«UKETOBERFEST» причастив усіх вірою, любов’ю й Україною

Руслана Романюк
Сьогодні, 10:09

Друк

Я не випадково використала у заголовку слово «причастив», адже в переносному значенні причаститися – це означає ставати причетним, долучатися, доторкатися до чогось великого, прекрасного чи важливого; це означає відчувати красу довкілля чи мистецтва; це означає бути учасником або частиною якоїсь важливої ідеї чи події… Погодьтеся, що кожне із цих слів сповна характеризує наш знаменитий фестиваль «UKETOBERFEST», який минулими вихідними відбувся в Чикаго у парафії святого Йосифа Обручника.

Ти ж був там, читачу, правда? Не міг не бути. Тому що там щороку бувають тисячі. Сходяться. З’їжджаються. Долають відстані з інших міст і з інших штатів. А якби я почула, що хтось навіть спеціально прилітає з інших країн (або й континентів), то охоче б у це повірила. Адже фестиваль вартує того, щоб тут побувати. Щоб розчинитися у його кольорах, звуках, ароматах, у його неймовірній духовній атмосфері. Щоб надихнутися глибиною чистого неба, до якого тягнуться увінчані золотими хрестами куполи храму, і відчути: щойно невидимою рукою до твого чола торкнувся і тебе поблагословив сам Господь. Щоб, зайшовши на церковне подвір’я, майже відразу побачити дивовижної краси мозаїчну ікону Божої Матері, зазирнути в очі Богородиці і впізнати у них погляд рідної неньки – люблячий і лагідний. Щоб ось так ненароком зачепити поруч на клумбі розкішні чорнобривці і з п’янкими їхніми пахощами почутися, наче біля свого далекого українського дому…

Втім цей храм також є рідною домівкою для кожного, хто прагне духовної обнови, хто приходить сюди із вдячністю за отримане і з благаннями про Господню опіку, хто знаходить для себе у парафіяльній спільноті нову родину. Для того його і збудували колись, постановивши, що зводять храм на славу Божу і для майбутніх поколінь.

Отож, цьогоріч церква святого Йосифа Обручника відзначає 70-ліття своєї парафії. Тому фестивальне свято було побудоване довкола цієї гарної ювілейної дати. Сам же фестиваль також досягнув цікавої життєвої віхи: він, за українськими мірками, став повнолітнім, адже проводиться 18-й раз. І жодного разу не зраджував головній ідеї: причащати, наповнювати своїх гостей молитвою, вірою, надією, любов’ю і Україною.

Як же це важливо сьогодні, коли наша рідна земля терпить страшну кривду від лютого ворога! Як це важливо – тримати руку на пульсі українського життя і допомагати Україні та її захисникам у двобої за Правду. Й українці Чикаго це роблять. І, зокрема, парафія святого Йосифа Обручника, очолювана отцем Миколою Бурядником, є надзвичайно жертовною, є міцним тилом, який працює для фронту, який підтримує лікування в Америці наших поранених воїнів, який опікується знедоленими родинами і дітьми-сиротами в Україні… Бо тут навіть фестиваль означає не тільки пісню, слово, вишиванку, кухню: під усе підведені чи над усім поставлені молитва й духовний сенс. І це, повірте, відчувалося, дуже відчувалося упродовж двох фестивальних днів.

А скільки днів тривала підготовка? Про це знають тільки вони – отці парафії, оргкомітет фестивалю, парафіяльна рада, братство і сестринство, прицерковні спільноти і організації, численна група волонтерів… Але воліють не розповідати про ті насичені клопотами і працею прекрасні підготовчі будні (плюс два прекрасно шалені фестивальні дні – думаю, що рук та ніг і досі не чують), які ще більше їх усіх здружили. Вони просто кажуть: ми хотіли подарувати вам свято. І подарували. Неймовірне. Одухотворене. Щире. Красиве. Вишиване. Мелодійне. Смачне…

Здавалось би, сценарій звичний: сцена для виступів, ярмарок сувенірів і вишиванок, українська кухня. Ніби все так, але… Але все було наповнене якимось таким особливим змістом, збагачене такими особливими нюансами, такими зустрічами, таким спілкуванням, що тільки встигай усюди побувати, все побачити, аби щось важливе не пропустити.

