Репортажі з радянського минулого

Є репортаж безпосередньо з місця подій у нинішньому часі, був репортаж з петлею на шиї, а я пропоную цілу систему репортажів з недалекого в історичному сенсі минулого. Про це радянське минуле нині величезний масив спотвореної інформації. Прочитаєш коментарі в соцмережах і не перестаєш дивуватися. У багатьох якась дивовижна і божевільна ностальгія по «Країні дурнів» та «Імперії зла». Символом цієї божевільної країни була брехня і фарисейство. Ніякі засуджені і перезасуджені гітлерівці не зрівняються з чистим злом Радянського Союзу. Нацисти знищували своїх ворогів, вибиваючи з них правду найжорстокішими методами. Совок же брав «від верстата» робітника, безмежно  відданого Сталіну, Леніну і «Карлу-Марлу», оголошував його японським шпигуном і засуджував до смерті. При цьому брехали всі. І засуджений, який визнавав себе японським шпигуном, і судді, які знали, що він не винен, і публіка, яка вимагала смерті «ворогам народу». Всі брехали. Так було знищено 100 млн осіб. Навіщо? Ніхто не знає. Зло заради самого зла. Те ж саме, що й нинішня московія. Відсутність будь-якої логічної мотивації знищення людей, ось що таке Радянський Союз. 

Мозок ученого, професійно тренована десятиліттями пам’ять, помножені на багату уяву, саме і дають читачам художній репортаж із минулого. Відокремлений роками від реальних подій, він багато в чому об’єктивніший, правдивіший, ніж емоційний безпосередній журналістський репортаж з місця подій. Та й головне тут у тому, що в Радянському Союзі репортаж без традиційної совкової брехні і фарисейства був просто неможливий. Особливо вражали мислячих людей репортажі журналістів-міжнародників із-за «горба». В них взагалі була брехня на брехні і брехнею поганяла... 

Кінець сімдесятих років ХХ ст. Я, випускник університету, з рекомендацією від кафедри вступати до аспірантури силою непереборних життєвих обставин сім років пропрацював ординарним учителем у провінційній школі. І, нарешті, уже обтяжений родиною вступив до аспірантури Академії наук України. Мій науковий керівник, або просто шеф, академік, «друг Патона», лауреат всіляких премій, науковий консультант голови ради міністрів СРСР Косигіна. Його стиль: відбір з усієї країни до аспірантури найкращих із найкращих і їхнє використання, як наукових донорів і рабів. Стиль жорсткий, можна сказати жорстокий. Честь бути аспірантом шефа треба відпрацювати, подаючи йому оригінальні ідеї і відшуковуючи та осмислюючи для його доповідних записок до ЦК і кабміну нетривіальні факти. Його улюблений вираз: «деякі не розуміють, але моїх аспірантів це не стосується».   

Від мене йому потрібна науково обґрунтована доповідна записка «на саму гору» про стан машинобудівної галузі Радянського Союзу. Від своїх інформаторів на машинобудівних заводах союзного підпорядкування шеф отримав інформацію, що американські санкції після введення радянських військ до Афганістану почали діяти. Помножені на вже традиційний совковий хаос у справах, вони поглиблювали економічну кризу. Геніальна інтуїція шефа дозволяла йому передбачати події тоді, коли про них більшість  фахівців і не здогадувалася. Моїм завданням було глибоко дослідити галузь і розробити реальні пропозиції з подолання негативних явищ в економіці. А президент Академії мав передати ці матеріали на саму вершину управлінської піраміди СРСР.

Машинобудування галузь закрита і будь-кому її досліджувати не дадуть. Але на той час я вже був членом КПРС. Мене перевірили ті, «кому треба», і, напевно, в моєму роду не виявили жодного «ворога народу». Дійсно, Берлін у 1945 р. брав не лише мій батько, але й мати. Тому я отримав відповідні «допуски» до закритих матеріалів. 

Так як всі союзні машинобудівні міністерства розташовувалися в москві, виникла необхідність постійних і протяжних відряджень до столиці. Аспіранти, молодші наукові співробітники,інженери, лаборанти тощо поселялися в «білокам’яній» в академічному готелі з неадекватною назвою «Якорь». Ця двоповерхова дореволюційна споруда розташовувалася в самому центрі москви на вулиці Горького. У великих кімнатах жило по 10-15 осіб. Сюди з усіх республіканських Академій, а також регіональних відділень союзної Академії наук прибували у відрядження до різних заводів, лабораторій, зокрема й секретних, здебільшого молоді люди, які «тягли віз академічної науки» в СРСР. По вечорах ми збиралися за столом з горілкою і примітивною закускою. Там я й почув декілька історій про буття радянської науки у персоналіях.

