Пам’яті Георгія Гонгадзе. Роздуми про журналістику
Убивство Гонгадзе було страшною гучною та знаковою подією. Мене ця подія застала школярем, але попри те, я вже досить сильно цікавився політикою. Пам’ятаю, що у всього оточення була впевненість у винуватості Леоніда Кучми. А ще добре пам’ятаю «спектакль» із упізнанням обезголовленого тіла, виступи прокурорів, коментарі згорьованої матері, яка нічого в цьому не розуміла.
Георгій Гонгадзе
Із плином часу розуміння тих процесів суттєво змінилось. Політична гра, кон’юктура, бажання вислужитись у міліцейських псів, природа інформаційного поля та інші споріднені речі — все це є добре зрозумілим мені зараз, але залишається й досі незрозумілим українцям.
Подібно до того, як в часи президентства Кучми формувались «українські» олігархи, так тоді водночас і закладались підвалини українського інформаційного поля. І на відміну від олігархів, серед яких «за випадковим збігом обставин» відсутні етнічні українці, наше інформаційне поле мало шанси бути українським. Могло, але «чомусь» не склалось. Вбивство Георгія Гонгадзе та багатьох інших журналістів відіграло у цьому «чомусь» важливу роль.
Олексій Подольський
Більша частина того, що нам розповідають про демократію, є цілковитою брехнею. Люди не є рівними за своєю природою, суттю, здібностями, інтелектом, суспільною корисністю, а роль лідерів у всі історичні епохи та в усіх сферах завжди була надзвичайно важливою. «Справжніх буйних мало — ось і нема вожаків», — співав колись Висоцький, якого диявольська радянська машина зробила апологетом «кримінального» шансону. За допомогою інформаційних технологій, звичайно.
Вороги України дуже добре розуміють роль лідерів. Саме лідери структурують навколо себе людей та простір. Як у суспільному, так і в професійному житті. Саме тому нашим ворогам вкрай важливо було вбити Євгена Коновальця і запустити плановий розкол ОУН в ході надзвичайної спецоперації. Чи Володимира Романюка — Патріарха, що похований під Софією Київською, вбивство якого, на мою думку, відіграло ще страшнішу роль для України, ніж вбивство В’ячеслава Чорновола. Але мало хто з українців про це знає, адже ЗМІ про це майже не розповідали.
Ні, я в жодному разі не прирівнюю Георгія Гонгадзе до вищезгаданих Великих Українців, проте йому справді судилось відіграти важливу роль в українській журналістиці.
Про що знає більшість? Опозиційний журналіст, ведучий, засновник видання «Українська Правда», говорив з дуже різкою критикою влади і зокрема тодішнього президента Леоніда Кучми, за що останній нібито дав наказ «поговорити» із журналістом. «Розмова», організована та виконана міліцейським генералом Пукачем, завершилась вбивством Георгія та подальшим спробами приховати сліди злочину, зокрема унеможливити упізнання тіла через його обезголовлення та поховання в різних місцях.
Більш поінформовані ще можуть додати деталі щодо приховування самого злочину, ловля генерала Пукача, якому допомагала судово-правоохоронна система.
Мало хто знає, що кримінальна справа розглядається досі. І що вона має назву «Гонгадзе-Подольського», і що потерпілим в ній, окрім Георгія Гонгадзе є Олексій Подольський. Історія Подольського є дуже схожою до Гонгадзе — його також викрали, вивезли в ліс, били, катували, змусили копати собі могилу. Але він все-таки залишився живий.
І вже дуже мало хто знає, що відбувається в межах самої справи. Як поводяться прокурори, незаконна колегія Верховного Суду України, чому, власне, вона незаконна, що відбувається з доказами, чому за 22 роки не змогли покарати замовників і… ще з десяток питань.
Я свідомо описував групи людей із певною інформацією щодо вбивства Гонгадзе, поступово опускаючись від більшої до меншої. А тепер поставлю питання читачам: вас не дивує, що в настільки відомій знаковій справі щодо вбивства дуже відомого журналіста середньостатистичні українці настільки мало поінформовані?
Щороку 16 вересня відбувається акція журналістської спільноти щодо вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе. Стрічка фейсбуку в цей день рясніє дописами, що його стосуються, фотографіями із акції, спогадами тощо. І нічого в межах подачі нової інформації. Та жодного руху з боку тих всіх «вшановувачів пам’яті» задля покарання вбивць Георгія. За рідкісними одиничними винятками, звичайно. Хоча, здавалося б, що журналістська спільнота мала б «землю гризти» в такій справі, щонайменше через якусь солідарність та інстинкт самозбереження.
Мені довелось якось побувати на одному судовому засіданні в справі Гонгадзе-Подольського. Знаєте, що мене вразило? Зал аж «ломився» від журналістів, ніде було яблуку впасти. Ага. Якось так. Аж один журналіст, крім мене, звичайно. Хоча я особисто досить важко асоціюю себе з журналістикою, можливо, тому що добре розумію природу нашого інформаційного поля. Та й опинився на цьому засідання я завдяки Віктору Івановичу Шишкіну, який впродовж багатьох років був «третьою стороною в справі».
