Соціалізм під мікроскопом

 Воно того не вартує, щоб глибоко досліджувати генезу соціалізму, цього, вигаданого хворою людською уявою, суспільного устрою. Але потрібно усвідомлювати загрози, які в цьому яви-щі криються, і мутації, які воно викликає. Час   стирає пам’ять, і вже нове покоління знову піддається примарній спокусі бути зачарованим гарними гаслами і обіцянками про соціальну рівність і справедливість. 

Головні постулати соціалізму:

• заперечення права приватної власності зі всіма розгалуженнями наслідків як необхідна умова «рівності»;

• централізація управління економікою, що мало б забезпечити економічне процвітання суспільства;

• створення за ідеологією К. Маркса фондів усуспільнення праці (общаків), в які вилучається максимально можлива кількість праці кожної особи з метою її перерозподілу — реалізація гасла «справедливості». 

Абсурдність цих догм соціалізму витікає з самої природи людини:

• основна людська потреба — потреба безпеки — здатність самому собі зарадити. Цю потребу не можна ототожнювати зі згубним прагненням до повної самодостатності. Посідання майна, чи приватна власність, лише забезпечують реалізацію цієї потреби. Засобом набування власності є праця — єдиний, Богом даний кожній людині ресурс, який має приватний характер;

• кожна людина є неповторною особистістю з тільки притаманними їй здібностями, талантами, можливостями. Вилучення понад міру приватного ресурсу особи для перерозподілу знищує саму  суть людини. Мотивує нездарність, байдужість та бездіяльність і принижує гідність сумлінно працюючих, та, зрештою, і всього суспільства.     

Із проголошенням незалежності Україна взяла курс… і тут важко дати якусь ознаку, хоча промов було виголошено чимало. Останнім трендом є європеїзація, хоча, підозрюю, з цим курсом не все так однозначно. Значно легше збагнути очевидне. Повернувши політичним рішенням інститут приватної власності, функціональність «общаків» була залишена без змін. Ба більше, сумарний відсоток вилученої праці, що через них перерозподіляється, зріс за часи незалежності України до непристойних розмірів за рахунок нашарування податків, що залишилися в спадок від радянських часів, і тих, які Україна скопіювала в західних держав. Розмір окремо кожного з цих податків ніби і відповідає загальноприйнятим, але їхня взаємодія створює суму зобов’язань, що перевищує розмір реально отриманого особою доходу від реалізованої праці. Це основна причина процвітання корупції і згортання економіки в державі. Проголошення на офіційному рівні ліквідації централізованого керівництва економікою дозволило урядам припинити нею займатися відповідально, в той самий час, як повноцінні ринкові відносини  так і не є сформовані. А тепер можна вибрати ознаку сьогоднішньої України з поміж «мутований соціалізм» та «квазіринкова  економіка». 

Будь-яке надлишкове усуспільнення праці є шкідливим як для кожної окремої особи, так і для суспільства в цілому. У цьому процесі чітко проглядається централізаційний принцип соціалізму — забрати все в тих, хто має, а потім перерозподілити, що залишилося, звичайно після того, як потреби власні та свого оточення будуть задоволені. Тому так і нелегко, як то кажуть, відігнати чиновника від корита. Але значно важливішим є питання — а скільки може бути усуспільнено праці, щоб це не було понад міру? Це запитання корелюється з поняттям степеня чи розмірів соціалізації суспільства. Але тут потрібно розпізнавати принципову різницю між природою соціалізації, яка зумовлюється природною потребою людини в духовному і матеріальному розвитку і має багато спектрів, і природою працею, що є приватним ресурсом кожної людини, дякуючи якому людина забезпечує своє існування. Безумовно, праця також є одним із чинників соціалізації. Ідеологи соціалізму ототожнили, чи, точніше,  підмінили ці поняття і таким чином легко прийшли до хибного висновку, що чим більше праці кожної особи буде усуспільнено, тим більше соціальних благ отримає все суспільство. Ну і звичайно, функція перерозподілу цих благ дісталася державі, а фактично — касті чиновників. Детальніше питання перерозподілу праці буде розглянуте в статті про податки.

Найбільшим посіяним соціалізмом злом є атомізоване суспільство з викривленим світоглядом, мораллю та етикою. Розщеплення суспільства на атоми викликано тим, що соціалістичний спосіб економічної взаємодії розглядав кожну людину як окремий маловартісний гвинтик великої державної машини, чим вбивав будь-яку творчу ініціативу. Тому таке суспільство ніяк не може знайти в собі достатньо сил, щоб заново виробити суспільні відносини на притаманних українцям засадах, що напрацьовувались віками. Необхідною умовою для цього є достатня міра свободи, від якої, на диво, багато українців добровільно відмовляються через сприйняття необхідності вибору, як надто обтяжливого обов’язку. Їм хочеться перекладати і вибір, і відповідальність за нього на когось іншого — уряд, вождя, державу. А ці готові обіцяти все що громадяни хочуть почути, лише би бути при владі. Цей державний патерналізм легко і доволі швидко сповзає до тоталітаризму. Знадобилося лише 10 років від Помаранчевої революції до Майдану Гідності і, безумовно, був би вже і наступний, якби не війна. Обидва ці майдани, так чи інакше, були реакцією суспільства на узурпацію влади. Намагання здобути і сконцентрувати всю владу в своїх руках не припиняються і зараз. Такі змагання не дозволять створити суспільство за Європейським зразком, навіть попри всю недосконалість останнього.  Хіба лише деякі риси, як випадковий чи побічний ефект.   