З пам’яті виринає все тодішнє настільки чітко, ніби веду репортаж з кімнати готелю того червневого вечора. Ось сидимо ми за столом, наливаємо горілку в склянки і тихенько гомонимо «про жінок». Як зараз уявляю цюкартину. Прочавлені тисячами тіл майже зруйновані ліжка, кульгавий стіл, брудна підлога. Вночі по сплячих бігають пацюки. Про знаменитих тарганів вже й згадувати не хочеться. Ну все так, як і мало бути в «Країні дурнів». І це столиця. І ось розмова, по мірі збільшення обсягу випитої горілки переходить на те, про що взагалі не варто було б говорити в СРСР. Чим займаються ці хлопці, та різні історії про вже їхніх шефів, всіляких там Курчатових, Сахарових, Капиць і т. ін. Кожному хочеться показати, що він не простий хлопець. Знає багато і крутиться біля відомих у країні людей. І живе в якомусь Зеленограді чи Дубні у Підмосков’ї. А яка в нього квартира...

Я щось там підписував, що не буду розголошувати. Але «Імперії зла» чи «Країни дурнів» вже немає, але зло і дурні нікуди не ділися... Фрагментувалися лише територіально, кажучи науково. Тому про якісь там технологічні секрети говорити не буду. А ось про відомих тоді людей згадати варто. Один аспірант Курчатова, того, який завідував термоядерною програмою в СРСР, розповідав нам, як зараз бачу його веселого і молодого, пізніше академіка, про те, як з відомого дисидента Андрія Сахарова намагалися зняти звання академіка. Сахаров був творцем водневої бомби в СРСР. Тричі Герой соціалістичної праці, лауреат всіляких сталінських і ленінських премій він усвідомлював жах зброї, яку створив. Працюючи ще з Берією, Сахаров із середини знав наукову «кухню» «Імперії зла», яка замірилися перетворити світ на радіоактивний попіл. Тому почав активно виступати проти самого державного ладу СРСР. Цього навіть йому не могли пробачити, тому швидко позбавили всіх звань і нагород. Хотіли зняти й звання академіка. Але тут виникли ускладнення.

Формально це могла зробити лише президія Академії наук СРСР. А вона складалася з видатних учених, багато хто з них був лауреатом Нобелівської премії. Ці відомі у світі люди були непоступливі і впевнені у собі. Чому влада так хотіла позбавити високого академічного звання Сахарова? Академік не тільки отримував довічну і дуже високу за радянськими мірками платню, але й користувався всілякими привілеями. Наприклад, академіки й членикореспонденти отоварювалися в спеціальних крамницях. Там за низькими цінами можна було купити якісні товари, про існування яких прості громадяни навіть не підозрювали. Можна було навіть без багаторічної черги придбати чорну «Волгу», нездійсненну мрію так званих «радянських людей». Існував великий гараж, звідки академіки викликали автомобілі, які доставляли їх на роботу. Відпочивали вони в найкращих санаторіях, недоступних для простих людей. Лікувалися в спеціальних поліклініках і лікарнях тощо. 

Андрій Сахаров

Це страшенно дратувало можновладців. Тому президента Академії Александрова, який народився на Київщині на хуторі з вельми веселою назвою Великі Гуляки, викликали до ЦК і вимагали поставити питання зняття звання академіка з Андрія Сахарова на черговому засіданні президії. Перевірити виконання цього рішення доручили якому неграмотному і нудному чоловікові з апарату ЦК. Пам’ятаю, як ми тоді, слухаючи розповідь цього аспіранта Курчатова, реготали. Боже ж ти мій! Александров, тоді вже немолода людина, був ще тією штучкою. Творець атомних станцій в СРСР він теж був тричі Герой соціалістичної праці, лауреат і т. ін. Саме Александров розповідав своїм землякам, що Чорнобильська атомна станція настільки безпечна, що він, як її конструктор, готовий поставити під нею розкладачку і на ній ночувати. Щоправда своєї «звірячої» погрози так і не виконав... 

