Ми ще з’єднаємо в єдину всю нашу рідну Україну
Це сталося 104 роки тому, коли століттями розірваний український народ об’єднався на своїй землі у єдиній Українській державі: Наддніпрянщина вийшла з російської, а західноукраїнські землі — з Австро-Угорської імперій. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві відбулися урочисті збори, на яких і був проголошений Акт Злуки. На жаль, події того дня означали радше символічне прагнення до єдності, тому що не було єдності й однодумності у керівництва країни. І невдовзі історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знову опинилися у складі різних держав.
Однак те, що цей день став одним зі знакових у долі України, сумніву не підлягає. Хоч у часи радянського режиму День Соборності не відзначався, будь-яка згадка про нього заборонялася або знищувалася і прирівнювалась до контрреволюційних випадів.
Але прийшли 90-ті. Прийшло пробудження України і вибір самостійного шляху свого розвитку. І був організований отой глибоко патріотичний і до глибини душі зворушливий «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом (акції на його підтримку відбулися і в деяких містах на сході) як символ духовної єдності людей східних і західних областей України.
Тепер День Соборності є святковим в історичному календарі українців. А цьогоріч — ще й наповненим особливим змістом, адже вперше відзначається у час війни, у час, коли фашистськими намірами кровожерливого російського сусіда нашу країну, наші землі знову хочуть роз’єднати, розшматувати, якщо й не знищити взагалі. Тому слова про єдність, про соборність набувають особливого значення. І всі ми твердо віримо у те, що переможемо ворога і що з’єднаємо в єдину всю нашу рідну Україну.
Те, що у цій боротьбі великою і важливою є підтримка світу, за майже рік війни ми пересвідчувалися уже не раз. Ця підтримка й допомога надходить не тільки від власне українців, яких доля розкидала по всіх паралелях і меридіанах, але й від урядів, від громадських організацій, від рядових громадян багатьох держав, які намагаються розділити з Україною тягар війни, що його несе на своїх тендітних плечах наша мужня, наша відчайдушна країна та її мужні, відчайдушні захисники.
Ще раз пересвідчитися у цьому можна було під час відзначення 104-ї річниці Дня Соборності України у Чикаго. Організатором відзначення уже традиційно виступив Український конґресовий комітет Америки, відділ Іллінойс. До святкової зали Українського культурного осередку були запрошені політики, представники бізнесу, духовенство, активісти громадського життя української діаспори Чикаго. А також ті, кого з повним правом можна і треба називати справжніми друзями України: сенатор Річард Дурбін, представник офісу сенатора Теммі Дакворт, Кароліна Зайчек, конґресмен Денні Дейвіс (представляє 7-му округу, до якої входить Українське село), конґресмени Майкл Квиглі та Раджа Крішнамурті, представники офісу конґресмена Шан Кестин Еріка Дейвис та Умберто Зермено, Генеральний консул України в Чикаго Сергій Коледов, Генеральний консул Литовської Республіки в Чикаго Сіґріда Мулевіціенне, Генеральний консул Німеччини Вулфґанґ Моессінґер та його дружина Маірад Вінтерс-Моессінґер, Віце-консул Канади Арон Еннебол, мер міста Чикаго Лорі Лайтфут, асесор Фріц Кегі, віце-президент з питань міжнародних та громадських зв’язків Єврейського об’єднаного Фонду Чиказької Метрополії Стівен Дишлер, виконавчий віцепрезидент глобальних стратегічних ініціатив організації «Світовий Бізнес Чикаго» Едрієн Тонгейт, співголова Київського комітету міжнародних містпобратимів Чикаго Віра Еліашевська, президент Литовсько-Американської Ради та член Центрально-Східноєвропейської коаліції Сауліус Купріс, президент організації «Білоруси міста Чикаго» Жанна Чарніауськая, ветеран АТО Олександр Місюра. На жаль, з поважних причин не змогли приєднатися до високоповажного товариства Генеральний консул Республіки Польщав Чикаго Павел Жижак, співголова Варшавського комітету міжнародних міст-побратимів Чикаго Конрад Новак, скарбник Марія Папас.
Більшість із гостей зустрічі брали слово для виступу. І зверталися у своїх промовах не стільки до подій сторічної давності, скільки до нинішньої ситуації в Україні. Правильно зазначив на початку дійства голова УККА, відділ Іллінойс, Ігор Дячун: «Починаючи з Помаранчевої революції і в усі наступні роки, українці показали, що не дадуть топтати свою волю, свою свободу, свої державотворчі демократичні цінності, своє волевиявлення, свою територіальну цілісність. Але завжди були ті, хто якраз на все це зазіхав. Спочатку слабшими потугами, аж поки їхнє нахабство не переросло у відкриту воєнну агресію, у підступний напад на мирну землю, на мирний народ, на мирну Українську державу. Та ми прийдемо, обов’язково прийдемо до перемоги».
І ще кілька реплік із виступів, які дають змогу відчути дух зустрічі й оцінку тих подій, що відбуваються сьогодні на українській землі. «Ми згадуємо роки Голодомору і називаємо його геноцидом, спрямованим на знищення українців. А хіба те, що сьогодні робить росія, це не геноцид?!» «Світ бачить і розуміє: росія хоче відновити у будь-якому вигляді радянський союз, хоч він тепер мав би назву нової російської імперії, і для досягнення своїх цілей хоче вбити українську націю — волелюбну, непокірну, незламну і незалежну». «Дозволю собі сказати, що трішки відчуваю себе українцем, і вважаю це за велику честь, бо Україна робить те, що повинен робити увесь світ, — захищає демократію». «Хотів би поїхати в Україну, і при можливості це обов’язково зроблю, аби побачити ту землю, тих людей, які чинять такий відчайдушний опір рашистській імперії. Переконаний: це — велика країна, великі люди і великий ваш Президент — справжній лідер нації». «Все, про що просить Україна, про що просить її Президент, ми мусимо, ми повинні зробити. Ми допоможемо не тільки Україні, ми допоможемо попередити напад на тих, хто може стати наступним…»
Жодне із цих слів не викликає ані сумніву, ані бажання дискусії, чи не так?! Радше навпаки, дає можливість зрозуміти позицію промовців, наштовхує на роздуми. Як і достатньо своєрідні, але важливі думки доповідача Олександра Віндмана, підполковника армії США у відставці, який був директором із європейських справ Ради національної безпеки США: перше — якби Америка і Західна Європа інакше відреагували на події, у результаті яких росія захопила Крим, то війни в Україні не було б; друге — сьогодні росія демонструє своє справжнє обличчя, сьогодні, із запізненням на багато літ, ми розуміємо, що у єврейських погромах, які чинилися в роки Першої світової війни в Україні, винні не українці, бо історія показала, що за цими ганебними подіями стояла ініціатива і підтримка російської імперії. А доповідач Януш Бугайський, старший політичний аналітик Джеймстаунської Фундації у Вашингтоні, зробив акценти на тому, чому нинішня війна в Україні зміцнить Україну, чому ослабить росію, чому і яким чином змінить систему міжнародної безпеки. Шкода тільки, що ціною великих жертв мирної і свободолюбивої нації…
Зворушливим був момент зустрічі, коли мер Чикаго Лорі Лайтфут запропонувала присутнім встати і цим жестом вшанувати пам’ять загиблих і мужність живих. Пані мер зазначила: усі ми повинні вимагати від своїх держав, від нашої держави — США, максимальної допомоги для України. Й робити це слід до тих пір, поки Україна не стане вільною. Лорі Лайтфут додала: місто Чикаго працює над тим, аби всесторонньо допомагати українським біженцям, щоб вони почували себе захищеними. І ще наголосила: попри те, що робиться сьогодні, ми вже думаємо, як Чикаго буде допомагати у відбудові України після її великої і такої вистражданої перемоги.
Присутні на зустрічі вітали ці слова подячними оплесками, а Генеральний консул України в Чикаго Сергій Коледов зачитав святкове звернення до української громади від Посла України в США Оксани Маркарової, в якому, зокрема, йдеться: «Ми вдячні могутнім союзникам, які всіляко допомагають нам і вірять у світле майбутнє демократичної незалежної України, гідного члена Європейського Союзу і НАТО». Пан Коледов додав: «Сьогодні частини Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей, АР Крим, на жаль, тимчасово окуповані росією. Але я знаю, що ми будемо разом. І я впевнений, що це станеться уже невдовзі. Ми обов’язково проголосимо новий Акт Злуки і відзначатимемо його кожного року. Це буде наша нова традиція. Ми будемо сильні. Ми будемо єдині».
Для цього сьогодні працює і небайдужа потужна українська громада Чикаго. «Щороку на наших святах ми маємо нагоду відзначати тих людей, які роблять колосальну роботу в громаді, які не шукають слави і почестей, а просто чинять так, як велить їм сумління, як велить обов’язок українського патріота», — такими словами підвів присутніх до наступного етапу недільної зустрічі віце-президент УККА Павло Бандрівський. Після чого голова УККА Ігор Дячун та заступник голови із державних та громадських справ Марія Коркач-Грошко запросили на сцену цьогорічних номінантів. Подячну Грамоту отримала Ірина Ценглевич — за багаторічну працю і заходи на науково-педагогічній, суспільно-громадській, громадсько-релігійній та культурно-освітній ниві в українських громадах міста Чикаго і міста Палатайн, як директор школи українознавства при осередку Спілки української молоді імені Дмитра Вітовського, як член управи СУМ, член об’єднання жінок Організації оборони чотирьох свобід України, як активний дописувач до місцевих україномовних видань, як один із організаторів фестивалю «Червона рута».
Наступною нагороду отримала засновник фірми Nortia Logistics Inc Алла Лопаткіна — за довголітню невтомну відданість та підтримку українських справ як в Україні, так і в діаспорі, як ініціатор і засновник гуманітарної організації Ukrainian Resistance Foundation, яка надіслала велику кількість гуманітарної допомоги та медичного обладнання для волонтерів і тих, хто приєднався до допомоги Україні у різних потребах.
Серед нагороджених — і засновник логістичної компанії PATRIOT Ігор Терлецький, який отримав подячну Грамоту УККА за велику роботу в Україні та в діаспорі, як ініціатор і засновник надзвичайно дієвої гуманітарної організації Help Heroes of Ukraine, яка вплинула на інші компанії та організації з метою підтримки та допомоги Україні від початку повномасштабної війни.
Усім нагородженим разом з їхніми однодумцями та помічниками було висловлено вдячність за велику допомогу захисникам, які воюють за честь, свободу і незалежність України, за активну діяльність для українського суспільства, на славу Божу, на благо української громади та українського народу.
І насамкінець слід сказати про те, що тиждень тому Українську околицю в Чикаго відвідав Державний секретар США Ентоні Блінкен. «Це була справді історична і дуже плідна зустріч, на якій цілком ішлося про Україну, — розповідає віце-президент УККА Павло Бандрівський. — Поважний гість зазначив, що саме Америка є центром допомоги Україні, до якої приєднуються, з якою солідарні й інші країни. Пан Блінкен цікавився, яку допомогу для України зініційовує наша громада, яку допомогу отримують ті біженці, які прибувають і ще будуть прибувати до Чикаго. Ми про все це розповідали, принагідно наголосивши, що Україна потребує більше зброї, швидшої її доставки, і спотребилися б такі дистанційні ракети, які могли би долетіти до лігва ворога…»
Ентоні Блінкен відвідав Інститут модерного мистецтва, де розгорнуто виставку дитячих робіт на тему війни. Знаєте, якою була його реакція? Вражений і схвильований, він сказав: «У мене теж є діти, і мені страшно навіть подумати, що хтось може ось так потоптати їхнє дитинство, що хтось може спровокувати таке жахіття…»
Справді жахіття. Ще раз переконатися в цьому могли всі учасники недільної зустрічі, про яку сьогодні йдеться, коли на великому екрані демонструвалися документальні кадри про влучання рашистської ракети у жилий дім у Дніпрі. Страшні кадри. Страшні руїни. Пекучий біль. Чорний відчай. Криваві сльози. А поруч — фото загиблих людей. На тих фото вони ще живі. Ще усміхнені. Ще сповнені радості і надій, що їх в одну мить зруйнувала росія.
Таке не можна ані забути, ані простити. І коли невдовзі (хай же станеться так!) усе закінчиться, коли відлунає останній постріл цієї війни, коли винні постануть перед судом, усі ми з вами повернемось до мирного життя. Імена загиблих закарбуємо у своїй пам’яті. Рани залікуємо. Сльози витремо. Й усміхнемося назустріч долі, назустріч одне одному, назустріч здійсненню наших мрій. Світлих і мирних. І ти ще заколосишся пшеницею, моя Україно, зацвітеш соняхами, які не закривавленими, а жовтогарячими пелюстками потягнуться до чистого синього неба. І будуть ці кольори зігрівати кожного з нас, як і тепер зігрівають, додаючи сили і витримки, аби вистояти і перемогти. Але то вже буде зовсім інша історія, яку ми напишемо для усіх прийдешніх поколінь.