Для тих, хто ставить під сумнів авторитетність зроблених мною висновків, для більшої переконливості в згубності соціалізму, вдамся до, на мій погляд, дуже повчальних цитат всесвітньо відомих людей, які належали чи не до протилежних суспільних середовищ, але їхні думки щодо шкідливості соціалістичної ідеології повністю збігалася:  

Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького «О квестії соціальній» 1904 рік:

«У нас поміж тими, що більше або менше до соціалізму признаються, много таких християн, що, не досить свідомі принципів Церкви і принципів соціалізму, лиш для того до них пристають, бо видать у них здійсненнє своїх бажань о суспільних реформах. Потягає їх теорія рівности людей, потягає рухливість і якась благородність декотрих з того табору, котрі для своєї ідеї щиро працюють. Теорії же соціялістів беруть не досить критично, не застановляються над їх консеквенціями. Церкви же або не знають, або знають її не добре. Не маючи досить свідомої віри, думають, що могуть бути соціалістами, а лишитися християнами».

Найбільша підлість соціалізму якраз полягає в тому, що він маскується під християнство за зовнішніми ознаками в той час, як суть цих двох понять конвергентна, чи навіть діаметрально протилежна. Проявляється це за допомогою законів ринкової економіки, в яких природні принципи функціонування ринку виступають індикаторами абсурдності соціалізму. Андрей Шептицький розпізнав цю звабливу для людей небезпеку. Із цих слів Митрополита закономірно виникає і застереження, і вимога до самовизначення. Будь-які благі наміри поєднати християнство і соціалізм, не кажучи вже про абсурдну ідею комунізму, є нічим іншим, як синкретизмом думки. Досвід таких спроб є яскравим свідченням як нікчемності соціалістичної ідеї, так і втрат значною частиною суспільства християнських чеснот, після чого вже не йдеться про служіння і віру в Христа, а діяльність церкви перетворюється в бізнес-проект.   

Щоб корені висновків не мали вигляд однобоких,наведу цитату сучасника Митрополита, тодішнього канцлера Пруссії Отто Бісмарка. Людини, що сповідувала відмінні від Католицької Церкви методи суспільної діяльності. Зараз уже ні в кого не залишилося ілюзій щодо справедливості його іншого вислову: «Угоди з росією не варті паперу, на якому написані». В питанні шкідливості соціалізму Бісмарк був не менш переконливим: «Щоб спростуватиідеї соціалізму, потрібно обрати народ, якого не шкода, і побудувати в його країні соціалізм». Українці стали учасниками цього експерименту. 

Професор, доктор фізико-математичних наук А. Свідзинський «Це складне національне питання»,1994 рік:

«Фактично в найстрашніших тоталітарних системах ХХ століття (фашизм і комунізм) знаходимо як визначальний чинник спотворення суспільства соціалістичну ідею. Цей компонент настільки деструктивний, що дискредитує будь-які інші ідеї, які він використовує».

М. Мартинович — дисидент, співзасновник Української Гельсінської групи, віцеректор УКУ:

«Не засуджений злочин повертається. Не засуджені злочини комунізму стали зернами нових злочинів епохи Кучми. У 1991 році, коли порівняно безболісно розпався Радянський Союз, ми активно почали вживати фразу «посткомуністичне суспільство». На політичному рівні нам все-таки вдалося усунути комуністичну державу, але не з економічної площини. Ми все ще маємо квазікомуністичну державу, яка все ще тримає людей на повідку і не відпускає у вільне плавання. Мовляв, добре, добре, ми позичимо грошей на Заході, і нас нагодують».

Особливу увагу хочу звернути на той факт, що як в добу СРСР, так і в суверенній Україні, докладаються всі зусилля, щоб практично не існувало незалежних від держави чи чиновницьких кланів громадських організацій. У хід пускається весь набір найбрудніших методів недопущення цього. Синергія   вільних людей, що творчо й ефективно працюють, діє на соціалізм як сонячне світло на вампірів. 

Як змінити парадигму українського суспільства? Чи можна взагалі сподіватися на позитивний, для широкого загалу громадян, результат реформ на без- ідеологічній основі? Це власне є питання фазового переходу від дискредитованого атомізуючого постсоціалізму до національної держави з ринковими відносинами в суспільній взаємодії.