Добровольці — сини України, які схиляють голови за Батьківщину
14 березня Україна вшановувала добровольців — людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну.
Відчуття справедливості, обов’язку перед рідною землею — у крові українців. А добровольчий рух — один із феноменів українського суспільства, наша суперсила та характеристика, викарбувана століттями боротьби за рідну землю.
Добровольці України ХХІ століття не зрадили прадідів й у важкі моменти посилювали українську армію: як у 2014-му, так і в 2022-му.
Минулорічного лютого до лав ЗСУ масово ринули найкращі сини: бізнесмени, актори, науковці, вчителі, IT-шники, професори, інженери, співаки, комбайнери, студенти та студентки, батьки та матері, дідусі, чоловіки та дружини, брати та сестри… Скільки їх загинуло в ім’я захисту України наразі достеменно невідомо. Зрозуміло одне, що голови схилило чимало перспективних і відданих Українців.
Шана і пам’ять —це найменше, чим можемо їм віддячити!
Чому День українського добровольця відзначається 14 березня? Це питання роз’яснює Український інститут національної пам’яті.
14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході.
Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань — як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.
У боях 2014-2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 — на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії. Водночас більшість українських захисників нині становлять добровольці. Не вистачає слів, щоб висловити подяку й водночас співчуття рідним Героїв. Болюча тема. Але також хотілося би навести кілька прикладів — вони персоніфіковані, окремі та героїчні, але несуть собою й історію цілого народу.
Один сказав «Слава Україні!», а мільйони по всьому світу вигукнули «Героям Слава!»…
Олександр Мацієвський
Певно, що всі вже зрозуміли про кого йдеться. Ми також не могли пройти повз. 6 березня мережею поширилося відео, на якому видно, як росіяни (не можна навіть дібрати слів, щоб якось назвати ще цих істот) розстрілюють беззбройного українського полоненого. Військовий стоїть у лісі та курить в окопі чи виритій ямі. Після його слів «Слава Україні» звучить кулеметна черга кількох військових злочинців ерефії та їхні гнівні заклики. У попередньому випуску «Сурми» ви не прочитали про цей випадок, адже на той момент особу загиблого Героя ще не було остаточно підтверджено. Спочатку, в інтернеті низка блогерів почала незрозуміло на яких підставах поширювати інформацію, що на відео був боєць 30-ї окремої механізованої бригади Тимофій Шадура. Наразі ж, Служба безпеки України оприлюднила заяву, у якій йдеться, що остаточно підтвердити дані загиблого вдалося після слідчих дій, які включали спілкування з рідними та побратимами загиблого, а також опрацювання фото та відеоматеріалів. Крім того, спецслужба отримала висновок судової портретної експертизи, яка підтвердила, що військовий на відео — саме Олександр Мацієвський.
«Це справжній Герой, який, навіть дивлячись в обличчя смерті, продемонстрував усьому світу, що таке український характер і незламність. Саме такі захисники сьогодні боронять нашу землю, а значить — ворог обов’язково буде розбитий», — прокоментував очільник СБУ Василь Малюк.
Він також додав, що спецслужба працює над ідентифікацією росіян, які вбили військового. Олександру Мацієвському присвоїли звання Героя України, президент вручив його матері орден «Золота Зірка».
Згодом з’ясувалося, що вбитий військовий був ще й громадянином Молдови. «Після підтвердження українською стороною факту, що страчений російськими солдатами український військовий є Олександром Мацієвським, міністерство рішуче засуджує вбивство громадянина Молдови, акт, який можна кваліфікувати як воєнний злочин і грубе порушення міжнародних гуманітарних законів», — заявило 13 березня МЗС Молдови.
Олександр Мацієвський народився 10 травня 1980 року в Молдові, куди за розподіленням була направлена його мати, розповіли у регіональному управлінні сил ТрО «Північ», де він служив. Саме там Олександр згодом закінчив середню школу і електротехнічний коледж. Потім родина повернулася в Україну, до Ніжина. До лютого 2022 року чоловік працював за фахом. Після повномасштабного вторгнення росії він долучився до ніжинської тероборони.
«Олександр Мацієвський добровільно вступив до сил територіальної оборони ЗСУ. Із березня 2022 року брав участь у захисті суверенітету й територіальної цілісності України, зокрема міста Ніжина Чернігівської області та міста Бахмута на Донеччині. Торік у листопаді в районі Соледара на Донеччині позиції його підрозділу були атаковані противником. Після цього Олександр Мацієвський із побратимами вважалися зниклими безвісти. Після обміну тілами загиблих Олександра Мацієвського ідентифікували та поховали. Нещодавно в мережі Інтернет з’явився відеозапис розстрілу росіянами військовослужбовця, на якому видно, що Олександр Мацієвський навіть в умовах ворожого полону проявляв мужність, хоробрість і вірність Батьківщині», — написали в пресслужбі Регіонального управління Сил ТрО «Північ» ЗСУ.
Журналістам ВВС мати загиблого розповіла, що їхня остання телефонна розмова із сином відбулася 29 грудня: саме тоді, після слів сина «Мамо, я ніколи не здамся у полон!» Парасковія Михайлівна зрозуміла, що син на фронті. 14 лютого 2023 року Олександра Мацієвського поховали в Ніжині.
«Да Вінчі» — перший доброволець, удостоєний Героя України
10 березня в Києві попрощалися з уже легендарним українським захисником Дмитром Коцюбайлом — «Да Вінчі». 7 березня він загинув у бою під Бахмутом. Йому було 27 років. На похорони Да Вінчі у Києві прийшло керівництво держави, зокрема на коліно став і Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.
Дмитро народився 1995 року в Івано-Франківській області. Військовий закінчив художній коледж, а у 18 років був учасником Революції гідності. Виходить, що все своє свідоме життя хлопець поклав задля захисту України.
Уже з літа 2014 року став на захист країни у складі Добровольчого Корпусу «Правий сектор».
Коцюбайло був командиром взводу першої штурмової роти ДУК ПС. Воював у Пісках, потім — поблизу Авдіївки. Як доброволець співпрацював із підрозділами ЗСУ на всіх напрямках.
У 2017 році Дмитро отримав звання Народний герой, а у 2021 році — Герой України. «Да Вінчі» став першим військовим-добровольцем, який отримав це звання. 2014 отримав важке поранення в Пісках Донецької області: в обличчя влучив уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком було перебито ключицю, медики встановлювали пластину для скріплення, також було пошкоджено ребра. Через три місяці повернувся на фронт. 17 березня 2016 року призначений командиром 1-шої окремої штурмової роти «Вовки Да Вінчі» ДУК ПС, переформатованої в батальйон. Брав участь у звільненні Карлівки, селищ Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою.
Дмитро Коцюбайло
2022 року був включений до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від Forbes.
Із початком повномасштабного російського вторгнення Дмитро став на захист країни разом зі сформованим підрозділом «Вовки Да Вінчі». Він воював на запорізькому напрямку, а згодом — на донецькому. Основним профілем підрозділу були штурмові дії, але також Дмитро був артилеристом. Його гаубиця при цьому була трофейною.
Останній бій Дмитро прийняв під Бахмутом. Без нього залишилася парамедик Аліна Михайлова, з якою «Да Вінчі» впродовж багатьох років був у стосунках. Дмитра було поховано на Аскольдовій Могилі.
Слава Героям!
Слава Україні!