Іронія «Дружби Народів». Деталі світогляду Миколи Міхновського

Уже майже як місяць пройшов з моменту, коли Київрада перейменувала бульвар Дружби Народів (в той час поки не всі результати опитування у «Київ Цифровий» і рішення експертів були втілені), що перетинав південь Києва (Печерський район), на честь видатного українського політичного діяча кінця ХІХ — початку XX століття.

Сам факт перейменування вже є символічним, як наче цим і був покладений «кінець» «Дружбі» народів, хоча у цієї «Дружби» не було і початку. 

Більшості якщо і відомий Міхновський, то завдяки його брошурі «Самостійна Україна», у якій він порушив хоча і з запізненням, але важливі питання державного устрою імперії Романових і українського питання в ньому. Людям з дещо поглибленим знанням історії пригадається його участь у проводі «Братства Тарасівців» — організації ледве не орденського типу, що своєю діяльністю, попри малу чисельність заслужила особливого визнання режимом — репресій, в час коли переважна частина української інтелігенції не йшла далі т. зв. «українофілії», а в офіційній імперській науці досі культивувалась ідея про «єдиний народ».

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Вагому частину тексту «Самостійної України» Микола Міхновський присвятив саме критиці своїх сучасників — українських інтелігентів, «виписуючи» їх з умовного «пантеону» історії, куди замість них він ставить Короля Данила, Хмельницького, Мазепу, Шевченка.

З початком революції 1905 року, коли разом із режимом слабшає і національний гніт, Міхновський повертає свою видавничу діяльність з Галичини на Наддніпрянщину, розпочавши видання «Хлібороба». У його світогляді теж відбуваються зміни, як фіксує у посмертній записці його близький соратник Сергій Шемет, «Тут уже ні про які загравання з соціялізмом мови нема. Часопис не кличе до поглиблюваня революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською націєюздобуті позиції».

Микола Міхновський

У час же другої революції, 1917 року, про роль Міхновського знають хіба в контексті створення українського війська, трохи менше — про участь в УНС, про спроби співпраці з гетьманом Павлом Скоропадським. Але саме в цей період Міхновському приписують досить амбітний проект — фактично, переворот у російській імперії, цар якої на той момент ще не підписав зречення. Але що ж розуміється під цим переворотом? А розуміється наступне: виступ української інтелігенції проти течії російської демократії, на захист влади імператора в обмін на негайне виділення українських частин з імператорської армії, зупинки війни і переформатування державної моделі під двоєдину монархію.

Звучить це, безперечно, сумнівно, та викликає здоровий скепсис. Перед тим як розмірковувати над реалістичністю такого сценарію та чи міг його сповідувати Міхновський, необхідно розібратися, звідки взагалі у неї ростуть ноги. У мережі не так багато статей присвячені цьому питанню, і всі вони зсилаються на одну працю — «Микола Міхновський (нарис суспільно-політичної біографії)» авторства В. Андрієвського, написаної та опублікованої вже задовго по смерті Миколи Міхновського — у другій половині ХХ століття, а точніше на її кінцівку, де автор розбирає відносини між Міхновським та діячами Центральної Ради, їхню пропаганду, направлену на свого ідеологічного супротивника.

Процитуємо зі статті: «Панас Феденко в додатку до часопису «Наше Життя» з 7 лютого 1947 року (в статті «Пам’яті Євгена Чикаленка», на стор. 2-ій) пише: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царський уряд з українським рухом» тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію, як безвідповідальну авантюру…» Тут відразу необхідно зазначити, що існує щонайменше 2 емігрантських часописи «Наше Життя» (англійською Our Life), один з яких взагалі видавався Спілкою Українок Америки. В оцифрованих архівах обох видань, що щомісячника, що щотижневика мені не вдалося знайти випуску за 7 лютого 1947 року. У хронологічно найближчих випусках аналогічна ситуація. Втім, я допускаю що такий випуск існує, а в ньому навіть може бути така стаття, адже я не бачу ніякого сенсу Віктору Андрієвському, що наче зібрався захищати Міхновського, вигадувати неіснуючі статті.

Крім цитування цієї статті, Віктор Андрієвський наводить також власний спогад, теж за словами Чикаленка: «Якось у місяці лютому 1917 p., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм пляном: Російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: На фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону. За це цар має зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії..»

Як ми можемо судити з цих свідчень, Міхновський мав намір фактично перетворити імперію на конфедерацію, але чи справді великий український самостійник серйозно міг пропонувати такий сценарій?

Якщо повернутися до «Самостійної України», написаної за 17 років до революції, то там дійсно Міхновський апелює до переяславської ради та звинувачує російських імператорів у невиконанні цих умов.

Хоча може здатися, що теоретичний намір перевороту в імперії (що цілком в традиціях української шляхти, з якої походить Міхновський) є певною формою русофільства, насправді все навпаки. Міхновський був противником російської революційної демократії, як би сьогодні сказали, «хороших росіян» все своє свідоме життя, але з іншої сторони, для подолання цієї «демократії» він цілком згідний заручитись підтримкою російської антидемократії, зокрема Столипіна, спонсора чорносотенного руху, особливо розвинутого на території України в той час. Про ці деталі ми також можемо дізнатись зі Щоденників Чикаленка, благо він їх описував досить детально, а сьогодні існує чудове видання від Темпори: «На одному з наших з’їздів Міхновський гаряче переконував нас у тому, що нам треба йти проти євреїв та російської демократії, разом з націоналістами на чолі з Столипіним і що тільки такою тактикою ми доб’ємося пільг для українського слова від уряду, а ми доводили йому що московський націоналізм виключає український, що Столипін пізніше й довів своїми циркулярами проти українського руху» (Щоденники. 1907-1917. ст. 41 1908 рік.)

«Якби довелось справді Міхновському видавати газету, то він вів би її на кшталт Локтевого «Кіева». Воював би з євреями, з поляками, з російськими поступовцями та «истицнорусскими» а кадив би фіміами Столипіну та октябристам [прихильникам союзу 17 октября — праволіберальній антиреволюційній легальній партії — прим. ред.]; він не раз радив мені підтримувати політику Столипіна» (Щоденники. 1907-1917. ст. 119 1910 рік).

Повернімося до цитати наведеної Андрієвським. Здавалося би, логічно, що раз Чикаленко повідав про план Міхновського йому, то мав би це і записати у своєму Щоденнику, але є одне але, всі записи від початку Першої Світової написані вже навесні 1918 року, тому відсутність відповідного запису можна пояснити звичайним «забув». Втім, щоденник Чикаленка вміщує запис про останній візит Міхновського до нього у 1916 році, що з поправкою на різницю між григоріанським та юліанським календарем може бути хронологічно дуже близько зі свідченнями Андрієвського, навіть основна тема суперечки, що тоді зав’язалась, вказує на це: «Але Міхновський доводив, що треба було вдаватися не до міністрів, а просто до царя і показував на поляків, котрі австрійському цісареві завжди заявляли: «При тобі, найясніший, стоїмо і стояти хочемо» і цією політикою добули для себе багато прав у Галичині» (Щоденники. 1907-1917. ст. 360 грудень 1916 рік). Втім, саме за лютий 1917 Щоденники не містять ніяких свідчень про такі розмови між двомадіячами.

Отже, хоча з високою вірогідністю можна припускати, що такий план у голові Міхновського існував, стверджувати про це, як і заперечити, ми не можемо. Це питання потребує ширшого ніж цей аналізу із залученням більшого обсягу можливих джерел.Але це вже показує, що українська державницька та націоналістична ідея це не про «закритися в собі» — це про активну зовнішньополітичну експансію, не обов’язково військову, але забезпечення українських інтересів далі нашого носа мусить стати вагомим вектором української політики, бо не вийде завжди покладатися на «міжнародних партнерів».

 Telegram: https://t.me/Hetmanate