Володимир Івасюк: геній, який зарано пішов у засвіти

Інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного. Тому нас і перевиховують у концтаборах.

Володимир Івасюк

22 травня 1979 року у Львові відбувся похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі. Несподівано він вилився у масову проукраїнську акцію протесту. «Сурма» розповість вам про ці події, а також про феномен Володимира Івасюка не лише як музиканта й митця, а й того, хто після смерті продовжував надихати українців на боротьбу проти червоного поневолення. 

Володимир Івасюк народився на Буковині, у другій половині 1960-х зумів стати зачинателем нової української естради. Його творчість і досі не втратила актуальності, набувши статусу народної, але з відомим та шанованим усіма автором. Переважно Володимир грав на гітарі й фортепіано, водночас був віртуозним скрипалем. За своє коротке, але насичене 30-річне життя встиг написати 107 пісень, 53 інструментальні твори, супроводи до спектаклів, а головне подарувати Україні та українцям надію і віру в її велике майбутнє.

Митець народився 4 березня 1949 року у місті Кіцмань Чернівецької області. Змалечку його заворожувала музика, тому батьки віддали п’ятирічного сина в підготовчий клас музичної школи у Чернівцях. Там він опановував скрипку. У 1956-му пішов у перший клас середньої школи. Талановитого хлопчика одразу помітили й запрошували виступати на концертах художньої самодіяльності.

Уже після 6-го класу він вступив до Київської музичної школи імені Миколи Лисенка. Життя в гуртожитку видалося непосильним для дитини, зокрема згубно вплинуло на здоров’я. Це сигналізувало про необхідність повернення на малу батьківщину, де хлопець продовжив навчання у середній школі. Навчання у музичній школі йшло із загальноосвітньою пліч-о-пліч. У 1964 році Івасюк написав дві пісні: «А мені шістнадцять літ» і «У двадцять літ».

Тоді ж Володимир став зачинателем шкільного ансамблю «Буковинка», сам писав пісні. Цей колектив здобув кілька перемог на місцевих конкурсах самодіяльності. У його гурту навіть була, так би мовити, кличка «Радянський Beatles». Що вирізняло молодика серед однолітків, то це його захоплення фольклором: Володимир їздив по буковинських селах і збирав народні пісні. Хоча увесь вільний час він присвячував музиці та творчості, навчання у звичайній школі він не закидав. Ба більше, йому вдалося закінчити навчальний заклад із золотою відзнакою. Але тут підкралася перша біда.

Володимир із друзями, гуляючи в парку, закинули картуза на бюст Лені-на, а тоді полізли його знімати. Гіпсовий бюст не був закріплений на постаменті й упав. За це юнаків заарештували на 15 діб, на Івасюка завели справу. Хотіли виключити з комсомолу й позбавити атестату. Та завдяки старанням батьків цього не сталося. Після інциденту родина Івасюків перебралася в Чернівці, а Володимир вступив у Медичний інститут.

Уся родина раділа новій сторінці життя сина, новоявлений студент був на сьомому небі від щастя. Але тут трапилася біда номер два: у державі вічних доносів хтось поскаржився керівництву навчального закладу про його «справу», і Володимира привселюдно відрахували з вишу. Юнак влаштувався слюсарем на завод. Але й там не покидав творчості: організував хор із робітників. Цей ансамбль невдовзі завоював прихильність на конкурсах художньої самодіяльності.

У Володимира з’явилося ще більше натхнення на тлі успіху. Він узяв собі псевдонім «Весняний» і так надіслав на конкурс до 50-річчя Жовтня дві пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». За них молодий талант отримав свою першу премію. Уже за рік за рекомендацією заводу Володимир знову вступив у медінститут. Але й там хлопець не полишав музики.

Будучи старостою групи Володимир отримав запрошення до оркестру народних інструментів «Трембіта». На 3-му курсі він написав пісню «Червона Рута», яка стане чи не найпопулярнішою та знаковою піснею не тільки в Україні, а буде знаною по всьому світу. Але це буде потім. 

Разом із першими хвилями його творчості, до молодого чоловіка прийшло кохання — Івасюк закохався у студентку філологічного факультету Галину Тарасюк і присвятив їй «Пісня буде поміж нас». 13 вересня 1970-го на чернівецькій Театральній площі та в ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» вперше було публічно виконано «Водограй» і «Червону руту».

Навесні 1972 року Володимир переїхав до Львова й вступив на підготовчий композиторський факультет Львівської консерваторії, водночас перевівся на 4 курс Львівського медичного інституту. Тоді з’явилися популярні твори: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Того ж року до Івасюка прийшло всенародне визнання, адже композиція «Водограй» стала піснею року. 1973-го молода співачка Софія Ротару виконала пісню «Балада про дві скрипки».

1974 року Володимир написав музику до спектаклю, поставленого за відомим романом «Прапороносці» Олеся Гончара, за що отримав диплом 1-го ступеня. Утім невдачі (а чи була вона випадковою?) підстерігали його одна за одною: спочатку прізвище Івасюка викреслили з переліку кандидатів на Шевченківську премію, потім раптова пожежа знищила декорації вистави.

За рік режисер Віктор Стороженко зняв музичний фільм «Пісня завжди з нами» (головну роль виконала Софія Ротару). Стрічка містила шість пісень Івасюка: «Колиска вітру», «Балада про дві скрипки», «Пісня буде поміж нас», «Кленовий вогонь», «Балада про мальви» і «Тільки раз цвіте любов». Зйомки забирали в ще тоді студента багато часу, тому Володимира відрахували з консерваторії. Тільки три роки по тому вдалося поновитися в класі музикознавця Лешека Мазепи.

У період як злетів, так і невдач Івасюк оприлюднив збірку «Моя пісня» у видавництві «Музична Україна» та написав музику до спектаклю «Мезозойська історія», поставленого у музично-драматичному театрі Дрогобича.1977 року Софія Ротару з піснею Івасюка «У долі своя весна» здобула перемогу на щорічному пісенному фестивалі у польському Сопоті, а сам Володимир зайнявся роботою над платівкою-гігантом.

У 1978-му Івасюк переміг на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у москві й отримав диплом II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». У Львові збирали документи для висунення Володимира на здобуття премії Островського. Нарешті його життя почало вирувати водограями творчості та слави — інтерв’ю, конкурси, робота.

24 квітня 1979 року в поменшанні Івасюка пролунав телефонний дзвінок. Володимир одягнувся й пішов до консерваторії. Більше його ніхто не бачив. Лише 18 травня тіло композитора знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним: стояв на колінах. За офіційною версією — самогубство через психічний розлад, неофіційна —вбивство агентами КДБ за націоналістичну позицію та популяризацію української мови та пісні.

22 травня на похорон молодого митця у Львові прийшло понад 10 тисяч людей. Труну несли на руках до самого цвинтаря, у місті частково перекрили рух. На могилу принесли гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного — люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Власне поховання перелилося в акцію протесту: виголошувалися промови та вірші, основним мотивом яких був протест проти свавілля радянської влади. Через виступи чимало львівських поетів та письменників опинилися в опалі, дехто потрапили за ґрати.

А потім, у 1989 році, буде музичний фестиваль «Червона Рута» імені Володимира Івасюка у Чернівцях, який зробив свій внесок у відродження національної свідомості українців та відновлення незалежності Української Держави.