Виконати Конституцію = побудувати нову Україну

28 червня 2022 року – черговий день Конституції України, багатостраждального нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. Наша Конституція має один найважливіший недолік – невиконання.

Як точно зазначає один із її авторів – Віктор Шишкін – Конституція є політико-правовим документом. Політика стоїть на першому місці, адже саме Конституція визначає загальні засади побудови та існування держави, закладає ідеологію, суть і бачення.

У цій статті я хочу зупинитися на двох визначальних моментах. Як я постійно розповідаю у своїх статтях та ефірах – ключовими елементами політики є влада та власність. Якби українці в загальній масі розуміли хоча би це й у всіх політичних подіях, агітаціях, псевдо-реформах та рихформочках слідкували за зміною цих елементів – у нас би все вже було набагато краще.

Але повертаючись до Конституції. Стаття 5 КУ зазначає, що народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади. Політики, журналісти, всякого роду «експертики» на телебаченні чомусь сором’язливо забувають про першу частину – «носій суверенітету», а про другу – «єдине джерело влади» – згадують лише в контексті права проголосувати на чергових місцевих, парламентських або президентських виборах. На яких уже давно суть звелась до того, що українці змушені обирати нібито самі, але з «олігархічного меню».

Носій суверенітету – не просто красиве юридичне словосполучення, а один із наріжних каменів-основ держави. Верховна влада в Україні належить саме носію суверенітету – Українському народу, а не парламенту чи, тим паче, Президенту. Президент є гарантом дотримання Конституції, з певними, досить широкими повноваженнями. Хоча коли йдеться про дотримання Конституції та наших президентів, то складається враження, що на Конституцію вони поклали не тільки руку (в момент своєї інавгурації новообраний Президент присягається на конституції України та Пересопницькому Євангелії).

Якщо ми беземоційно проаналізуємо діяльність януковича, Порошенка та Зеленського, то побачимо, що всі вони виступали не в ролі гарантів додержання Конституції, а в ролі її перших порушників. За що повинні нести жорстку кримінальну відповідальність, але тут як в тому анекдоті: «хто ж його посадить – він же пам’ятник». При порівнянні цих трьох персонажів української політики, до речі, вилазить ще одна кумедна деталь – саме янукович, при всій своїй московській службі, найкраще з цієї трійки старався формально дотримуватись «літери закону». Це було б смішно, якби не було так сумно…

Читайте також: Розкол в команді Зеленського

Для того, щоб Український народ справді став носієм суверенітету необхідно, щоб існувала українська еліта, яка б і була при владі. Для цього повинні функціонувати відповідні суспільні та державні механізми, що наразі відсутні, а в їхньому існуванні категорично не зацікавлена олігархічна система.

Зряча сила еліти єдина є здатною вести сліпу силу народу. Поки у нас при владі – антиеліта та псевдоеліта. Анти – ті, хто працюють проти України. Псевдо – ті, хто імітують патріотизм, носять вишиванку, спекулюють на цінностях, а насправді весь цей час займаються політичною кон’юктурою, заробляючи собі гроші та будуючи кар’єру. Вони публічно завжди виступають «за все хороше, проти всього поганого».

Політика – концентрована економіка. Питання влади нерозривно пов’язане із питанням власності на національне багатство. Неможливо привести до влади українських патріотів до моменту, поки вся власність фактично перебуває в руках представників олігархів, московської агентури чи транснаціонального капіталу. Фактично – перебуває, але не юридично!

Стаття 13 Конституції України чітко і однозначно фіксує, що: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розташовані в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу». Стаття 14 додатково вказує, що «Земля є основою національного багатства». І саме тут ми впритул наблизились до питання власності.

Чи є українці власниками національного багатства? У Конституції записано, що є, а фактично? Чи маємо ми перелік нашого національного багатства? Чи знаємо ми, чим володіємо? Чи може хороший господар не знати, що перебуває у його власності? 

Саме тому Україна і не є суб’єктом геополітики, а є об’єктом. Об’єктом розкрадання, ресурсом для чужих економік. Суб’єктність повинна починатись з фіксації того, що ми є та чи володіємо ми відповідними ресурсами. 

Щоб знати, якими ресурсами ми володіємо, потрібно здійснити облік та аудит національного багатства, а потім – створити механізми контролю. На виборах нам постійно вказують, що як тільки ви оберете хорошого «завскладом», то відразу заживете. А змінювати треба не «завскладом» (від ролі якого, безумовно, багато залежить), потрібно зробити чіткий опис того, що є на складі, ретельно переглянути що, куди та чому зникло, а після того ввести чіткі системи контролю «на вході» і «на виході». 

Чи знають українці, скільки газу видобувається? Банальне питання, здавалося б. Але позитивної відповіді – немає. Те, що нам показують якісь числа – 18-20 мільярдів кубометрів – дурниці. Бо навіть при поверхневому аналізі енергетичної складової у ВВП – валовому внутрішньому продукті – ми можемо побачити, що видобувається не менше 50 мільярдів, а окремі експерти називають ще вище число. Це, до речі, одна із причин, чому в НАК «Нафтогаз» тримають топменеджерів з розряду Коболєва чи Вітренко (сина тієї самої «прогресивної соціалістки» Вітренко, яка завжди займала прокремлівську ідеологічну лінію) із зарплатами в кілька сотень мільйонів гривень. Я колись порівнював витрати на Коболєва з державного бюджету. У 2019 році вони склали 342 мільйони гривень! Майже по мільйону гривень на день, на одного злодія, який «прикривав» пограбування України. Особливо цікавим буде ще одне число – на одного Коболєва держбюджет витрачав більше, ніж на зарплати 3 000 солдатів ЗСУ! Три армійських полки! Хороша математика, чи не так?

Власне, враховуючи все вищезазначене, можна вкотре стверджувати, що Україна – не бідна, а пограбована! За величиною національного багатства ми є однією з найпотужніших країн світу, от тільки проблема в тому, що це багатство використовується в інтересах олігархів, транснаціонального капіталу та московської агентури! 

Не просто так ми в попередньому випуску газети «Сурма» публікували «Лист Нобелівських лауреатів з економіки та вчених до Михайла Горбачова», адже в цьому досить короткому документі є надзвичайно потужні економічні інструкції для державотворення. Український народ повинен отримувати максимальну економічну ренту від використання свого національного багатства. Про це детальніше ми писатимемо у подальших статтях.

У першому абзаці я вказав, що найбільшим недоліком нашої Конституції є її невиконання. Можна сперечатись щодо окремих положень, розподілу повноважень між органами тощо, але перший розділ Конституції – «Загальні засади» є фундаментальним та глибоко продуманим. Колись мені доводилось вивчати конституційні акти Норвегії і під час цього процесу я знайомився з їхніми формулюваннями щодо національного багатства. У нас в 13 та 14 статтях КУ записано краще, проте є один нюанс. У них закони виконуються, а тому Норвегія посідає одне з ключових місць серед провідних держав світу. Тому й виходить, що Україна Майбутнього повинна розпочинатись із виконання статей 5, 13, 14 Конституції.