Культурологія у творчій спадщині Анатолія Свідзинського

 Присвячую цю статтю пам'яті мого однодумця, колеги, вчителя Анатолія Свідзинського, який прийшов на цей світ 1 березня 1929 року.

Пропоную увазі читачів «Сурми» мою доповідь на семінарі в Інституті фізики конденсованих систем НАН України в березні 2020. Вона була опублікована у Фізичному збірнику Наукового товариства імені Шевченка цього ж року. Чим викликане таке дивне поєднання економіки, культури і фізики? Найперше потрібно відзначити, що культура є поняття значно ширше, ніж зазвичай вважають, ототожнюючи його з артефактами. Культуру потрібно сприймати як невпинний процес, в якому відбиваються всі характерні ознаки і особливості певного етносу, народу, нації. Безнаціональних культур не буває. Проблемою гуманітарних наук, до яких поза сумнівом належить культурологія, є їхня неточність у формулюваннях та визначеннях, погане структурування.  Анатолій Свідзинський, будучи провідним вченим в галузі теоретичної фізики, мабуть, найскладнішого розділу фізики як науки, де практично нічого не можливо ні виміряти, ні зважити, а лише довести за допомогою математичних методів, геніальними розробками якого в сфері напівпровідників не спромоглася скористатися Україна, зумів гармонійно перенести підходи точних наук в царину культурології. Таким чином людство отримало інструмент розпізнавання й однозначного трактування суспільних процесів, охоплених поняттям «культура». Доповідь дозволяє дещо ширше побачити сказане вище, а також мені дуже приємно скористатися нагодою згадати мого колегу і вчителя. Зв’язок між культурою й економікою полягає в тому, що в основі цих двох процесів лежить принцип самоорганізації. На ділі це означає, що творення цих двох феноменів відбувається за якоюсь притаманною людям потребою організовувати своє життя в соціумі. Доповідь подано в скороченій формі. 

* * *

Розважаючи над спадком Анатолія Свідзинського, пригадується прощальне   слово, сказане паном Ігорем Юхноським на кладовищі… математик, фізик, філософ, і важко збагнути, ким він був більше. Допитливість зробила з юнака фізика-математика провідного вченого. Але це не була кінцева станція його творчого розквіту. Допитливість повела його значно дальше — зробила філософом. Філософом, який якнайкраще розумів наукові межі світобудови та наявні між ними зв’язки. Саме це і відрізняє дбайливих філософів від демагогів, які не знаючи наук, або ще гірше — маючи в тих науках хибну компетентність — беруться, та ще й із великою помпезністю, налагоджувати суспільні процеси. Що може бути гіршим за такий стан речей? Хіба що те, що ті що мають правдиві і правильні знання, ні за що не беруться. Існує багато виправдань і для цього випадку, але… невільно нам, якщо  вважаємо себе християнами, ставити свічник під стіл. Світло від нього має освітлювати шлях для багатьох. Саме таким був Анатолій Свідзинський. В інших випадках — який тоді сенс у здобуванні правдивих знань?  Існує багато значно простіших способів заробити собі на кусок хліба. 

У Криму несправедливість до молодого вченого з боку радянської влади, а точніше до кримсько-татарського народу, представником якого той вчений був, стала поштовхом для Анатолія Свідзинського замислитися над суспільною проблематикою. Закономірно прокинулась цікавість і до власної національної ідентичності. Найімовірніше, це стало віссю повороту і в особистому житті, точкою глибокого переосмислення свого покликання і навернення до віри у Бога.  

Щоб за щось чи проти чогось боротися, потрібно те «щось» окреслити, дати йому визначення. Фізик-математик не міг мислити інакше. Так у 1993 р. народжується його перша в царині суспільствознавства невеличка, але вкрай важлива для розпізнавання понять і суспільних явищ праця, якоюсь мірою із саркастичною назвою «Це складне національне питання». У ній представлені визначення загальновідомих понять і термінів, вказується на певні закономірності в побудові суспільств, даються основи знань еволюції людських спільнот, формулюються їхні ознаки. Для прикладу: урок історичного аналізу ролі етносів і націй в державотворчому процесі так і залишився незасвоєним українською інтелігенцією і так званою політичною елітою. Доказом цього слугують безперестанні спроби будувати українську державу на без-ідеологічному ґрунті, коли за основу береться не притаманний етнічним українцям спосіб буття, що уособлено концентрується в понятті націоналізм, а набір різних запозичених ідей, деколи навіть   суперечливих між собою. На превеликий жаль, цими знаннями не володіють в широкому загалі науковці, викладачі, журналісти. Вони часто подають терміни як штампи, жонглюють ними, до смішного перекручують їхнє фактичне значення, не розглядають ні суті понять, ні зв’язків між ними. Зрозуміло, що такий нігілізм не може служити справі просвітництва, утвердженню істинності знань.

Наступним етапом культурологічної діяльності Анатолія Свідзинського стала праця під назвою «Самоорганізація і культура», 1999 р. У ній автор досліджує і розважає над принципами побудови спільнот, над зв’язками, що існують у цих спільнотах. Як видно із самої назви, епіцентром цієї праці є принцип самоорганізації і феномен культури. Їхнє поєднання  визначає порядок укладання пазлів еволюції. І якщо якісь висновки не вкладаються в загальну картину світобудови, отже, є всі підстави вважати їх хибними і виникає необхідність  їхнього переосмислення. 

Головна думка цієї праці:  «Культура — процес самоорганізації ноосфери». Це квінтесенція і теорема еволюції людства. У ній є місце  релігії і видатним науковим досягненням, тяглості  історії і видозмінам всього живого.  Виходячи з неї можна розпізнавати, визначати та порівнювати здобутки різних культур. Щоби визначення терміна «культура» не видавалося поясненням через щось, ще більш не відоме чи неоднозначне, доречно дати хоча би загальне тлумачення  понять «ноосфера» та «самоорганізація». Ці цитати також послужать гарним прикладом того, як підходи точних наук були імплементовані Свідзинським в культурологію.

«Породження на основі менш впорядкованого субстрату складних структур з описаною вище впорядкованістю (це виявляється у зменшенні ентропії системи та у появі більш складнішої структури) і цілісним та відносно стійким режимом поведінки отримало назву самоорганізації (елемент «само» підкреслює, що підвищення організації сталося в наслідок внутрішніх потенцій системи, а не було накинуте їй ззовні)».  

«Ноосфера не є простим об’єднанням образів, уявлень ідей усіх людей на Землі, а новою якістю буття, виявом того, що у фізиці називається колективним ефектом, коли ціле має властивості, яких не мають його складові частини».   

Хочу поділитися кількома своїми висновками, що витікають з головної думки про те, чим є культура:

• хоча процеси глобалізації і створюють сьогодні ілюзію існування мультикультури, насправді кожна культура зберігає національні ознаки;

• результатом поєднання (співпраці) культур є кристалізація спільних цінностей;

• спільні цінності різних культур як-найкраще сприяють порозумінню між народами-носіями цих культур;

• безнаціональних культур не існує. Процеси творення націй мають настільки великий часовий лаг і характерні особливості, в тому числі релігійні, географічні, кліматичні, історичні, що денаціоналізувати культуру чи відділити культуру від нації не можливо;

• злиття культур, як правило, веде до їхнього взаємного збагачення, але ми можемо стверджувати це лише для короткострокової перспективи і то не завжди. І було би надто самовпевнено виключати можливість негативних наслідків в майбутньому;

• насаджена  в Україні російська культура попри всі потуги не стала тією, що домінує, і поступово витісняється українською самобутністю. Темп цього процесу значною мірою залежить від умов для протікання процесів самоорганізації в суспільстві. Він підвищується при зростанні рівня свободи, як багатовимірного поняття, і знижується при її згортанні.  

• соціалізм атомізує суспільство і тим самим руйнує суспільні зв’язки. Тому він є надзвичайно деструктивним для повернення українського суспільства в русло свого природного розвитку.  

Весь культурологічний доробок Анатолія Свідзинського знайшов своє достойне місце в праці всього його життя «Синергетична концепція культури».   Думаю, що сказати саме так, не буде перебільшенням. У ній є багато прямих відповідей на важливі питання, пов’язані з будовою суспільства та держави. Але процес самоорганізації є динамічним і неможливо мати відповіді на питання, які ще не постали. Тому найбільша її цінність полягає в тому, що вона вчить правильній постановці питань і не лише в культурології, а це завжди вже половина відповіді. Це феноменальна праця з високою густиною думки. Її потрібно не просто читати, її потрібно вивчати. Вона видавалася вже два рази, але, на жаль, малими накладами. У ній автор з притаманною йому послідовністю аналізує багаторівневі зв’язки суспільних явищ. Звичайно, найбільш близькими й актуальними для нього були проблеми української культури. Всі ті протиріччя, на які вказується в праці, останнім часом сильно загострилися. Вона є чи не найкращим посібником для правильного розуміння існуючих проблем, а відтак, для їхнього правильного вирішення. Підходи, застосовані в пізнанні явища культури, якнайкраще надаються для розпрацювання всіх суспільних проблем, включно з економікою, устроєм і державотворенням. А проблем є чимало. Цій праці, сподіваюсь, поки що, одиноко і некомфортно в Україні, зважаючи на високий рівень невігластва серед тих, хто до цього часу «будував» українську державу. Я впевнений, що справжнє визнання вона отримає після перекладу хоча би англійською, а ім ’я її автора посяде гідне місце в пантеоні видатних мислителів людства. В кожному разі, я докладатиму всіх зусиль щоб так сталося.

Іншим, не менш важливим аспектом, є ігнорування того факту, що суспільство є системою. Архіскладною, розгалуженою, багаторівневою, не лінійною, але все ж системою. Можливо, комусь із цим складно погодитись, здебільшого через те, що ще складніше збагнути зв’язки, які в цій системі існують. Тут на допомогу може прийти моделювання суспільних процесів. Модель безумовно є простішою від реалій, але дозволяє чітко бачити закономірності  між подіями. Цей принцип добре відомий науковцям точних наук, але, на жаль, погано засвоєний гумані-таріями. Міркування Анатолія Свідзинського в цьому питанні тісно корелюється з висновками, до яких прийшов Джей Форрестер в своїх книгах «Світова динаміка» і «Динаміка міста». Про це Анатолій Свідзинський писав в розлогій статті на шпальтах часопису «Розбудова держави». Це ще одна дуже яскрава віха в його біографії. Він був головним редакторам цього часопису і дбайливо добирав матеріал для друку.Я переконаний, якщо би цей журнал читала так звана українська політична еліта, справа ніколи не дійшла би до війни і розрухи в нашій країні.