Концептуальне майбутнє України

Чи є в України стратегія? Видається, що немає, адже кожна стратегія передбачає візію так званого «ідеального майбутнього», акцептованого тими, для кого воно планується.

Давайте поглянемо на кілька державних стратегічних документів України. Один із них відомий під назвою «Національна економічна стратегія на період до 2030 року», затверджений постановою Кабміну від 3 березня 2021 р. № 179, який жодним чином не можна вважати стратегією держави з огляду на три речі:

1. Самим текстом постанови зазначено, що «заходи щодо реалізації визначених Стратегією шляхів досягнення стратегічних цілей і відповідних завдань державної економічної політики включаються до планів діяльності Кабінету Міністрів України». Тобто йдеться про стратегію державної економічної політики, а не держави як такої.
2. Державна економічна політика, навіть якщо її ототожнити з державою, жодним чином не охоплює інші аспекти останньої.
3. Стратегія передбачає досягнення мети. Мета, визначена цим документом, а саме «створення можливостей для українців як громадян, українців як підприємців та інвесторів» видається дуже розмитою і не конкретною.

Дещо ближча до поняття стратегієї Державна Стратегія регіонального розвитку на 2021-2027 рр., яка є «основним планувальним документом для реалізації секторальних стратегій розвитку, координації державної політики у різних сферах, досягнення ефективності використання державних ресурсів у територіальних громадах та регіонах в інтересах людини, єдності держави, сталого розвитку історичних населених місць та збереження традиційного характеру історичного середовища, збереження навколишнього природного середовища та сталого використання природних ресурсів для нинішнього та майбутніх поколінь українців».

За задумом, Стратегія регіонального розвитку «визначає генеральний вектор сталого розвитку регіонів та розроблена відповідно до Цілей сталого розвитку України до 2030 року». Здавалося б – саме те! Але тут слід зауважити, що появу цієї Стратегії обумовило закінчення терміну дії попередньої, затвердженої 6 серпня 2014 р. та розрахованої на період до 2020-го, в якій було зазначено, що документ приймається «з урахуванням впливу таких  світових тенденцій просторового розвитку, яких не уникнути Україні:

- урбанізація, депопуляція села, зміна системи розселення;

- загальна відкритість світу щодо руху робочої сили, що впливає на відтік за межі країни як найбільш інтелектуальних, так і найменш кваліфікованих робочих кадрів;

- фінансово-економічна криза, обмеженість ресурсів (насамперед водних), зростання світової потреби у продовольстві, орієнтація на території, які є найбільшими виробниками продовольства».

Ця «приреченість» формулювання «не уникнути» видається вельми дивною, оскільки стратегії розробляються, зокрема, для запобігання негативних сценаріїв. Наприклад, у документі під назвою «Спільна аграрна політика ЄС до 2020 р.: продукти харчування, природні ресурси і сільські території – майбутні завдання» було окреслено три цілі аграрної політики на 2014-2020 рр.: життєздатне виробництво продовольства; стале використання природних ресурсів і пом‘якшення наслідків зміни клімату; збалансований територіальний розвиток. Останній передбачає розвиток насамперед сільської місцевості. Бюджет, який виділила САП ЄС на програму 2014-2020 рр. становив 386,9 млрд євро, з яких 89,9 млрд – це кошти на заходи сільського розвитку!

Як бачимо, Європа, на яку так публічно орієнтується українська влада, виділяє значні кошти на підтримку села, а не мириться з його депопуляцією!

Натомість наші «стратеги», замість протидіяти зазначеним негативним тенденціям, приймають їх, як даність. Ба більше, зазначаючи у новій Стратегії регіонального розвитку, що «не відбулося реальної конвертації нових можливостей для розвитку територіальних громад та регіонів у кращу якість життя людини незалежно від місця її проживання», її творці стверджують, що «реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні на засадах децентралізації, яка успішно реалізується з 2015 року, створила нові можливості для розвитку територіальних громад», а «бюджетна децентралізація спричинила суттєвий перерозподіл бюджетних ресурсів на користь місцевого самоврядування». Ці твердження є глибоко маніпулятивні. Наприклад, із 73 так званих територіальних громад Львівщини, низка яких, до речі, створена з порушенням Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування через недотримання принципу «добровільності», у 2021 році лише 8 були фінансово спроможними!

Зрештою, про якість наших стратегічних документів можна судити по безпековій сфері. Стратегія національної безпеки України – це документ, прийняття якого передбачене Законом України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року, на четвертому році війни з Московією (автор, заради історичної справедливості, саме так називатиме державу зі вкреденою назвою «росія», похідною від Русі), війни, названої АТО, а згодом ООС. Цей документ мав визначати «актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України» як «основу для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки».

У Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020, серед пріоритетів зазначено «відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України», а серед загроз національній безпеці названо «збереження загрози військового вторгнення» Московії. Що було конкретно зроблено для реалізації цих пріоритетів і заради уникнення загроз? За результатами можна стверджувати, що нічого насправді ефективного.

Тут слід зауважити, що будь-яка стратегія без аналізу та звіту про її виконання є лише папірцем! Жодного аналізу та висновків щодо виконання згаданих автором Стратегій немає. Натомість одні стратегічні документи замінюються іншими, часто гіршої якості. Наприклад, 16 лютого 2022 р., за тиждень до московського вторгнення, про яке іноземні розвідки та керівники держав, включно з президентом США Байденом, попереджали нашу владу ще за кілька місяців, з’являється Стратегія забезпечення державної (!) безпеки, підписана Керівником Офісу Президента України А. Єрмаком. Ознайомившись із текстом документа, ви не знайдете там жодного слова про можливе повномасштабне вторгнення московитських військ і про заходи щодо протидії цьому, вже для багатьох очевидному, сценарію.

Чи є в України стратегія щодо війни з Московією? Ні, на жаль немає, тому що … немає війни! Адже в Конституції України чітко розмежовано поняття «війни» та «воєнного стану». Відтак, зі сторони Московії, за лукавим визначенням кремлівських ідеологів, відбувається якась «спецоперація по демілітаризації та денацифікації України», а зі сторони України – протидія «військовій агресії». Якщо немає війни, то відсутня й її стратегія.

А тепер давайте ще раз прочитаємо висловлювання Сунь Цзи, винесене в епіграф цієї публікації...

Критикуючи – пропонуй, чи не так? Але, перш ніж пропонувати вирішення проблеми відсутності у держави Україна власної стратегії, що неминуче робить її заручником стратегій чужинецьких, потрібно зазначити й деякі позитивні аспекти.

Розкритикувавши державну Стратегію регіонального розвитку на 2021-2027 рр., все ж таки варто відзначити і певний позитив цього документу, що полягає у появі відповідних обласних стратегій. Працюючи над містобудівною концепцію «Великий Львів», опублікованою у форматі книги восени 2022 року, ми вивчали відповідну Стратегію розвитку Львівської області, в якій, на відміну від  «загальноукраїнського» документа, комплексно та доволі конкретно прописано бачення розвитку регіону в контексті людського ресурсу (освіта, охорона здоров‘я, культура тощо), економіки, інновацій, інфраструктури, екології та інших сфер життєстійкості – концепції, що сьогодні виходить на перший план, оскільки про жоден сталий розвиток вже говорити не доводиться.

З огляду на те, що повномасштабне збройне вторгнення московитів миттєво зруйнувало всі регіональні стратегії, оскільки останні були орієнтовані саме на сталий розвиток в умовах певної стабільності, надзвичайно гостро постало питання візії майбутнього та орієнтирів, за якими ми могли би звіряти вірність обраного шляху.  Тому сьогодні доцільно говорити про концептуальний підхід.

Концепція, за визначенням, – це система поглядів на те чи інше явище чи процес, і водночас спосіб їхнього  розуміння й тлумачення; провідна ідея теорії, головний задум або принцип різних видів діяльності.

На останньому засіданні клубу «Великий Львів», де зі співавторами одноіменної концепції та її симпатиками обговорюємо різні проблеми й аспекти сучасності, ми проаналізували окремі положення та тези робочої версії Концепції соціально-економічної адаптації Львівщини до умов воєнного стану і стратегічних напрямів економічного відродження на післявоєнний період.

Незважаючи на деякі зауваження щодо структури документу та визначених ним пріоритетів, саме такий концептуальний підхід, під час тотальної нестабільності та ризиків, вбачається найбільш ефективним у часі війни, а відтак невизначеності. У робочій версії Концепції зазначено:

«Війна стала масштабним структурним шоком як для економіки  України, так і для кожного регіону держави. Неможливо спрогнозувати терміни і наслідки військової агресії, водночас стратегічні цілі держави й окремих регіонів потребують корегування відповідно до умов воєнного часу і післявоєнної відбудови».

Не розкриваючи деталі документу, слід наголосити на правильності підходу, який полягає у наступному: класифікації та визначенні місця кожної області у «воєнній» системі координат; формулюванні завдань регіону, з огляду на таке позиціювання та динаміку змін; концептуальному баченні економічної адаптації у воєнний період і післявоєнному відновленні економіки; проблемно-орієнтованому аналізі; забезпеченні життєстійкості тощо.

Якщо кожна область концептуально адаптує свої стратегії до воєнних реалій, як це намагаються зробити автори львівської Концепції, такі напрацювання можна  покласти в основу нової (реальної!) стратегії України. Основна відмінність і перевага концептуального підходу до регіонального «стратеготворення», у порівнянні з довоєнним, полягає в тому, що областям (зокрема частково чи повністю окупованим) не буде «накидатися» зверху невідомо ким сформована візія проблем і шляхів їхнього вирішення. Натомість, центральна влада отримає бачення ситуації з середини, що дасть їй змогу змоделювати концептуальне майбутнє України, в якому буде не лише перемога над ворогом, а й наступний розквіт держави!