Психологічна грамотність: потреба в служінні та у власній значимості
Сторітелинг від журналістки «Сурми»
Для «Сурми» я пишу статті до циклу «психологічна грамотність». Він присвячений тому, щоб поглиблюючи розуміння себе як людини, ми могли управляти своїм життям у напрямку щастя. І завжди повертатися до цього «курсу», якщо збилися з нього. І таке повернення до «курсу» навіть в час війни допомагає усвідомлювати свій добробут та підвищувати його, адже щастя не відкладається на «потім». Щастя — це завжди про «зараз». Нумо пригадаємо, що щастя — це поєднання задоволення — собою та своїм життям, усвідомлення цього, відчуття сенсу та значимості свого життя. От саме значимість тісно поєднана зі служінням іншим.
Хочу поділитися з вами деякими фрагментами свого досвіду служіння під час війни. Це був мій спосіб повернення до життя, коли я втратила його сенс.
Після того, як розпочалася війна, мені майже одразу вдалося виїхати з Києва додому, в Черкаську область. Це було максимально вимушено, адже до останнього я була готова залишатися в столиці, у своєму такому вже рідному студентському гуртожитку, поруч з друзями, бо ж гуртом не так лячно.
Після майже 7-ми годин дороги автівкою замість звичайних 2-х я усіма фібрами відчула тяжкість повітря, яке було сповнене війни. Мене відвертало від домашнього спокою, бо я відчувала прірву між двома реальностями — там де відносно безпечно та явно небезпечно. Перші дні минали депресивно, не хотілося нічого, не хотілося брати себе в руки й робити елементарні речі для себе, лежати в ліжку було найлегше й водночас нестерпно — бо я всім своїм емпатичним єством відчувала війну, що торкнулася моїх друзів, які не встигли покинути столицю, моїх побратимів та рідного брата, які зустрічали її відтепер на військовій службі, кожен на своїй позиції біля ліній фронту. А моє життя ніби втратило значення.
Це був мій перший етап адаптації до стресу. Далі були поривання щось робити. Моніторивши новини, я планувала їхати волонтерити, але мама переконала залишатися вдома — вона болісно уявляла, як можна дозволити своїй дитині їхати туди, де обстріли. У той час як мама продовжувала жити життям, доглядаючи за господарством, домашніми тваринами, працюючи на роботі(таким чином проживаючи війну), я далі продовжувала страждати від неспроможності допомагати волонтерам, аж поки в Центрі комунікацій КНУ імені Т. Шевченка (я працювала там на той час) відновилася робота. Відновився також і навчальний процес в моєму Університеті.
Мене, як журналістку, попросили допомагати на інформаційному «фронті» — я нарешті змогла «дихати», бо вірила: роблю хоч щось корисне. Далі доєдналася в школі, де також працює і моя мама, до заготовляння тушонок військовим — опісля роботи навідувалася допомагати.
Працівники школи та жителі села за волонтерською роботою
(Завжди подумки звертаюся подякою до батьків, які навчили мене працювати фізично. І я так тоді тішилася, що мої побутові та господарські уміння приносять благо захисникам.) Я була поміж людей, говорила з ними, ми гуртом працювали задля спільної Перемоги, і я оживала.
Але оскільки живу усвідомлено, то нікому не дозволяю управляти моїм життям, тим паче абстрактній печалі. Моє життя — абсолютна зона моєї відповідальності. Я людина — а це значно більше за всі мої думки та журбу. Я ні разу в житті, як і всі інші звичайні люди, не бачила Бога. Лише відчувала. Моє знання того, що є Сила Творця, побудоване на довірі своїй вірі. Вірю я в це тому, що бачу могутність у кожній людині, яка не здається, яка прокидається кожного ранку, щоб наповнити цей новий день сенсом. А в кожній людині, як відомо з усіх філософій, присутня часточка Творця. Тож лише людина, її буття, наповнене усвідомленим добротворенням, є для мене свідченням того, що Бог є, всюди, з нами і поміж нас, у видимому та невидимому.
Сьогодні, на десятий місяць війни, до мене знову навідується хандра, відчуття виснаження та вигорання, але я згадую про служіння, яке зараз втілюється у волонтерстві — й оживаю. Це моя діяльність Сили. Вона об’єднує мене з усіма іншими небайдужими людьми обміном енергією й дарує нову снагу робити звичні речі в днях свого життя тоді, коли нічого не хочеться.
Ось я приїхала додому складати екзамени онлайн, адже як студентка КНУ імені Тараса Шевченка, маю сесію у передноворічний час. Приїхала сюди, на Черкащину, бо ж тут стабільніша ситуація з відключеннями світла, ніж у Києві — столиці мого студентського життя.
Перед цим була в Києві з волонтерською місією. Приїхала з планами реалізувати два задумані проєкти. Для себе визначаю ці справи як проєкти, бо саме такими за суттю вони для мене є.
Моя добра подруга та одногрупниця Анастасія Хмелевська, яка нині волонтерить на благодійних курсах української мови «НУМО», викладаючи українську за пожертви на потреби військових, запропонувала мені як філологині та голові студентського Лінгвістичного клубу «ЗМовники» (що діє при ННІ філології КНУ імені Т. Шевченка) створити спільну благодійну лекцію.
Іншим аспектом мого волонтерства є психологічний. Нещодавно я вступила у лави волонтерів Психологічної служби КНУ імені Тараса Шевченка і долучилася до вебінару «Щоб СЕСІЯ не була СТРЕСІЄЮ». Адже наші українські студенти готуються до іспитів та складають сесію у надзвичайних і кардинально небуденних умовах війни та відключень світла й відсутності зв’язку. Тож, будучи 4-курсницею з високою успішністю та студентською активністю, мені було чим поділитися з молодшими курсами. Щиро вірю, що надих, який їм подарувала, допоможе прожити сесію достойно.
І я, пишучи статтю, ще раз заново осмислюю, який це дійсно дарунок життя — можливість служити іншим людям тим, що ти любиш і вмієш робити. Це драйвить мене, це дарує мені сенс, що повнить моє щастя.
Вдома в селі — дещо інша волонтерська атмосфера, і люди — трудівники кожен на своєму «фронті» служіння. Отож, я вдома, на Черкащині. Тут, за кілька хвилин від будинку, рідна школа, де бджілки-трудівниці плетуть маскувальні сітки нашим воїнам.
Коли уже після плетіння збиралася додому, побажала, щоб праця не втомлювала, а у відповідь почула, що ця праця — відпочинок для душі. Хоч я знаю, що і руки можуть терпнути, і спина боліти, бо сама це відчула, але душа дійсно оживає та окрилюється в той час, як руки стрічкою мережать змійки по сітці. Історії синів, почуті новини з ліній фронту, враження від віршів та пісень про війну… Так, звичайно, я плачу й усміхаюся разом з волонтерами. І весь мій підсвідомий біль вивільняється, щоб любов до Захисників та України, до наших Людей заповнила його місце.
Надзвичайна сила наших чоловіків і жінок, що служать Батьківщині, і рівносильна любов кожної матусі та кожної людини, яка вкладає часточкудуші у різного роду допомогу Воїнам Світла.
Плетіння маскувальних сіток в Деренковецькій гімназії.
Організаторка Людмила Костиренко, волонтерка
А ще приємно бачити, як у стінах школи галасують діти на перервах поміж уроків. Так, моя сільська школа одна з небагатьох на Черкащині та й в усій Україні, де облаштували бомбосховище згідно з усіма вимогами нового проєкту, і діти мають можливість живого навчання та спілкування. Величезне підвальне приміщення школа мала, потрібно було лише перебудувати його за сучасними вимогами. Директор Деренковецької гімназії, педагогічний колектив та співробітники школи, Набутівська громада доклали зусиль, щоб діти могли ходити у школу. Саме ходити, а не просто перебувати за екранами комп’ютерів чи ґаджетів. Життя вирує. Діти ростуть й навчаються. І це найголовніше. І це також великого вартує, бо велика праця, яка поза кадром, вкладена, щоб було саме так.
Деренковецька гімназія Набутівської сільської ради Черкаської області
Пам’ятаймо, що воїни раді не тільки матеріальній підтримці від земляків, а щиро чекають листів, віршиків, малюнків, творчих подаруночків від малечі.
А ще я з кожним днем впевнююся, що моя місія як журналістки — розповідати світу про людей, які щоранку прокидаються, аби внести в новий день свій сенс, служачи ближньому. Адже кожна історія має право бути почутою. Наші люди — наша Сила!
Я продовжую свою волонтерську діяльність в усіх можливих формах — просвітницькій, психологічній, організацією зборів, внесками на збори, плетінням маскувальних сіток та заготовками їжі для військовиків. Бо в служінні — відкриваються нові обрії щастя.
Автор: Оксана Кріт — голова студентського Лінгвістичного клубу «ЗМовники» ННІ філології КНУ імені Т. Шевченка, волонтерка Психологічної служби КНУ імені Т. Шевченка, журналістка «Сурми».