І ось розпашілий горілкою і від того артистичний аспірант розповідає нам:

— Александров відкрив збори і сказав, що на нашому засіданні присутній представник ЦК товариш Кузнєцов. Ми сьогодні з вами маємо прийняти безпрецедентне рішення: зняти з Андрія Сахарова звання академіка. 

— А чому це рішення ви називаєте безпрецедентним? — взяв слово Лауреат Нобелівської премії Капиця (Копиця).

— В 30-ті роки на вимогу Гітлера Німецька Академія наук виключила зі свого складу Альберта Ейнштейна. Так що ми з вами не будемо оригінальними. 

— Ну добре, ще якісь думки будуть? — запитав Александров. Більше ніхто виступати не хотів.

— Тоді слово надається представнику ЦК.

Той вийшов на трибуну, витягнув з кишені папірець і почав говорити:

— Товариші, як вам відомо член Академії наук Сахаров займається антирадянською діяльністю. Як член Академії він мав би перейматися наукою. Член Академії Сахаров уже не працездатний і утратив зв’язок з Академією наук. Пропоную зняти з члена Академії Андрія Сахарова звання академіка.

Серед членів президії пронісся ледве чутний шелест невдоволення. Якийсь абсолютно божевільний «канцелярит» з вуст представника ЦК. Невже не могли прислати когось розумнішого? Це ж очевидна неповага до вчених. Самий стиль виступу члена ЦК був для цих висококультурних і високоінтелектуальних людей неприпустимий. Це чітко вловив Александров.

Не знаю, чи він щось випив «для хоробрості» перед засіданням, чи йому вже було все одно (був невиліковно хворий), але Президент Академії взяв слово і сказав з серйозною міною наступне:

Анатолій Александров

— Шановні члени президії. Не тільки в Академії наук, але й у мене особисто є член. Він уже багато років не працездатний і втратив зв’язок з найкращою половиною людства. Однак я його дуже ціную за минулі заслуги. Член академії наук Андрій Сахаров зробив дуже багато хорошого для нашої держави і радянської науки. Його заслуги очевидні і їх ніхто не може скасувати. Тому пропоную це питання зняти з порядку денного.

Так Андрій Сахаров залишився академіком і далі міг користуватися всіма привілеями незважаючи на невдоволення Брежнєва і компанії.

На цьому мій репортаж з академічного готелю «Якорь» в москві закінчився. Жити в цьому готелі довго в умовах постійної ротації контингенту і перманентної пиятики і тим більше обробляти зібрані матеріали було дуже важко. Тому я поїхав до Києва, щоб мені порадили якийсь інший. Аспірант Інституту держави і права, який нібито все знав, порекомендував мені готель з назвою «Академический». Сюди селили лише академіків, членів-кореспондентів і, як виняток, старших наукових співробітників. «То як  аспірант може туди потрапити? — запитав я у «всезнаючого», який і нині є в нашій державі «всезнаючим». 

«Як? Зелений ти, хоча й старший за мене, — усміхнувся він. — Береш «Київський» торт, на нього кладеш паспорт, всередині відрядження і тебе поселять». 

Зараз молоді в це важко повірити, але тоді, в той час, звідки я веду репортаж, усе було в дефіциті і його потрібно було не купувати, а діставати. Але мій шеф здається міг усе. Пізніше я в цьому переконався, коли він захотів отримати чергову квартиру на нинішньому Майдані Незалежності, а йому її не давали. Він просто зняв телефонну трубку і зателефонував помічнику Косигіна. І квартиру дали не лише в тому будинку, в якому він хотів, де зараз готель «Козацький», але й на бажаному йому поверсі і в найкращій видовій експозиції. Ось, приблизно так. А так, як шеф особисто був зацікавлений в успіху мого дослідження, я отримував торти коли мені це було потрібно. 

А тепер запізнілий на 40 років репортаж із вестибюлю розкішного готелю «Академический». Ресепшн. Із двох віконець працює одне. На іншому надпис: «технічна перерва». Крізь скло видно кобилоподібну білявку. Вона працює пилочкою над своїми нігтями, то наближаючи останні до очей, то відводячи їх подалі. Друге віконце працює і там ніби сестра близнючка «кобилоподібної» поселяє приїжджих. Попереду мене двоє дуже гарно вбраних чоловіки середнього віку з імпортними валізами в руках. Один каже іншому: «Сьогодні о 2-й у мене зустріч з Косигіним». Мені стає моторошно. Куди я потрапив? Ще пов’яжуть...

