Про зрадника Винниченка та потребу в написанні україноцентричної історії

Історія України написана ворогами України для того, щоб сформувати викривлений світогляд середньостатистичного українця — надати йому неправдиві факти і висновки, створити в його свідомості брехливу систему координат та цінностей.

Історія формує світогляд. Саме тому потреба написання книг з історії України під україноцентричним кутом зору, з точки зору національних українських інтересів є надзвичайно важливою. А поки ми, українці, в основному є споживачами московської та/або радянської історіографії, яку зараз стараються доповнювати симпатики «масковскава міра» з розряду Тімоті Снайдера або прислужники нових транснаціональних хазяїв з розряду Ярослава Грицака, Данила Яневського та їм подібних.

Для формування україноцентричного світогляду дуже важливим є розуміння подій 100-річної давнини, коли українці втратили можливість створити свою державу. Важливими зокрема і для того, щоб зробити відповідні висновки, адже історія має властивість повторюватись. Ми і зараз стаємо свідками фальсифікації історії —як приклад можемо взяти Майдан 2013-14 років. Під час якого перемогу здобула ворожа антиукраїнська Сцена Майдану, а не сам Майдан — як справедливий протест мислячих українців.

Будучи учнем початкових класів я вже дуже багато читав. І мені врізалось в пам’ять, що в підручниках з історії України цитували слова Леніна про Михайла Грушевського, як про «поважного буржуазного історика». Підкреслювалась саме наявність поваги. Я тоді не міг зрозуміти, чому в українських підручниках цитують такого ворога як Ленін, наслідком роботи якого стали мільйони вбитих українців?

Історіографія намалювала нам з Михайла Грушевського та Володимира Винниченка ледь не націоналістів. І всюди їх згадують та вшановують. Але правда категорично інша! Насправді саме Винниченко (в першу чергу) та Грушевський зробили все, щоб незалежної України не існувало! І були вони не націоналістами, а соціалістами, членами тих самих масонських груп, що й Керенський, який, до речі, мав дружні стосунки із тим же Грушевським. 

Гетьман Скоропадський

Водночас постать гетьмана Скоропадського свідомо недооцінюється, замовчується, не робляться акценти на ключових моментах державотворення, якими прославився останній український гетьман. 

Постать Симона Петлюри високо піднята та розпіарена (говорячи сучасною мовою), водночас майже не висвітлені факти щодо його діяльності, те, як він зміг стати міністром, носієм яких поглядів та цінностей був, що робив із українською армією, з якими закулісними групами був пов’язаний, за що розстріляв Петра Болбочана та ще багато інших надзвичайно важливих запитань. Проте нам на передній план виставили те, що московські вороги називали нас «петлюрівцями», а значить ми маємо пишатись цією постаттю. Ретельно вивчаючи історію, можна дійти до суттєво інших поглядів, хоча й варто наголосити, що «сірим кардиналом» руйнування зародження України 100 років тому був саме Винниченко.   

Саме космополіт та соціаліст Винниченко, як талановитий драматург, постійно грав «політичний спектакль», в якому максимально довго тримав Україну в складі московії (згадайте тексти Універсалів та перечитайте історію того, як вони приймались), всіма методами протидіяв українським самостійникам на чолі з Миколою Міхновським, на всіх рівнях старався зруйнувати вплив української еліти і найголовніше — фундаментально руйнував українську армію та робив все, щоб унеможливити її самоорганізоване формування, що вже відбувалось всупереч волі ворожого центру! Невже невідчуваєте тут аналогій із сучасними подіями?

Ці дії Винниченка є страшними злочинами перед усім українським народом, наслідками яких стали десятиліття радянської окупації, Голодомори, в яких загинули десятки мільйонів українців, масові репресії, знищення справжньої української еліти. Це все безпосередні наслідки дій Винниченка та Грушевського. І ці сторінки історії нам треба дуже ретельно вивчати, адже ці гіркі, болючі уроки вже певноюмірою повторюються. Зрадники продовжують дурити українців, імітуючи боротьбу проти зовнішнього ворога, водночас розпродаючи всю Україну — землю, надра, залишки промисловості і навіть Укроборонпром (під час війни). Це так по-диявольськи символічно продавати Українську Землю, заради збереження якої ллється Свята Українська Кров! Цинізм наших ворогів та прихованих закулісних ляльководів є безмежним.

