відновити традицію олімпійського перемир’я — припиняти усі воєнні дії з сьомого дня до початку і до сьомого дня після завершення Ігор. Але хто, як не країнахвороба усього світу, порушувала ці традиції. Так, 8 серпня 2008 року, в перший день літньої Олімпіади в Пекіні ніякі спортивні перемир’я не завадили росії розпочати вторгнення до Грузії, а у 2014 році, на четвертий день після Олімпіади в сочі розпочати анексію українського Криму.

Усі ці речі навряд чи цікавлять Міжнародний олімпійський комітет, який зараз каже про несправедливість щодо спортсменів з росії, незважаючи на те, що у складі російської збірної є ЦСК армії рф, які вбивають зараз українців. Завжди можна вибачитись, як у випадку із нацистською Німеччиною, правда, МОК? Я сподіваюсь, що справедливість переможе і ми не побачимо росіян та білорусів наступного року на Олімпіаді в Парижі і на те, що змагання проводитимуться у мирній Європі.