Політичний дайджест: відзнаки, Шуфрич, «мобіки»
Українці можуть порадіти — нашу депутатку визнано найвпливовішою політикинею Європи. Хоча я особисто завжди до таких визнань ставлюся з усмішкою, тому що згадую історію, як одного нашого академіка, ще у перші роки незалежності, після його декількаденного перебування у США, було визнано «Людиною року у США».
І про це було надруковано великими літерами на першій сторінці обласної газети, а потім ця інформація потрапила в центральні газети і т. д. І ось уже цього академіка садять у президію і обов’язково оголошують, що його визнано «людиною року у США». І це продовжувалося аж до того часу, поки в Україні не появилося багато «людей року» — США, Франції, Німеччини тощо.
Кіра Рудик
Але якось, перебуваючи в одній компанії, я познайомився із журналістом, і як завжди у таких випадках, почали згадувати про спільних знайомих, то й згадали за того академіка.
«Ой, — говорить журналіст, — була у мене історія із цим академіком. Якось, надворі середина літа, спека, а я з дружиною зібрався на море. А тоді я працював в обласній газеті. Пішов до головного редактора відпрошуватись, а він говорить, поки ти мені на першу сторінку газети не даси статтю, то нікуди я тебе не відпущу. А де ж ти візьмеш ту статтю, та ще й на першу сторінку, коли одні у відпустках, а інші сховалися від спеки? Вийшов я у центр міста, ніде нікого, аж тут назустріч йде академік. Зупинився і став мені розказувати, що він ось повернувся із США, а там його обрали «Людиною року». Я зрадів, є інформація на першу сторінку, зразу ж побіг у редакцію, десь знайшов фотографію академіка, щось ще від себе додав і вийшла велика стаття із фотографією — «Людина року у США». Ну ця інформація пішла гуляти сторінками різних газет, які також були голодні на новини, у ці жаркі дні.
Але, — продовжує далі журналіст, — через деякий час я зустрівся із людиною, яка була у складі тієї делегації у США разом із нашим академіком. І коли мова зайшла за «людину року у США», то він довго сміявся, виявляється, він та ще декілька фермерів, разом із академіком, були на екскурсії у фермерських господарствах Америки. І уже наприкінці цієї екскурсії американські фермери накрили стіл, і після якоїсь там випитої чарки, щоб підняти настрій академіку, вирішили проголосувати, щоб обрати його «Людиною року», за тим столом... Він там і став «Людиною року» за тим столом, а я, не розібравшись, зробив його «Людиною року у США», хоча він від цього ніколи не відмовився і мене не підправив, — сміючись закінчив свою розповідь журналіст».
Ось тому я дуже скептично ставлюся до заслужених діячів, політиків, бізнесменів і т. д., яких пропонують нам.
А якщо ще згадати, що в нас офіційно більше двохсот «Заслужених економістів України», із різними посадами і доплатами... А як доходить до діла, то все лягає на плечі одного економіста Милованова. Ось так і живемо…
* * *
Прочитав, як Шуфрич говорить, що він зі своїми друзями у перші дні війни теж був із автоматом, і щось там вони, чи то збиралися захищати, чи то десь нападати, а я згадав анекдот.
Нестор Шуфрич
Було це ще у радянські часи. У школі дітям сказали, щоб вони привели на урок виховання когось із своїх близьких, які брали участь у війні 1941-45 років. І ось Миколка привів свого дідуся Володю, який почав розказувати, як під час війни він, будучи підлітком, підносив солдатам патрони. Діти запитали, чи солдати дякували йому.
«Так, так дякували, — відповів він, — постійно говорили «Гут, гут, Вольдемар»»... Тож, «Гут, гут, Нестор».
* * *
Ось читаю, що «...окупанти під Бахмутом абсолютно не шкодують своїх мобілізованих солдатів, коли женуть їх без належного екіпірування та підготовки під вогонь наших стволів».
І ми, тут, маємо зрозуміти, що сьогодні перед російською владою стоїть питання «А що робити з «мобіками«?». Про те, що таке питання виникне, я писав ще на початку їхньої мобілізації. Тому що бумеранг повертається і буде сильно бити.
Те, що росіяни програють війну, російське керівництво, мабуть, вже зрозуміло. Але, чи це буде путін, чи хто там буде після нього, то вони будуть продовжувати війну, до того часу, поки зброєю ЗСУ не будуть знищені росіяни, які вже на фронті.
Ви ж уявляєте, якщо, наприклад, 500 тисяч (чи скільки там армія кацапів) звільняє територію України, демобілізується та усі їдуть додому. А це — 500 тисяч безробітних, а серед них і велика частина колишніх зеків, які уже не захочуть назад у тюрму, — тих, які понюхали пороху, володіють зброєю і мають зброю, посмакували крові, злі і голодні, які побачили, як живуть люди в Україні, ну і т. д., й усі одночасно повертаються у свої задрипані халупи? І тут же ставлять питання «А що це було, а чому так...???»
І що їм на місцях, та й у центрі, може відповісти їхня влада? І ось почнуться бунти...
Тому навряд чи російська влада хоче їхнього повернення додому. Ось таких — злих, розлючених і відбитих відморозків, яким уже нічого втрачати. Які звикли отримувати гроші за вбивства, катування, ґвалтування і мародерство. Тепер при повернені додому вони будуть робити це за безплатно. Вони будуть прагнути крові. І їм уже буде байдуже, чи це буде кров їхньої влади, чи простого перехожого, який чомусь не сподобався «завоєватєлю». І там це розуміють.
І ось ця бійня в Україні буде тривати і тривати, і їх навіть без підготовки будуть кидати у вогонь війни, аж поки ЗСУ не «перемелять» критичну масу рос. армії. Чим допоможуть рос. керівництву зберегти свою владу, знищивши на українському фронті майбутніх російських «революціонерів».
Все б це нічого, але «перемелюючи» російських солдатів на фронті, гинуть кращі сини і дочки України.
І було б добре, щоб російський солдат зрозумів, що й українцям, і своїй владі він у цій ситуації потрібен лише мертвим. І єдине, що їх може врятувати, — це повернення зброї проти своєї влади, проти тих, хто їх сюди послав. Але, але...? Читайте «Му-му», там все сказано за «велікого» москаля...
А перемога, обов’язково, буде за нами! Слава ЗСУ!!!