Пам’яті Галини Яблонської

У Галини Яблонської було рідкісне для актора відчуття часу. Вона пам’ятала театр, у якому працювали Амвросій Бучма, Гнат Юра, Наталія Ужвій, і дожила до театру зовсім іншої епохи. Між цими двома точками – майже дев’ять десятиліть сцени, Друга світова війна, повоєнні театри, київський Театр Франка, радянські десятиліття, відновлення незалежності України, нова російсько-українська війна. 14 вересня 2026 року Галина Гілярівна Яблонська покинула цей світ на 99-му році життя.
 

У 2019-му її внесли до Національного реєстру рекордів із формулюванням «Найтриваліший період виступу на театральній сцені – 83 роки». На той час це вже була майже неймовірна цифра. Тепер зрозуміло, що сцена була з нею ще довше – від першого дитячого акторського досвіду у 1936 році до останніх років життя. Їй було шість, коли вона вперше вийшла на сцену. 1936 року у Вінниці зіграла Топсі в «Хатині дядечка Тома». Яблонська народилася 2 січня 1928 року в Умані в акторській родині, тому театр був для неї середовищем дитинства. Вона не стільки прийшла в нього, скільки виросла всередині нього. Війна дуже рано внесла в її біографію свою жорстку поправку. Під час нацистської окупації Яблонська опинилася серед людей, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини, але змогла втекти. Уже 1944 року повернулася на сцену. Серед її повоєнних ролей була партизанка Зоя у «Казці про правду» Миколи Алігера – образ, який, як писала газета «День», був особливо близьким актрисі, котра сама пройшла через випробування війни. У 1951 році доля привела її до київського Національного академічного драматичного театру ім. Франка. 15 лютого вона офіційно стала актрисою київської трупи, а першою роллю була Галя в «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка у постановці Амвросія Бучми. Про той час Яблонська говорила з особливою теплотою: «Бучма вживив мене в цей театр». Вона згадувала, як боялася перших репетицій: поруч були люди, чиї імена вже тоді належали історії. Поруч із цим фундаментом формувалася її власна школа. Мар’ян Крушельницький, за спогадами Яблонської, вимагав від молодих акторів читати, стежити за мистецтвом, постійно розширювати власний світ. Його формулу вона згодом переказувала так: емоція – «баский кінь», а раціональне начало – вершник, який має цього коня втримати. Для Яблонської це було принципово: сильне почуття на сцені потребує форми. Саме тут, здається, можна шукати ключ до її акторської природи. Про Яблонську часто говорили як про актрису «школи переживання». У матеріалі газети «День» її характеризували як акторку, яка не відсторонюється від персонажа, а проживає його. Але це не означало стихійної емоційності. Режисер Петро Ільченко пояснював її метод так: Яблонська в кожний образ вкладала «особисте емоційне ставлення до персонажа», а її сильними сторонами були щирість, ліричність, емоційність і здатність передавати цілу палітру почуттів. Він називав її гру професіоналом найвищого ґатунку й зауважував, що вона завжди була співавторкою власної ролі. Це добре видно в її героїнях. Софія в «Безталанній», Катря в «Не судилось», Маруся Богуславка, Галя в «Назарі Стодолі, Гелена в «Кассандрі», Леді Макдуф у «Макбеті» – ролі різні за природою, але в них Яблонська шукала передусім людину, її внутрішню боротьбу, її гідність і вразливість. У франківській статті про «Безталанну» особливо влучно описано її Софію: сильну жінку, яка живе в жорстокому світі, але не стає жорстокою сама; людину, в чиїх очах постійно виникає питання, чому світ такий немилосердний. Цікаво, що ще одна її колега, Наталія Ужвій, звернула увагу на Яблонську саме в маленькій ролі. Після епізоду в «Бунті жінок» вона сказала: «Ось Яблонська навіть у такій маленькій ролі нас порадувала». Це коротке зауваження багато про що говорить: акторську присутність помічали ще тоді, коли масштаб ролі цього начебто не вимагав. Її театральна доля, однак, не була безхмарною. Був тривалий період, коли Яблонська, за її словами, стала непотрібною театру. Вона переживала це болісно. Згодом назвала той час «школою життя». Вона пішла в концертні програми, працювала на радіо й телебаченні, займалася громадською діяльністю. Цей епізод важливий хоча б тому, що руйнує зручний образ актриси, якій усе життя дарувала сама сцена. Їй доводилося відстоювати себе й тоді, коли професійне середовище цього не робило. Можливо, тому в пізній Яблонській було стільки життєвої енергії. У «Самотній леді» Ігоря Афанасьєва вона грала стару актрису Лесю Богданівну, але поступово вистава перетворилася на своєрідний сценічний автопортрет. У монологах звучали тексти її колишніх героїнь, її читецький репертуар, її власна пам’ять. Петро Ільченко писав, що ця вистава стала діалогом поколінь, а сама Яблонська в ній ніби догравала з молодшими партнерами те, що не було догране на сцені раніше. Після одного показу друзі Ільченка звернули увагу на двадцятирічну дівчину, яка витирала сльози під час поклону й сказала супутникові: «Треба мамі подзвонить, давно не дзвонила». Для театру це, мабуть, одна з найточніших оцінок. Роль закінчилася, вистава скінчилася, а почуття вийшло разом із глядачем у фоє. Сама Яблонська до кінця залишалася людиною театру, але її діяльність давно вийшла за межі сцени. Громадська діяльність Галини Яблонської виросла з її театральної природи. Вона звикла говорити з людьми зі сцени, але згодом сценою для неї ставали військова частина, шпиталь, навчальна аудиторія, зал бібліотеки чи велика публічна акція. У перші роки незалежності Яблонська активно долучилася до суспільного життя держави: напередодні референдуму 1991 року брала участь в акціях на підтримку незалежності України, а 1996-го проводила роз’яснювальну роботу щодо ухвалення Конституції. Її особливо цікавила історична пам’ять. Вона повертала в культурний обіг імена та сюжети, які десятиліттями замовчувалися: героїв Крут, жертв Голодомору, представників Розстріляного відродження, Олену Телігу, Олега Ольжича та інших діячів українського визвольного руху. Від 1996 року Яблонська створювала літературно-мистецькі програми, і саме ця робота згодом привела до появи Героїчного театру «Пам’ять», заснованого 2007 року. Яблонська стала його художньою керівницею, режисеркою і авторкою більшості сценаріїв. Особливе місце в її діяльності посідала молодь. Вона працювала з майбутніми офіцерами, підтримувала патріотичне виховання у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, організовувала зустрічі та мистецькі програми. Для неї культура мала цілком практичний вимір: через слово, театр, історію та пам’ять вона прагнула сформувати людину, яка відчуває відповідальність за свою країну. 2016 року Яблонська започаткувала міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Через нього Шевченкове слово звучало в Україні та за кордоном, зокрема у виконанні дітей і молоді. Усе це складалося в одну велику справу, яку сама Яблонська, мабуть, назвала б просто служінням культурі. Для неї культура була справою громадянської відповідальності. «Наша помилка в тому, – говорила вона, – що мистецтво і культуру відклали на потім». 

У її власних словах є, мабуть, найточніший портрет. «У мене таке відчуття, що я прожила не одне життя, а якихось десять. І як актриса, і як жінка зі своїм особистим життям, і як активістка з громадською роботою. Я ніколи не залишалась небайдужою. Навіть у вісім років, коли свій гонорар перерахувала іспанським дітям». Оце «ніколи не залишалась небайдужою» і є, мабуть, її головною професійною рисою. Вона берегла емоцію, але знала ціну ремеслу. Любила українську класику, але не сприймала її як застиглий музейний репертуар. Пам’ятала своїх учителів і водночас постійно вчилася сама. Навіть у дуже поважному віці сперечалася з режисерами про виставу, шукала точність, пропонувала нові ролі. Її покоління поступово відходить. Разом із ним стає дедалі тихішим безпосередній зв’язок із театром, у якому ще були живі традиції корифеїв і пам’ять про них передавалася від учителя до учня, від партнера до партнера. Галина Яблонська була одним із таких живих зв’язків. Вона вийшла на сцену шестирічною дитиною. Майже дев’яносто років по тому зійшла з неї людиною, яка встигла прожити кілька історичних епох і залишити в кожній частину себе.