Щоб докопатись до такої болючої, проте вкрай необхідної істини, необхідно перечитати велику кількість літератури, проаналізувати її та створити цілісне світоглядне розуміння тодішньої ситуації. Для пересічного українця, який зараз зайнятий обороною України, допомогою фронту та боротьбою за фінансове виживання себе і своїх близьких, таке завдання є дуже важким. Тому ми пропонуємо увазі наших читачів декілька фрагментів із книги Романа Коваля «Отаман Зелений», написаних на основі дослідження першоджерел, спогадів учасників тих буремних подій. 

Фрагменти, дібрані нашою редакцією, допоможуть читачеві більш чітко та ясно усвідомити важливі події часів існування УНР та, можливо, провести певні аналогії із сучасністю.

Окремо хочемо висловити подяку письменнику Роману Ковалю за те, що ще багато років тому він зібрав та опрацював разом таку важливу інформацію.

Як Винниченко та Петлюра працювали проти Самостійної України

уривки із книги «Отаман Зелений» Романа Коваля

Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві. Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його товаришами. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у голови Центральної Ради Михайла Грушевського і Володимира Винниченка. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття «єдиного революційного фронту» з москвою. Ну то й що?! Цю «єдність» і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому «свою фірму». З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет ужепрацював. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових. День 5 травня 1917 р. у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського й Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була заступлена воля 1 580 702 вояків. Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і «на правах господаря» відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, «ворога сталої [української] армії». Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру «представником трьох армій». Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником — працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник «воєнщини», отримавтепленьке (і високе!) місце — заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання російської армії. Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру. Він сказав просто: — З’їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова. У залі здійнялися крики: — Міхновського на голову з’їзду! 

Михайло Грушевський

«Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є «паном», а не сином простого народу, що він «має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.», що він… сидить весь час у Києві, «в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, — він ніколи не був». Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершений. Письменник, до слова, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина. Пристрасті в залі вирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з’їзду: «Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!». «Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, — віщав з трибуни Микола Міхновський, — а цей закон… находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання… Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян». Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко. — Не пани-нації почали війну, а просто пани! — загукав він. «Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту «українського працюючого люду», ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів… і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій «пани-капіталісти» знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в «новій, демократичній російській республіці». — Хто продав волю народу? — суворо питав Винниченко і сам собі відповідав: — Шляхта!..

Микола Міхновський

Хто закріпостив його, як не козацька старшина… Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба «знову держави», щоб закріпачити народ… Це була кульмінація. Вирішувалась доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з’їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з’їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія й обрала головою з’їзду «представника від фронту» Симона Петлюру. Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну — як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, Петлюра замінив гаслом «українізації армії», тобто творення українських частин у межах російської армії. Добре підготувалися до з’їзду противники української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, — саме він спрямовував з’їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод. Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи. Раптом він змінився на виду і звернувся до з’їзду «з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати». Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти. У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного: — Що сталося? Той, ховаючи листа за спину, відповів: — Нічого не сталося. — А що ви там ховаєте? — допитувався голова з’їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь. І Певний простягнув руку. «З’їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З’їзду, не то до Президії, сказав: «Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб’ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці». Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: «Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!». Але вистава ще не закінчилась — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж «помітив» неспокій серед делегатів. — Що сталося? — запитав драматург у Петлюри. — Хочете знати?

Симон Петлюра

Здається, і вам є такий самий лист, як мені. «Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: «І що ви зробили?» — «Кинув до коша», — спокійно відповів Петлюра. «То хай і цей іде до компанії», — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З’їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним». Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з «мілітаризмом». Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники «малоросійської мелодрами» протиставляли пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди. Щось подібне писав і журналіст газети «Кіевская мысль». У номері за 22 травня (н. ст.) він сповістив: «Винниченко схвильованим голосом повідомив з’їзд, щовін і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.), бо інакше будуть убиті. 

Володимир Винниченко

Ця заява зробила величезне вражіння. З’їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію». Багато хто із присутніх кинувся «на сцену цілувати Винниченка й Петлюру». Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці «могли б лише бажати собі», щоб саме ці противники «мілітаризму» очолили рух військових-українців. Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова на «вічі-концерті» наприкінці липня 1917 року. «До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки «імени гетьмана» можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні».