Український поетичний романтизм: далі стежками
Афанасьєв-Чужбинський Олександр
Український романтизм – багатоманітне і досі як слід не вивчене явище. Вражає, скільки імен і напрямів у ньому.
Досі модно захоплюватися ґотикою. У літературі, в архітектурі, узагалі – у стилі… Але нове – це добре забуте старе. Якраз потік ґотичної літератури ринув і в українській літературі ХІХ ст. Можна згадати «Марка Проклятого» авторства Олекси Стороженка (про цього романтика і його шедевр уже була моя публікація в «Сурмі»). А що сказати про інших авторів?
Потужною школою українського романтизму була харківська. Так, найбільш похмурий, але й цікавий і досі мало розроблений поет нашого красного письменства, – це Амвросій Метлинський (1814–1870), який писав під псевдонімом Амвросій Могила. Як відомо, в українській мові «могила» означає й високий насипаний курган. Отже, пам’ятний знак нашої слави. А якраз про неї поет і писав.
Метлинський Амвросій
Про нього відомо не так багато. Він народився на Полтавщині, був професором у Київському та Харківському університетах. Охочі можуть прочитати біографію, а головне в літературі – це авторські твори. А ще цікаво, що Метлинський був не просто знавцем і творцем романтизму, а й педагогом, фольклористом, а також видавав твори сучасних йому українців. Наприклад, збірку іншого романтика, іншого героя «Сурми» – Левка Боровиковського – «Байки й прибаютки». Також тоді в моді був чеський романтизм (також базований на фольклорі) – і Амвросій Метлинський перекладав вірші цих поетів (у свою чергу, його перекладали і друкували чеською, автор став відомим за життя). Узагалі про нього можна сказати як про колегіальну людину, бо він умів кооперуватися. І по-справжньому розквітнув саме як поет.
Йому належить збірка «Думи, пісні та ще дещо», опублікована під псевдонімом «Амвросій Могила». До речі, ім’я «Амвросій» значить «безсмертний», «який не вмирає». Справжня поезія не вмирає завдяки ентузіастам – читачам і зберігачам цих творів.
В епіграфі до збірки автор розшифрував свій псевдонім, процитувавши народну козацьку пісню: «Ой в степу могила з вітром говорила: / „Повій, вітре, ти на мене, щоб я не чорніла, / Щоб я не чорніла, щоб я не марніла, / Щоб на мені трава росла та ще й зеленіла”».
Погортаймо цю книжку. Наприклад, вірш «Бандура», присвячений «Ієремії Галці». Під цим псевдонімом писав поезії Микола Костомаров. Харківські романтики тісно спілкувалися. У кінцівці твору Амвросій Могила зазначав про магічний чар героїчних музики і співу: «Його бандура, схоче він, завиє, / Його бандура й вороном закряче, / Мов та дитина, жалібно плаче… / Сльози поллються, серденько ниє, / Де ж ти дівався, та старий співаче, / Ой заспівай нам про життя козаче!». Або вірш «До вас», який відкривається так: «Ой не лізь, дядьку, в високії хати, / Бо там із тебе будуть глумувати! / Ой не лізь, дядьку, в панські хороми: / Там не чувати дідівської мови! / Возьми, дядьку, гострий спис, / Сядь на коня – та й у ліс! / Там на волі, на просторі / Скакатимемо доволі; / Долі в полі спатимемо, / Собі долі шукатимемо!».
Його поезія оспівує героїчну славу, похмурі пророцтва, пейзажі та багато іншого. Одне з ключових понять – пам’ять. Її символами є зброя, бандура… Картини цих віршів – і авторські фантазії, і почуті легенди та перекази. Також автор часто звертається до пейзажу, який у нього – одухотворений і паралельний почуттям героїв. Наприклад, у поезії «Гетьман» сказано: «У хмари зірки поховалися, / І місяць заплив у туман… / Річки дощовії снувалися, / І Дніпр гомонів, як гетьман». Або вірш «Ніч», який відкривається картиною подорожі на човні, причому на слух він дуже мелодійний і демонструє віртуозність розміру та рими: «Мені в пам’ятку ніч, як / Сіли в човен старий – дяк, / Дяк та я, та й махнули… / Та і тихий лежав / Тоді Псло, / І, гладенький, блищав, / Якби скло: / Верст за п’ять, либонь, чули, / Як шубовсне весло, / І, мов срібні зірки, / Заблищать крапельки, / І притихне вп’ять Псло…». А ще цікаво, як автор обробляє пейзаж у такому вірші: «Що діється на небесах! / Блищить все небо у зірках! / І зірочки так ясно сяють, / А сонце гляне – і зникають. // Так завтра потемніє час, / Що радує сьогодні нас! / Ясненький місяць в небі ходить, / Раз по раз в хмари він заходить, / Мов сріблом хмари облива… / Так старину як хто співа / І темний вік у піснях сяє, / Старая кров у трунах грає».
Традиційно він має славу похмурого поета. Але якщо читати різні твори цього автора, то помітно і поетизм, і вміння помічати красу, і позитивні емоції (любов до Батьківщини, гостей – тобто не лише до рідних людей…) Скоріше можна сказати про принципову позицію, наявну в цих віршах.
Упадає у вічі любов до фольклору і його глибоке знання. Наприклад, вірш «Самотні співці» навіть формою нагадує народну пісню: «Ой із моря із глибокого / Крута скеля піднімається; / Проміж хвилями одним одна / Та й у бурю не хитається. // Поверх каменя сіденького / Молоденький в’яз видніється; / Він росте-цвіте одним один, / Самотній він зеленіється. // І рибалочка самісінька / І снується, і виспівує; / На зелений в’яз прилітує, / Діточки свої провідує». Цікаво й те, що автор уміло писав деякі вірші й діалектами інших земель України. Тобто Амвросій Могила – це й філолог. Видно також, що ці поезії писала освічена людина. Це помітно не лише у стилі, а й епіграфах – із Біблії, зі «Слова про похід Ігорів», тощо.
Романтики надавали велику увагу снам. Не оминув цього й Амвросій Могила. Але його вірш «Сон» – ідилічний. Це спогади про дитинство: «Колись я заснув, бо втомився, / І сон мені дивний приснився: / Дитиною бігаю в чистім дворі, / А двір наш веселий і мовби врядився. / Той двір, де у вишнях вітрець, було, грався / У сумерки пізно й чуть світ на зорі. / Устанеш та глянеш: туман вже піднявся, / Вже пташки щебечуть, сидять косарі, / На лавці обід їх і коси близенько / Блищать, щоб, взявши їх, махнули швиденько. / Устанеш та глянеш: ромен і спориш, / Облиті росою, горять проти сонця, / Проснулась матуся, сидить у віконця / І каже: „Оте нам спечеш і звариш!” / А батенько вийшов і став коло хлопців: / „Отак ви зробіте!” А ті: „Як звелиш!” / Бджілки загули, через двір летячи, / І віл заревів, під ярмом стоячи».
Отже, поезія Миколи Костомарова, Амвросія Метлинського та інших представників харківської школи – це певною мірою професорські епос і лірика. Адже це література, творена освіченими людьми з університетської лави. Вийшло вдале поєднання фольклоризму, власної щирості та європейської освіти. Ці люди не були закорінені суто в минуле (хоча романтизм оспівував героїчне минуле), але й стежили за сучасною їм літературою. Творили у «тренді».
Багатьох українських романтиків, зокрема Тараса Шевченка, зібрав альманах Євгена Гребінки «Ластівка» (про який я писала). Пошукаємо інших імен, які свідомо обрали для себе українську ідентичність (адже романтизм – це ще й вибір власного національного «я»). Це, наприклад, знайомий Кобзаря – Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Йому належить і ностальгійна, і любовна, і патріотична лірика, й епітафії («Над гробом Т. Г. Шевченка»). У вірші «Прощання», де ліричний герой змушений проститися з рідною Україною та сумує за нею, наприкінці змальовується пейзаж і взагалі портрет рідної землі: «Мов синяя стрічка, Донець під горою, / Круг його ліси та широкі луги; / Мов килим шовковий, здаються весною / У квітках пахучих його береги; /А там зеленіє гора за пісками, / Через гору стежечка геть простяглась, / Пішла по байраках, ярами, степами / І в двір аж до панських будинків якраз. / За тії будинки ховається сонце, / Далеко їх тінь полягла по луці; / І дівчина гарна стоїть край віконця, / І перстень аж сяє на білій руці». Або поезія «Шевченкові» (треба сказати, що Кобзареві присвячували достатньо віршів і за його життя, і посмертно): «Гарно твоя кобза грає, / Любий мій земляче! / Вона голосно співає, / Голосно і плаче. / І сопілкою голосить, / Бурею лютує, / І чогось у Бога просить, / І чогось сумує. / Ні, не люди тебе вчили: / Мабуть, сама доля, / Степ, та небо, та могили, / Та широка воля!»
Або інший вірш, алегоричний, який нагадує притчу – «Огнище»: «Квітки пахнуть ясним ранком, / Соловейко свище, / Край дороги догорає / Забуте огнище. // Курить димок; головешка / То сям, то там тліє, / І полум’я, бува, блисне, /Як вітер повіє… // Квітки пахнуть, сходить вечір, / Соловейко свище, / На дорозі догоріло / Забуте огнище… // Тільки й бачиш, як повіє / Вітерець маленький, – / Летить уподовж дороги / Попілець сіренький. // Прохолодало… Ні іскорки! / Лежить попелище. / Чи згадає ж хто-небудь / Забуте огнище? // Нащо ж його та згадувать / Тому, хто покинув: / Було треба – горів огонь, / Не треба – він загинув…// А з попелом яка рада? / Хай собі сіріє, / Поки його буйний вітер / По полю розвіє. // А хто його спалив дарма – / Десь по світу рище, / Іще спалить і забуде / Не одно огнище».
Романтики, звісно, дуже любили фантастичну тематику. Це безліч авторів. Або, скажімо, Левко Боровиковський – плідний романтик, про якого я вже писала. У нього є цікавий вірш «Заманка» – «пісня русалок, уривок з балади». Балада – улюблений жанр романтизму. Ось як співають русалки: «Ми не бажаєм срібла ні злота; / Танці та пісні – наша охота; / Нащо нам срібло? – Хвилі біліші; / Нащо нам злото? – Піски жовтіші. // Як рибки – в хвилях весело граєм; / Як пташки – в лісі пісні співаєм; / На дні дніпровськім наші світлиці: / Там-то русалки, наші сестриці // Ліжка в світлицях шовком покриті / Та ні з ким ліжка нам поділити… / Прийди, козаче, ясної ночі, / Дай цілувати карії очі!.. // На білім світі серце заб’ється – / Язик ворожий з серця сміється; / А ми, русалки, зради не знаєм, / Вас молоденьких щиро кохаєм…». Цей вірш виявився таким вдалим, що його переклали чеською мовою. Адже, як уже сказано, українські романтики підтримували тісний зв’язок із чеськими
сучасниками.
Отже, ця література не ставила на меті лише залякати або витиснути сльозу. Це було б надто примітивно. Скажімо, у «Марку Проклятому» порушено складні питання – зокрема звернені до нас, нащадків. А ще українські романтики вміли підтримувати зв’язки – серед іншого із зарубіжними колегами. Звідси взаємозбагачення літератур.
Пропоную завершити статтю антологією одного вірша. Амвросій Метлинський (Амвросій Могила) – «В’язонько (пісня)»:
Ой в’язоньку молоденький,
Чому рано опадає,
Чому по полю літає
Твій листонько зелененький?
Та чи вже ж то роса з неба не спадає,
Чи сонечко землю вже не пригріває?
А є в’язи вже й старії,
А ще на їх зеленіє,
Й вітер по полю не сіє
Їх листки уже сухії,
Чи то вітер на їх одних стиха віє?
Чи їх роса поливає, сонце гріє?»
«Ні, братику! Й мене роса миє,
Й мені сонце тепло посилає;
Не те, щоб долі мені немає!
Та в чужині серце мені ниє…
Того ж бо то і лист рано опадає,
Хоч, братику, мене й
вітер не хитає!»
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).