Власне, я був дуже вражений. За вийнятком газети «День» — всі інші видання, фактично, мовчали про цю справу. І це один із найболючіших і водночас найправдивіших індикаторів того, що НЕ ІСНУЄ УКРАЇНСЬКОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ. Поки що. Є інформаційне поле в Україні, яке наповнюють вороги України — олігархи, московити, агентура транснаціонального капіталу.
Сучасні ЗМІ повністю залежні від своїх власників і ніколи не кусають руку тих, хто їх годує. Олігархічні ЗМІ не будуть говорити про цю справу, бо Кучма — «батько українського олігархату». Саме він створив олігархів, давши певним людям доступ до «прихватизації» найбільш ласих шматків українського національного багатства. Цікаво, чи були серед допущених до «прихватизації» випадкові люди? Чи могли вони там бути?
Московські власники (або з кремлівської орбіти впливу) ЗМІ в Україні Кучму також не будуть «кусати», адже значну частину «прихватизації» колишній «червоний директор» Південмашу Леонід Кучма проводив після попереднього узгодження з кремлем. А посередником при цьому досить часто (або й здебільшого) виступав зять Леоніда Кучми — Віктор Пінчук.
Щодо тих, хто сидить на грантовій фінансовій голці від транснаціоналів, то вони тим більше не «кусатимуть» Кучму-Пінчука, адже основна частина грантів для наших «грантожерчиків»активістиків-експертиків передавалась саме структурами Пінчука. Тому, якщо Кучма — «батько олігархату», то Пінчук — «хрещений батько» грантожерів. Чому «хрещений»? Бо основним є Джордж Сорос, до структур якого імплементовані наші «гендерномодифіковані».
Саме тому наші активістики виступали за розпродаж України — викрадення землі та надр політико-економічним способом, популяризували вироджені тренди та антицінності, атакували та продовжують руйнувати інститут сім’ї, під час війни запускають остаточний розпродаж української промисловості, включно з Укроборонпромом. Усе пов’язано.
І саме до останньої групи належить видання «Українська Правда». Видання, яке гордо вказує, що воно засноване Георгієм Гонгадзе. І яке давно вже перебуває під контролем та/або співпрацює з Віктором Пінчуком, зятем Леоніда Кучми, який є головним замовником вбивства Георгія Гонгадзе. Як цікаво закручується історія, так? Можливо, це і пояснює чому видання, що «засноване Георгієм Гонгадзе у 2000 році», не присилає жодного зі своїх високооплачуваних журналістів (а штат в УП досить великий!) на суди у справі про вбивство свого засновника? Ну, звісно, а для чого ж присилати та писати про це — це ж вже зараз невигідно, «не в тренді». Та й чергового грантика за таке не дадуть. А от слізно позгадувати пам’ять, поспекулювати на ній — саме те, що потрібно. На їхню думку. Що це, якщо не цинізм вищої проби?
Причиною такої виродженості інформаційного поля в Україні є ворожі технології та фінансування. Саме за допомогою добре продуманих технологій можна було довести інформаційне поле до того жалюгідного антиціннісного та антиукраїнського стану. І саме за допомогою грошей можна було створити ЗМІ, які могли б дозволити повністю контролювати інформаційне поле і, як наслідок, — формувати свідомість українців. Заганяти українців у приховане рабство, примушувати обирати дегенератів із «олігархічного меню», поступово доводити людей до отупіння, щоб вони взагалі не розуміли що та чому відбувається. Гірка реальність наших ЗМІ, які стали інструментом в руках ворогів. Хто платить, той і замовляє музику.
Чи може бути інакше? Може. Але для цього треба, щоб мислячі патріотичні українці, які добре розуміють про що я тут пишу, ставали учасниками творення українського інформаційного поля. Через свою активність в соцмережах, поширення інформації, коментування, розмови з оточенням, колегами по роботі, сусідами тощо. І через вкладення своїх грошей в Україноцентричні ЗМІ. Інших варіантів немає, адже ніхто крім самих українців не зацікавлений в існуванні таких ЗМІ.
Георгій Гонгадзе був журналістом, який не боявся говорити правду. Він заплатив за це найвищу ціну — своє життя. І роздумуючи про це, ми вже мимоволі переходимо до роздумів про цінності, тонко-матеріальні речі, про метафізику. На духовному рівні кожна людина робить свій вибір і платить за це відповідну ціну. Ті люди, які зробили правильний вибір — вже є гідними нашого вшанування. Справжнього, а не показового раз на рік. А справжнім вшануванням їхньої пам’яті, на мою думку, є творення того, чого ті люди прагнули. Втілення мрій та прагнень в життя. І якщо ми говоримо про Гонгадзе — то, мабуть, однією з таких мрій була побудова чесної журналістики в Україні. Поки ми від цього далекі, але я точно знаю десятки тих, хто рухається в цьому напрямку.
Ну і ще однією необхідною складовою вшанування пам’яті є справедливість. Коли суддя, що зачитував вирок генералу Пукачу у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, запитав того ж Пукача, чи йому все зрозуміло, то той відповів, що ні, не все. Адже поруч із ним на лаві підсудних «чомусь» нема Леоніда Кучми та Володимира Литвина.
Це необхідно виправити.
Ютуб-канал Назара Мухачова:
«Свій до Свого по Своє».