Природа і суспільство: загадки тваринного світу України

Куди подівся кінь-тарпан: зниклі тварини України

Господарська діяльність людини стала причиною того, що багато тварин і птахів зникли з лиця нашої землі. До них належать кулани, сайгаки, росомахи, соболі, степовий орел тощо. Однак ці тварини все ще зустрічаються в інших країнах. Але є дві тварини, яких ми вже ніколи не зможемо побачити живими. Кінь-тарпан і тур повністю знищені людиною. 

У минулому дикий кінь тарпан був дуже поширений в степовій і лісостеповій частинах Східної Європи. Він мав широкий ареал поширення від річки Прут до річки Урал. Хроністи стверджують, що ще в ХVІ столітті тарпан зустрічався на півдні нинішньої Київської області. Тоді ж існував і так званий лісовий тарпан. Він заселяв ліси Литви, Польщі, Німеччини і Білорусі. Але найвідомішими все-таки були степові тарпани. Вчені вважають, що сучасний свійський кінь був приручений в Україні і саме на основі степових тарпанів. Вони трималися табунами по декілька десятків, а то й сотень голів. Рухалися неозорими степами завжди проти вітру. 

Здавна тарпани були об’єктом полювання людини. Вони давали людині поживне і смачне м’ясо, шкіра йшла на одяг і взуття. Однак вполювати цю дуже прудку тварину було нелегко. Основна здобич чекала на мисливців взимку. Коней заганяли до заметених снігом ярів і балок, і там вони провалювалися в сніг по черево і втрачали притаманну їм рухливість. Ловили їх арканами, а потім використовували нерідко як тяглову силу. Звичайно, що не цей промисел згубив цих дуже гарних і сильних тварин. Як і бізонів Північної Америки, їх знищила господарська діяльність людини, зокрема масове розорювання колись цілинних степів. Зникло середовище їхнього життя, зникли й тарпани. 

Тарпанів стало менше, але вони ще збереглися. У ХІХ столітті вони зустрічалися в південних степах України. Ці тепер уже невеликі табуни диких коней продовжували вважати цю землю своєю. Тому витоптували і поїдали посіви зернових, які сіяли тут люди. Останні і винесли тарпанам смертний вирок. Почалося полювання на цих тварин з метою остаточного знищення. Ще наприкінці ХІХ століття цих коней можна було врятувати. Але ось останній тарпан, як колись сумчастий вовк в Австралії, помер у стайні Дібрівського кінного заводу під Миргородом на Полтавщині. Це трапилося у 1918 році. 

Не менш трагічною була доля й у знаменитих турів. Щоправда, ці тварини не змогли прожити так довго, як тарпани. Тура вважають предком великої рогатої худоби. В минулому ця велична тварина заселяла величезні простори від Північної Європи до Північної Африки, від Близького Сходу до Тихого океану. Жили вони навіть в пустельному Єгипті. Тому свідченням є фрески, на яких зображене полювання на цих тварин. Найдовше тури збереглися в густих лісах Литви і Польщі. Останній тур тут загинув у 1627 році.

Де в Україні збереглися тури?

Колись в Україні жили могутні тварини — тури. Ці бики важили майже тонну і були однією з візитівок нашої держави у Європі. Ці тварини зникли з лиця землі і залишилися лише в літописах. Але де вони жили? Про це нам красномовно повідають географічні назви Волинської області. Тури були знищені людиною, але все ще залишилися їхні «тіні» в географічних назвах. І не дивно, що в колись майже суцільно вкритій лісами Волині таких назв найбільше. Ось села і річки Турівка, Тур, Турійське, Туровичі, Туричани, Тур’я тощо. Жодна інша область України не має такої кількості подібних назв. 

Взагалі географічні назви Волинської області дуже влучно відображають природні умови, яких часто-густо вже немає. Болото осушили, ставок випустили, озеро зникло, але все ще існують села з назвами Острів, Заброди, Озерці, Надрічне, Ставок, Мокрець, Брід, Багно та багато інших.

Останні тури ховалися в лісах Волині, які донині збереглися в топонімах. Березовичі, Верба, Підбереззя, Хмелівка, Піддубці, Дубове, Вербка, Діброва, Береза, Яблунівка, Малинівка, Ягідне тощо. 

Тури любили виходити на височини і оглядати місцевість з підвищення. На рівнинній Волині таких лесових останців немало. Крім того, у південній частині піднімається Волинська височина. Ось і села з відповідними назвами — Міжгір’я, Курган, Плоске, Рівне і таке ін. 

Турів Волині насамперед згубила господарська діяльність людей. Вирубувалися ліси, видобувалися корисні копалини, замість диких турів розводилися домашні тварини. Підтвердженням такої діяльності є географічні назви — Брониця, Гута-Камінська, Кухарі, Мельниця, Старі Кошари, Стара Гута, Гута, Смоляри, Мельники, Цегельня тощо. Такі дослідження топонімічних ареалів спрямовують на встановлення взаємозв’язків між природними особливостями території і характером господарської діяльності людей, вчать «виходити» за межі якоїсь області на територію всієї країни. За такого підходу ми побачимо, що географічних назв з основою «тур» в південній частині України немає. І не дивно — вони тут ніколи не водилися. Ми також побачимо, що топоніми Вапенне, Вапнярка, Вапно розміщені лише у вузькій смузі від Волинської до Одеської областей. Усі топоніми Тартак зосереджені лише на півночі України в лісовій зоні (Волинська, Житомирська, Львівська, Тернопільська області). У Волинській та інших північних областях країни відсутні топоніми зі словом «виноград». Водночас в середній і особливо південній смузі України вони доволі поширені. Не тільки тваринний світ та господарська діяльність населення знайшли відображення на географічній карті Волині. Тури зникли, залишивши по собі лише назви сіл. А ось душа людська нікуди не поділася. Вона плакала або сміялася, народжуючи такі назви населених пунктів як Світанок, Маруся, Мирне, Журавлине, Солов’ї, Сокіл, Зоряне.

Турами в Україні здавна звали могутніх воїнів, захисників Батьківщини. Тому в назвах з основою «тур» збереглися згадки не лише про могутніх тварин, але й про славних людей.

Кінбурнська коса

За три милі від Очакова розташована маловідома широкому загалу в Україні, але від цього не менш унікальна Кінбурнська коса. Фактично вона є півостровом між Дніпровсько-Бузьким і Ягорлицьким лиманами. Від Заходу на Схід ця коса простяглася аж на 40 кілометрів. У ширині вона дуже сильно варіюється. Люди кажуть, що місцями можна стояти однією ногою на березі Дніпровського лиману, а іншою на березі Чорного моря. Однак у найширшому місці коса досягає 10 кілометрів. 

Що означає назва цього цікавого півострова, нинішня природа якого була трансформована суспільством? Вона походить від двох турецьких слів: «кіл» означає волосина, «бурун» — мис. За формою цей півострів дещонагадує «чобіт» Італії. Він майже навпіл ділиться між Миколаївською і Херсонською областями. В Миколаївській області частину Кінбурнської коси віддано під мисливське господарство. Тут багатий тваринний світ, включно з плямистими оленями, сарнами, дикими кабанами. Гордістю господарства є кілька тисяч фазанів. Вони відчувають себе справжніми господарями цих місць. Не дуже бояться людей, гніздяться навіть на городах місцевих жителів.

Однак не цими тваринами знаменита Кінбурнська коса. Якимось дивом тут, біля села Покровки, зберігся первісний лісовий масив. Можливо, не лише відомі Олешківські піски стали основою для розповіді давньогрецького історика Геродота про Гілею в дельті Дніпра. Цей гай виникає, як міраж, як якась неправдоподібна мара в посушливому степу, майже напівпустелі. Скрізь здіймаються до неба могутні дерева, зеленіють буйні трави. Якась фантастика, скажете ви? Нічого надприродного. Річ у тім, що тут близько до поверхні підходять прісні води Дніпра. 

Місцеві жителі передають від дідапрадіда розповіді, що колись тут ріс могутній ліс, перевитий ліанами з дикого винограду завтовшки в руку людини. Потім дерева вирубали, в тому числі й на знамениті козацькі човни. Ще раніше сюди припливали варяги, щоб замовити місцевим жителям великі човни-довбанки. Тепер збережена якимось дивом частина Гілеї зветься тут Воложин ліс. Це частина Чорноморського заповідника. На площі 200 гектарів в лісі знайшли прихисток на диво багато найрізноманітніших тварин. Могутні дуби і вільхи, як і тисячоліття тому, переплетені ліанами дикого винограду і хмелем, створюючи враження непрохідних джунглів. 

Але на цьому дива Кінбурнської коси не закінчуються. Є ще тут і унікальні кефальні озера. Вони простяглися вздовж південного узбережжя півострова. Де-не-де вони з’єднані між собою мілководними протоками. Всі вони також мають вихід в море. Навесні мілководні озера під сонячним промінням прогріваються набагато швидше за глибоководне море. Сильні південні вітри призводять до того, що через протоки з моря прориваються хвилі. Вони заносять з собою мальків кефалі. Для них в озерах справжній рай — тепла вода і багато корму. За літо риба підростає, аж тут у дію вступають холодні північні вітри. Вони і виганяють кефаль назад до моря. У такий спосіб Кінбурнська коса виступає такими собі дитячими яслами для цінної чорноморської риби, яку ще шаландами возив до Одеси відомий Костя. 

Автор: Петро Масляк — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник.