Про Нобелівську премію миру та інші престижні нагороди для українців

Традиційно завершення року знаменується підбиттям підсумків, оголошенням відзнак та врученням премій. Очікувано серед номінантів престижних міжнародних винагород 2022 року є багато громадян України, які відкрилися для світу з причин їхньої участі у небаченій для Європи війни з часів Другої світової. Водночас неочікувано, принаймні для нас, бачити серед переможців престижних міжнародних конкурсів громадян росії, яких організаційні комітети чомусь наполегливо «парують» з українцями, порівну  розділяючи гонорари. 

Усе це ставить багато етичних запитань не лише до оргкомітетів, але й до українських лауреатів, змушуючи останніх визначатися щодо згоди прийняти нагороду. Переможниця міжнародної премії імені Йоганна Філіпа Пальма за свободу слова і свободу друку Оксана Романюк та лауреатка Нобелевської премії миру-2022 Олександра Матвійчук зробили діаметрально протилежний вибір, виходячи з моралі. 

Оксана Романюк

Осмислення двох історій престижних нагород відкривають багато важливого для розуміння процесів західної цивілізації та внутрішньоукраїнських суспільних перетворень.  

Міжнародна премія імені Йоганна Філіпа Пальма за свободу словаі свободу друку

Керівниця Інституту масової інформації Оксана Романюк заявила, що відмовилась від міжнародної премії імені Йоганна Філіпа Пальма за свободу слова і свободу друку, яку також вручили російському журналісту, засновнику радіо «Эхо Москвы» Олексію Венедіктову. Відмовилася і зробила правильно. Не лише тому, що Олексій Венедіктов вважав з 2014 року анексію Криму та вторгнення російських військ на Донбас громадянською війною в Україні, не соромлячись знайомств з Лавровим та Пєсковим, а тому що організаційний комітет потворно спробував реалізувати західну доктрину діалогу сторін.

Діалог насправді потрібний, але його ведуть сторони, що шукають істину та здатні змінювати свою точку зору під вагою аргументів, тоді як Олексій Венедіктов був і залишається переконаним у своїй правоті. Він щиро вважає, що подібний до Йоганна Філіпа Пальма і на радіо «Эхо Москвы» ризикував життям, просто на відміну від страченого Пальма не свідомо повернувся з-за кордону в руки поліції, а вчасно залишив батьківщину, уникнувши арешту і смерті. 

Діалог неможливий між ворогами. Венедіктов не є прямим ворогом, але він прислуга у політиків, а не борець за істину. Він говорить те, за що платять, а не те, що каже його сумління. Це важливо розуміти. 

Не можна обійти стороною і виродження розуміння «свободи слова» у сучасному світі та місії журналіста. З обґрунтувань організаційного комітету міжнародної премії складається враження, що сенс свободи слова зводиться до можливості висловитися іншій стороні, яка критикує владу. За такими критеріями дивно, що премія вручена Венедіктову, а не міжнародному злочинцю Ігорю Гіркіну, який висловлює альтернативну Кремлю точку зору і сміливо критикує путіна. 

Журналістика — це пошук істини, а не альтернативна точку зору. Це також важливо розуміти.

Нобелівська премія миру-2022

Цього року Нобелівську премію миру поділили на трьох переможців. Від України нагороду отримала правозахисниця та керівниця «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук, від росії — голова громадської організації «Меморіал» Ян Рачинський та дружина білоруського політв’язня Алєся Беляцького Наталія Пінчук. 

Згода Олександри Матвійчук на отримання відзнаки — правильне рішення. Ідея організаторів нагородити представників ворогуючих сторін не має на меті розмити границі між добром і злом. Насправді йдеться про діалог людей, які перебувають у пошуках істини, а значить рухаються в одному напрямку.

Олександра Матвійчук

Що відбулося знакового. Нобелевський комітет, обравши Олександру Матвійчук, надав майданчик для промови особі, яка не належить ані до пулу європейських імітаторів громадської діяльності, які переважно спеціалізуються на химерах гендерної рівності чи проблемах ЛГБТ-спільноти, ані до представників українських імітаторів політичної діяльності від чинної влади. На відміну від сучасних політиків промову на церемонію вручення правозахисниця писала самостійно, і це надважливо.

З високої трибуни було відзначено, що міжнародна система миру та безпеки більше не працює, нема жодних правових механізмів, щоб зупинити російські звірства. Фактично поставлено під сумнів доцільність існування таких інституцій як «Червоний хрест», OSCE, ООН. Сьогодні спільний голос мільйонів людей важить більше, ніж резолюції ООН. 

Лауреатка від України вимагає створення міжнародного трибуналу для засудження путіна та лукашенка, оскільки Міжнародний кримінальний суд обмежується кількома обраними випадками. Питання ефективності Гаазького трибуналуна прикладі справи зі збиттям малазійського боїнгу 2014 року, треба розуміти, пані Матвійчук було винесено за дужки з ввічливості  до європейської аудиторії. За вісім років високоповажний правоохоронний орган спромігся повідомити, що буловідомо без суду за тиждень після трагедії. 

«Права людини не забезпечуються правильними законами та формальними інституціями. Права людини не можуть забезпечитися юристами. Нам потрібний новий гуманістичний рух. Цей рух буде займатися суспільством на рівні сенсів», — підсумувала українська правозхисниця.

Мабуть, не багатьом в Європі, і не лише, сподобався заклик спільно долати такі глобальні виклики як авторитаризм, нерівність, наступ на приватність, оскільки такий заклик прямо вказує на наступ на головні досягнення Західної цивілізації — права і свободи громадян. Все це ми спостерігали в межах так званих протиепідемічних та профілактичних заходів під час пандемії. 

Однак у цьому контексті не можна вважати точним представлення російсько-української війни як демократії проти авторитаризму. Це дуже формальне і неглибоке розуміння війни. Насправді йдеться про війну між людьми волі, дії яких витікають з власного сумління, і зневолених людей — дія яких походять від наказу керівництва, підкріпленого винагородою. Таке розуміння відкриває усвідомлення проблеми занепаду права у цивілізації. Оскільки право — це не жива матерія, яка постійно перебуває у розвитку, як зазначає Олександра Матвійчук у доповіді (хоча така метафора цілком доречна), а інтегральна воля народу. Правова неспроможність Заходу — це відсутність волі — енергії, витоками якої є сумління. Яловість Міжнародного Гаазького суду є тому підтвердженням. Витоками енергії у західної людини є безпека, комфорт і матеріальні стимули, але не сумління. Саме тому міжнародні організації виконали протокол безпеки і дружно залишили Україну у перший же день війни. Мабуть, це все разом можна назвати живою матерією, але право з такої матерії не виникає.

Відсутність права як феномену цивілізації на росії є прямим наслідком криміналізації волі — коли народ добровільно делегує волю (енергію сумління) носію свавільної кримінальної етики (царю). Народ, який делегував волю, не має права.

Функція царя, до речі, запропонувати об’єкт віри у вигляді ментальної химери і підкріпити  віру матеріальним стимулом. Віра без матеріального підкріплення можлива, але дуже не стійка. Сакралізація держави, про яку говорить лауреат премії від росії Ян Рачинський, не походить від держави, не держава себе сакралізує, це робить російський народ, делегуючи їй волю. 

Загалом Олександрі Матвійчук вдалося відмежуватися від представників росії та білорусі і не просто представити Україну, а виступити з програмною доповіддю з проблем права. 

Автор: Анатолій Якименко —мислитель, медичний експерт, автор ютуб-каналу TRIGGER MMA(https://bit.ly/3mLZ437).