І в цей час з віконця в мій бік білявка, припинивши шліфувати нігті, почала манити пальчиком. Я показую собі на груди — мене? Вона стверджувально хитає згори до низу головою, стаючи ще більше схожою на кобилу. Я несміливо підхожу до неї. 

— А кому цей торт? — запитує вона. — Це така смакота. Я вас як побачила з ним, так про все й забула. 

— Це вам, — простягнув я у віконечко торт із паспортом і відрядженням. І через 5 хв. був поселений до двокімнатного номера люкс. Білявка по секрету повідомила, що цей номер заброньований за рідним братом першого секретаря компартії однієї з республік. Цей перший секретар для рідного брата постарався і створив Інститут космічних досліджень. 

— Які там космічні дослідження, — сміялася «кобилоподібна». — Республіка ж маціпусінька. Але ти не переживай. Цей академік у цьому номері ніколи не поселяється. Його помічник це робить лише формально. А він, коли приїжджає до москви мешкає в квартирі брата. Ти, мабуть, і не знав, що кожен перший секретар компартії всіх союзних республік має в столиці чудову квартиру.

Наступного дня я в черговому машинобудівному міністерстві. Величезна будівля, де працюють тисячі людей. Чим вони там займаються — невідомо. Але москва велика і треба всім дати роботу. У мене є звернення від нашого інституту до міністра. Йду до його заступника. Запізнілий на 40 років репортаж із величезної приймальні, однієї для міністра і його заступника. Тоді такий репортаж не був би можливим. Я в приймальні, секретарка молода, гарна жінка, обіцяє записати на прийом за тиждень. Ось якби я був молодшим, то тиждень і чекав би. А зараз у мене цього тижня немає. Довідуюся, що і міністр, і його заступник на місці. Просто вийшовши до коридору. Хлоп я нівроку. Увагою кращої половини людства ніколи не був обійдений. Тому працюю із секретаркою. Знаю я цей жіночий погляд. Або нікого в неї немає, або хтось є явно непідходящий. Повідомляє, що зараз невдалий час. Якийсь журналіст написав про проблеми в машинобудуванні. Непрофесійно, але дуже дошкульно. Фейлетон у газеті «Правда». Вона може організувати візу начальника главка. А з нею просто йди до відділу статистики і бери, що хочеш. Але це не так просто...

Я все розумію і запрошую секретарку міністра показати мені москву. Не орієнтуюся я в ній, як герой твору Єрофеєва «Москва — Пєтушки». Ніяк не можу знайти Красну площу. Куди б я не йшов, врешті-решт потрапляю на Київський вокзал. Просто біда якась. Секретарка сміється. Про цей твір вона нічого не чула, але з гумором у неї непогано. А з жінками я можу жартувати безперервно. І інші речі в мене виходить робити з ними цілими годинами. Забираю її після роботи і вона мене хоче завести до Мавзолея. Я кривлюся так, що замість цього ми опиняємося у неї вдома. Це набагато веселіше, ніж споглядати мумію. Я людина комплексного розвитку, тому працюю не лише головою... Секретарка у захваті. Шеф ніколи так і не довідався, як я отримав унікальну інформацію і чому так швидко. Я нічого не виписував як раніше, а мені доставляли готові і навіть у відповідний спосіб оброблені матеріали. Через постіль, як відомо з історії, вирішувалися й не такі проблеми...    

Взагалі-то економічна наука в «Країні дурнів» була дивовижною річчю. Голова ради міністрів СРСР отримував інформацію про стан машинобудування в державі через Київ і мого шефа. А вона була добута через ліжко в москві. Які ви є, шляхи Господні... І ось уже я спочатку кандидат, а потім і доктор наук. Професор і академік. Пропоную вам наступний репортаж зі «світлого» радянського минулого. Після чергового і позачергового пленуму ЦК КПРС, де ухвалювалися чергові і позачергові новації економічної «перебудови», до речі, цей термін ще 20-х років ХХ ст., представників «ідеологічних» наук, куди й належала в СРСР економіка, примушували їздити по містах і читати лекції. Пояснювати новації партії народу. Взагалі-то я не розумію, як може бути економіка партійною наукою. Вона або є, або її немає. В СРСР її не було. Тому й необхідно було їздити по країні і «пудрити людяммізки».

Цим я й займався, здавалося, цілу вічність із одним доцентом з університету. Нудьга, я вам скажу, страшенна. Навіть горілка увечері в готельному номері не допомагає. І чим далі, тим більше. І щоб душа моя, бідна, не померла зовсім, вирішив я звеселити її. Тим більше, що нагода випала непересічна. Треба було нею лише належним чином скористатися. Зараз молодь навряд чи повірить у таке, але в «Країні дурнів» тексти всіх ідеологічних лекцій мали були віддруковані у кількох екземплярах і затверджені райкомом партії. Відходити від узгодженого тексту в той чи інший бік не можна було. Цим користалися всілякі невігласи, які у своїх ВНЗ звикли читати лекції студентам із пожовклих від часу конспектів, просто водячи пальцем по тексту. 

За два тижні нашої спільної «просвітницької діяльності» я звернув увагу, що мій товариш «тупо» читає «з аркуша» лекцію, не відходячи від затвердженого тексту ні на одне слово. І ось уже під кінець нашої спільної поїздки доля привела нас до одного великого промислового центру в Україні. Так як індустріальний інститут й інститут народного господарства в ньому розташовувалися на одній площі в центрі міста, організатори заходу вирішили, що першу лекцію читаю я в індустріальному інституті, а доцент в інституті народного господарства, потім оголошується перерва і ми з ним міняємося місцями.

І ось я постав перед амфітеатром величезної аудиторії індустріального інституту, куди примусово зігнали майже всіх студентів і викладачів цього шанованого у місті навчального закладу. Переді мною на кафедрі лежав текст лекції доцента, другий екземпляр якої я поцупив у нього в готельному номері. Як сьогодні пам’ятаю це надзвичайно захопливе дійство, ніби веду з нього прямий репортаж. Я височію на підвищенні, як пам’ятник «класикам марксизму-ленінізму». Студенти і викладачі з повагою дивляться на столичного лектора, хоча в обличчя в цій провінції мене ніхто не знає.  Бадьоро повідомляю, що я доцент столичного університету Корнієнко і зараз прочитаю вам лекцію, присвячену рішенню позачергового пленуму ЦК КПРС. Цей вступ свого колеги, який він слово в слово незмінно проголошує перед кожною лекцією, я вивчив напам’ять.

Далі все відбувається за відомим сценарієм. Я читаю «з аркуша» текст, від якого в Радянському райкомі КПРС м. Києва нам не радили відриватися зовсім. По закінченню звертаюся до аудиторії, щоб вона ставила запитання. Декілька викладачів звертаються до мене із запитаннями, які вже попередньо підготовлені і записані у них на аркушах паперу. Хтось соромиться читати і намагається висловити думку власними словами, але більшість просто читає «з папірця». Чистої води фарс. Але мені весело, я розкутий і артистичний, так як знаю, що буде далі.

Лекція успішно завершена і я поспішаю на зміну доценту до інституту народного господарства. Ми перекидаємося кількома словами на зустрічних курсах.

— Дуже вдумлива і серйозна аудиторія, — хвалю я майбутніх інженерів. — Отримаєте справжнє задоволення від лекції.

Що відбувалося далі у величезній аудиторії індустріального інституту не піддається ніякому адекватному опису. Тут дійсно потрібний безпосередній репортаж із місця подій. Але, все-таки спробую. Доцент постав перед студентами і викладачами і слово в слово повторив те, що сказав до нього я, тобто представився й оголосив тему своєї лекції. Аудиторія спочатку отетеріла. Настала мертва тиша, яка бриніла, як струна. Раптом хтось у верхніх рядах істерично зареготав, але одразу ж затих. Доцент нічого не розумів. Так його ще ніколи, за всю його багаторічну лекторську діяльність, не зустрічали. Він почав читати «з аркуша», дослівно повторюючи все те, що до нього прочитав я. Аудиторія миттєво відреагувала шумом і сміхом. Викладачі спочатку намагалися якось утихомирити студентів. Але все закінчилося, і то дуже швидко, загальним гомеричним реготом. З верхніх рядів студенти почали зводити вниз деяких своїх товаришів, які посиніли від сміху і вже не могли самостійно вдихнути повітря. Ситуацію розрядив декан одного з факультетів, який внаслідок власного занудного характеру не піддався загальній істерії. Він спустився до доцента і попрохав того припинити лекцію, так як схоже всіх нас розіграли.          

Так я отримав своє чергове партійне стягнення. Останнє, до речі, так як Радянський Союз вже дихав на ладан і всі економічні новації і перебудови були йому як мертвому припарки...

Автор: Петро Масляк — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник.