Про політичні «таємниці» та закономірності

Навіть незначний аналіз деяких подій минулого тижня наводить мене на сумні роздуми. На мою думку, на минулому тижні відбулася класична, поетапна спецоперація проти обороноздатності України, розроблена ворожими спецслужбами у виконанні внутрішніх агентів. Де спочатку йде інформаційний шум, він розганяється, а потім під його прикриттям проводяться якісь дії чи ухвалюються рішення.

А тепер складімо деякі пазли лише двох новин за минулий тиждень і подивимося, яку картину вони нам створюють.

Отже, почнемо зі статті у The Washington Post, яка там нещодавно була опублікована, з інтерв’ю українського високопосадовця та одного військового, який відверто розповів, із якими труднощами на фронті стикається його підрозділ. Високопосадовець у цій статті взагалі сказав, що не вірить у перемогу ЗСУ.

Стаття набула розголосу, в Україні її хтось свідомо розкрутив, але майже ніхто не згадував про високопосадовця, проте зразу ж стало відомо прізвище військового, хоча у статті цього прізвища немає. Цього підполковника після публікації інтерв’ю, як повідомляють, понизили і відправили в іншу частину, звинувативши мало не у зраді.

Це один пазл. А тепер йдемо далі — майже зразу ж після виходу цього інтерв’ю, на комітеті ВР з’явилися поправки до закону «Про зміцнення демократичного цивільного контролю над ЗСУ», де пропонувалося:

• заборонити всім військовослужбовцям висловлюватися про внутрішню політику;

• заборонити всім військовослужбовцям бути депутатами будь-якого рівня;

• передати від Главкома до Міністра оборони функцію подання для призначення нач. Генштабу та командуючих видів ЗСУ…

Поки що комітет ВР не прийняв ці поправки. Але подивіться, як «своєчасно» виходить інтерв’ю в газеті, і тут же, ще не висохла фарба на статті, а в комітеті ВР уже лежать поправки, немовби для того, щоб військові зайве не розповідали?

Але погляньмо на ці речі з іншого боку. Де брали інтерв’ю у військового, мабуть, невипадково у сауні чи ресторані, а на передовій, і до того ж, журналіста підвели саме до тієї людини, яка не ховала свого ставлення до того, що відбувається із забезпеченням ЗСУ. Де брали інтерв’ю у високопосадовця? Мабуть, у кабінеті. То чи міг би туди потрапити американський журналіст без дозволу і супроводу? Я впевнений, що не міг. Чи не могли ті, хто давали дозвіл про поїздку на передову, і хто супроводжував журналіста, чимось підштовхнути військового до відвертої розмови, знаючи, яку це викличе реакцію після публікації, і що, можливо, це пришвидшить прийняття ось тих поправок? Звичайно, могли.

А тепер дивимося на поправки — «...заборона військовим балотуватися». Так у нас же зараз, якщо відняти пенсіонерів і неповнолітніх, то майже усі так чи інакше підпадають під мобілізацію — тобто є військові. То що тоді, — у депутати можуть йти лише артисти, чиновники і пенсіонери…?

А от цей пункт — «...передати від Главкома до Міністра оборони функцію подання для призначення нач. Генштабу та командуючих видів ЗСУ...». Та коли б це прийняли, то навіть страшно подумати, якої шкоди це нанесло б обороноздатності держави, особливо під час війни, та ще й перед наступом.  Ціль зрозуміла — зірвати наступ, а там далі і незрозуміло, що було б. Як говориться — «Не мытьем, то катаньям», — якщо Генштаб закрився і не має витоку інформації, то вирішено призначати туди своїх людей...

Адже якщо ми і маємо ще якісь таємниці, то це тому, що Генштаб ЗСУ старається бути захищеним від кротів, завдяки тому, що Залужний сам подає людей у вище керівництво ЗСУ. А якщо почнуть призначати із зовні, «потрібних» людей, то у що тоді перетвориться Генштаб і взагалі ЗСУ?

Із цих пазлів складається дуже нехороша для українців картинка. Де аж вуха стирчать ворожої спецслужби, і «своїх» виконавців спецоперації із відомими прізвищами, які працюють проти України, вже майже відкрито.

 *  *  *

Коли хтось із представників влади говорить, що це там якась таємниця й українцям не варто про це знати... То здебільшого ці таємниці є таємницями лише для власного народу, тому що при такій системі, яка створена у нас, і такому доборі кадрів на держслужбу, навряд чи ще існують якісь таємниці перед спецслужбами тих країн, які хочуть про нас щось знати. Ось це я написав ще у 2007 році:

«Україна з розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності стала відкритим суспільством. А відкрите суспільство — це більш складна форма соціальної організації, ніж закрите. У закритому суспільстві доступна лише одна концепція організації — це та, що санкціонована владою і примусово легалізується. У відкритому ж суспільстві громадянам не тільки дозволяється думати про себе, але вони і зобов’язані робити це, а держава дає людям з різними інтересами, походженням і поглядами можливість мирно співіснувати.

Комбат «Купол»

Щодо України, то ставши незалежною, українська влада зробила її аж надто відкритим суспільством, нехтуючи простими правилами національної безпеки. Ми забули просту істину, що у цьому світі ніхто нікому нічого не дає даром, а особливо коли йдеться про держави і народи, тому що в них немає друзів або доброзичливців, як це буває між окремими людьми. У держав і народів бувають лише інтереси. У політиці немає місця для альтруїзму в ім’я інших народів, якщо в цьому немає вигоди для власного.

Закрите і відкрите суспільство — це не тільки дві форми існування, але і дві форми захисту національних інтересів, чого не було створено з перших днів формування незалежної української держави. 

Той, хто плавав по великих річках, то знає, що для того, щоб перейти із одного рівня на інший, необхідно пройти шлюзову камеру. Це та ділянка річки, де відбувається підйом води на певний рівень разом із плавзасобом. 

За цей час, як у команди, так і у пасажирів відбувається переосмислення щодо різних рівнів водного простору і глибини. Щось схоже мало б відбутися і в Україні. Але ті, хто прийшов до влади, забувши про всі правила безпеки, відразу ж відкрили верхні ворота шлюзу, і весь стовп води, як цунамі, обвалився на Україну. А через деякий час країна нагадувала великий сімейний гуртожиток ввечері, з освітленими вікнами, без всяких гардин. Де іноземці, як перехожі, могли спостерігати за подіями у кожній кімнаті. А сотні наших «новоявлених» вельмож кинулися за кордон у пошуках іноземних рекомендацій розвитку України. І насамперед, зрештою, власними руками помацати недоступний раніше капіталізм. Водночас тисячі іноземних експертів приїхали вивчати Україну. Для них це здебільшого нагадувало відкриття Колумбом Америки. Де за якесь брязкальце або за блискучу річ видавали все, дозволяючи вивчати кожен клаптик нашої землі і потаємні куточки нашого життя.

А поїздки українських чиновників на екскурсії за кордон за рахунок іноземних фірм робили представників цих фірм бажаними гостями у державних установах, а чиновники просто ставали рекламними агентами цих фірм.

На військових об’єктах за рахунок гуманітарної допомоги іноземні фахівці проводили комп’ютеризацію з обов’язковою щомісячною перевіркою системи ними ж. Або, якщо сказати простіше, відбувалося елементарне зняття інформації.

Через кілька років після відновлення нашої незалежності ми стали у прямому розумінні повністю відкритим суспільством, особливо перед іноземцями, а наша влада уже без проектів ззовні не могла ступити ні кроку. І все залежало від того, який проект, а точніше, яку іноземну державу підтримує той чи інший український політик. Тому що інтереси держави України і її народу, в усіх їхніх діях, здебільшого були відсутні. І це видно і зараз, особливо в щоденних телешоу, де виступи деяких політиків скоріше нагадують стриптиз з явними ознаками проституції.

Незрілість на управлінських щаблях і нелогічність приходу до влади випадкових людей позначилися і на їхніх діях. Вчорашні сержанти, ставши генералами, компенсували брак своїх знань порадами різного ґатунку консультантів, а населення повинно було вті-лювати у життя свідомо провальні проекти...» (із книги «Сценарій для України» вид. «Консоль», 2007 рік).