ФК «Будівельник» з Прип’яті: команда, яку зруйнував Чорнобиль

Ось уже 37 років поспіль людство згадує трагедію, яка відбулася 26 квітня 1986 року. Техногенна екологічно-гуманітарна катастрофа, спричинена двома тепловими вибухами і подальшим руйнуванням четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції. Руйнування мало вибуховий характер, реактор було частково зруйновано і в довкілля викинуто велику кількість радіоактивних речовин. На думку багатьох, ця подія та офіційна реакція на неї, що була продемонстрована москвою, стала однією з причин розпаду СРСР. Ось вже два роки поспіль ми стикаємося з новими наслідками цієї трагедії. Більше ментальними, ніж навколишніми. Ми бачимо, як на найбільшій АЕС у Європі росіяни вчиняють ядерний шантаж, а також спостерігаємо за тим, як потворний потомок Радянського Союзу приховує свої злочини як від власних громадян, так і від усього світу. 

Тож сьогодні ми подивимось на Чорнобильську трагедію крізь призму спорту. Команда «Будівельник» з міста Прип’ять не хапала зірок з неба, не сперечалася з ґрандами футболу за медалі чемпіонату, але мала свої успіхи. Тричі поспіль команда ставала чемпіоном Київської області (сезони 1981, 1982, 1983 років), а також досягала фіналу Кубка Київської області (1979). Але клубу судилося бути знищеним, щоб назавжди закарбуватися в історії.

«Будівельник» готувався до півфіналу Кубку і чекав на переїзд на новий стадіон у квітні 1986 року, коли все змінилося. Їхній колишній капітан згадує, як прогресивне місто та його футбольна команда дійшли раптового трагічного кінця.

Уранці в суботу 26 квітня 1986 року гелікоптер приземлився на футбольному полі, де гравці команди з Прип’яті готувалися до півфіналу Кубка Київської області проти «Машинобудівника» з Бородянки. Матч мав відбутися того ж дня.

Вони спостерігали, як з гелікоптера вийшли люди у захисних костюмах та з детекторами випромінювання. Коли детектори почали видавати звукові попередження, чоловіки повідомили футболістам, що матч не відбудеться. Саме тоді футболісти дізналися, що на ЧАЕС сталася трагедія.

Прип’ять — маленьке містечко, розташоване за кілька кілометрів від АЕС, і трохи далі від самого Чорнобиля. Засноване у 1970 році, це було сучасне та прогресивне «атомне місто». У місті були кінотеатр, басейн, парк розваг, проживало близько 50 000 осіб. І як же у такому місті без футбольної команди? «Будівельник» Прип’ять.

Команда була сформована з чоловіків, які працюють на будівництві Чорнобильського заводу та міста Прип’яті, за підтримки Василя Кізіма, директора з будівництва.

Скромне футбольне поле «Будівельника» стояло у тіні багатоповерхових будинків. Поле було оточене біговою доріжкою, роздягальнею та невеликою дерев’яною трибуною. Стадіон часто був заповнений глядачами, навіть незважаючи на те, що команда була аматорською та виступала на п’ятому рівні радянської футбольної системи.

«У Прип’яті усі любили футбол», — розповідав захисник Олександр Вишневський. — «Дві тисячі мешканців постійно приходили дивитися матчі команди».

ЧАЕС відкрилася 1977 року, а «Будівельник» із Прип’яті став робочою командою. Наймолодший гравець команди Валентин Литвин ще не працював на заводі, оскільки він навчався у школі.

«Я пам’ятаю один епізод у дев’ятому класі», — розповідав Литвин Discover Chernobyl. — «Я складав іспит з алгебри, після якого я мав їхати на гру. Наш учитель подивився у вікно, де побачив автобус, сповнений дорослих чоловіків: «Кого вони чекають?», — запитав учитель. 

1978 року після закінчення школи Литвин почав працювати на ЧАЕС. Як і більшість гравців Прип’яті, йому виплачували невелику футбольну допомогу — 2 рублі 50 копійок за кожен матч на чемпіонат району та п’ять рублів за обласні ігри. Але були й хлопці, яких привозили із інших районів, щоб вони виступали за команду.

«Їх називали підсніжниками», — розповідає Литвин. — «Вони, як і квітки, з’являлися лише пізно взимку. Вони отримували зарплату від електростанції і були вказані у відомостях, але насправді не виконували жодної роботи». 

За підтримки таких собі легіонерів «Будівельник» мав усі шанси стати професійним клубом, вийшовши до четвертого дивізіону. У 1981 році на посаду головного тренера було призначено колишнього нападника збірної СРСР Анатолія Шепеля, переможця чемпіонату та Кубку в складі київського «Динамо».

«Це був момент, коли наша команда почала знаходити себе», — каже Литвин, який став капітаном.

У квітні 1986 року клуб завершував будівництво нового стадіону Авангард». Тут були усі зручності, прожектори, велика крита трибуна. Після завершення повного будівництва він мав уміщати 11 000 глядачів. На той час влада планувала побудувати п’ятий реактор у Чорнобилі. Стадіон офіційно мав бути відкритий 1 травня 1986 року, але до цього «Будівельник» мав зіграти у півфіналі Кубку проти Бородянки 26 квітня.

О 1:23 ранку того ж дня вибухнув ядерний реактор №4 у Чорнобилі. Люди в Прип’яті побачили спалах і почули вибух, крізь темряву можна було розглянути вогонь, пожежники поспішали на місце події.

Це був не перший інцидент у Чорнобилі (часткова руйнація активної зони відбулася у 1982 році), і передбачалося, що все скоро закінчиться. Місцеві жителі стояли зовні, спостерігали за вогнем, попіл падав із неба. Після сходу сонця, коли вогонь погас, усі продовжили своє звичайне життя: ходили магазинами, готувалися до першотравневого параду і прямували на стадіон на великий футбольний матч.

Фото: Діана Царук

Валентин Литвин провів ніч із родиною в Ямполі, за кілька кілометрів звідси. Його дружина була в лікарні в Прип’яті через ускладнення після народження другої дитини,і сім’я доглядала дитину. Він повернувся до Прип’яті на передматчеве тренування о 9 годині ранку і був зупинений міліцією при в’їзді до міста.

«Я спитав їх, що трапилося, але вони нічого не знали», — каже він. «Потім я перетнув міст і пішов на стадіон».

Литвин згадує, як світило сонечко, повз них проходили люди зі своїми дітьми, вуличний торговець продавав ово-чі. Усі вони не знали, що у Чорнобилі сталася найстрашніша аварія в історії ядерної енергетики. Єдиною реальною ознакою того, що щось не так, були повільні транспортні засоби, які рухалися з боку заводу та обприскували дороги дезінфікуючим засобом. Прип’ять не евакуюватиметься протягом 36 годин.

На стадіоні Литвин зустрівся з іншими гравцями та тренерами, які сказали йому, що команду з Бородянки було зупинено далеко за межами Прип’яті. Капітан Литвин вирушив до штаб-квартири команди, розташованої у дев’ятиповерховому будинку, щоб з’ясувати, чи відбудеться матч. Незабаром після цього туди підійшов один із тренерів і розповів йому про той самий гелікоптер, який сів прямо на полі. Він піднявся на дах.

«Звідти я міг бачити атомну електростанцію», — каже він. — «Я бачив дим, що піднімається над руїнами реактора №4».

Думки Литвина перейшли з футболу на дружину. Він кинувся до лікарні, де вона розповіла йому, що сталося минулої ночі. «Звичайно, вона не все бачила», — пояснює він. — «Був шум, суєта, лікарі бігали по будівлі, жертви прибували одна за одною».

Його дружину не можна було виписати, тому «нам довелося влаштувати втечу». Литвин допоміг їй вибратись через вікно першого поверху. «Ми бачили пацієнтів із лікарні, які стояли на пагорбі, де вони добре бачили завод і могли спостерігати, як гелікоптери скидають щось у зруйнований реактор».

Пара виїхала з Прип’яті мотоциклом, проїжджаючи довгі черги порожніх автобусів.

«Ці автобуси… вони чекали на команду зверху, щоб увійти до міста та розпочати евакуацію людей», — каже Литвин. «Рівень радіаційного фону був дуже високий. Автобуси стояли там до полудня наступного дня, 27 квітня».

Радянський Союз намагався тримати аварію в Чорнобилі у секреті навіть від своїх громадян. «Інформація, окрім недоступності, була неймовірною», — продовжує Литвин. — «Я, як і багато інших, вважав, що реактор просто не може вибухнути».

Декілька гравців Прип’яті, зокрема Олександр Вишневський, створили новий клуб під назвою «Будівельник» Славутич. Валентин Литвин опинився в Обухові та почав грати за ФК «Зоря» Владиславка.

Повернувшись до Чорнобиля, він мав зробити багато важливої роботи. Валентин Литвин діяв як «ліквідатор».

Він допомагав дезактивувати підвали електростанції, де високі рівні радіації дозволяли опромінюватися всього за кілька хвилин, а смертоносні шматки графіту з активної зони реактора, що вибухнула, падали з даху над головою.

Ліквідатори несли радіаційні карти та дозиметри, щоб обмежити їхнє опромінення, але Литвин каже, що їм часто доводилося перевищувати межі безпеки, щоб виконати роботу. Близько 600 000 чоловіків і жінок були залучені до прибирання, яке було сміливою та небезпечною роботою, яка врешті-решт врятувала більшу частину Європи.

Наступник «Будівельника» зі Славутича проіснував недовго. Нова команда змагалася в аматорській лізі у 1987 та 1988 роках, але потім розпалася.

Гравці та фанати були розсіяні по всьому регіону, і ба-гато хто був зайнятий ліквідацією Чорнобиля. Велика кількість людей із Прип’яті та зони відчуження загинула.

Сьогодні невикористовуваний стадіон «Авангард» у Прип’яті є незвичайною туристичною пам’яткою, прожектори заіржавіли, трибуни заросли, а на полі ростуть дерева…