Духовно-творча програма була справді фантастичною. До того ж – на трьох сценічних майданчиках. У найбільшому наметі працювала головна Велика сцена. Тут недільної днини відправлялася Служба Божа, яку очолив Владика Венедикт. Тут відбувалося офіційне урочисте відкриття фестивалю – із внесенням прапорів України та Америки, із виконанням головних державних пісень (спів церковного хору під супровід духового оркестру – це було щось незвичайно особливе). Тут вітали спонсорів, без підтримки яких було б неможливим таке масштабне фестивальне дійство. Сюди, на головну сцену, виходили найпочесніші гості фестивалю – українські захисники, які зусиллями благодійних фондів PROTEZ FOUNDATION та REVIVED SOLDIERS UKRAINE перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Тут розігрувались лотереї, вручались подяки, звучали відеопривітання для парафії і для фестивалю з України – від популярних виконавців, які в різні роки були гостями «UKETOBERFEST». Тут упродовж двох днів змінювали одні одних талановиті окремі виконавці і колективи (ті, які працюють при церкві святого Йосифа Обручника, і творчі гості з інших парафій та мистецьких шкіл), які за роки своєї діяльності вже стали улюбленцями чиказького (і не тільки) глядача. Різножанровість (але найбільше – з українським змістом і народними мотивами) пісень, розмаїття костюмів, нестримні ритми танцю… А зіркові гості ?! Чого тільки вартувала нестримно бурхлива зустріч Джамали! Здавалося, сцена не витримає такої напруги пристрастей та емоцій. Але ні, витримала. Адже це були емоції любові.

Не бракувало їх і на другій фестивальній сцені – меншій за розміром, яка, попри те, була названа Величною. Частину програми тут складали виступи виконавців, які не так давно ступили на мистецьку стезю, але вихід на Величну сцену – то ніби путівка у гарне творче життя. І ці юні або й зовсім маленькі дівчатка і хлопчики мусять знати, що стараннями і серйозною працею можна досягти успіху і стати такими ж професійними артистами, як ті, з якими вони сьогодні ділять Величну сцену – сюди також завітали уже відомі в українській громаді солісти, дуети і гурти.

А навколо – ярмарок. Хтось торгує, хтось купує, хтось приміряє, хтось придивляється… Чую, як якийсь чоловік зі здивуванням каже своїй супутниці (напевно, дружині): «То яку за рахунком вишиванку ти вже собі щойно купила?». На що та (таки точно дружина) тут же відповідає: «Я ж твої вудочки не рахую…». І чмок його у щоку! Бо на фестивалі неможливо посваритися. Бо тут дух такий – любові, доброзичливості, зустрічей із друзями чи з родиною, яких через суєту буднів тільки на святах і бачиш. А там, де радісні зустрічі, там і маленькі застілля. Тим паче, що смакоти на фестивалі – лиш вибирай: банош, шашлик, бограч, деруни, чебуреки, кукурудза, борщ, грибна юшка, голубці, налисники, вареники, капуста з ковбасою… Всього й не згадаєш. А діти тягнуть батьків до морозива, до бургерів та хот-догів (ох уже це американське захоплення фастфудами!), до солодкої вати і до дитячих ігрових майданчиків.

Так, тут, на фестивалі, і справді стільки локацій, стільки можливостей для втілення своїх забаганок, що сказати, ніби чогось не вистачає, то було би справді гріхом.

Я ж поспішаю до третьої фестивальної сцени. Це – новинка цьогорічного фестивалю. Це один із тих зініційованих моментів, які роблять «UKETOBERFEST» високодуховним святом. І оця сцена – то навіть не сцена у звичному розумінні – нею сьогодні стали дві сходинки підвищення перед іконостасом у приміщенні церкви. Саме тут відбувалася «Тиха програма у Храмі». Справді тиха. Для душі, для роздумів, для особливого відчуття Божої любові. Тут звучали молитви. Тут звучала висока поезія відомих поетів і віршовані відвертості місцевих авторів. Тут звучали духовні пісні. Тут звучала житейська наука від Владики Венедикта і свідчення українського воїна із позивним «Соловейко» про те, як на війні він відчув Бога, як він іде тепер з Богом через життя, і як це важливо – мати в душі Бога. Так, цей хлопець знає, про що говорить, адже він був там, де межа між життям і смертю така тонка, що ось тут ти є, а ось тут, на відстані одного подиху чи одного зойку, тебе нема. Та коли виживеш, коли життя ще не раз буде випробовувати тебе більшими чи меншими викликами, твій внутрішній світ повинен будуватись на фундаменті, яким є Бог і тільки Бог. І тільки Він знає, де і доки ми більше потрібні – на землі чи у засвітах. «Тому зараз, – каже воїн Андрій, – я з вами. Втратив руку, втратив око, на другому оці частково відновлено майже повністю втрачений зір. Але я вас бачу… І я відчуваю Його… Головне – вірити…»

А поруч – портрети загиблих захисників. Ще один іконостас під куполом храму. Тих, хто виконав свою місію. Тих, хто відлетів. А на фестивальній сцені – «Полотно пам’яті», також нова ініціатива організаторів фестивалю. Чорна дошка. Вона була встановлена майже при вході. І була чистою. Тепер же змережана нерівними рядками літер: кожен міг підійти, щоб білим маркером написати ім’я того, кого знав, і кого вже нема – родича, сусіда, друга… Й ось ця дошка на сцені. Поруч – варта воїнів-захисників. І удари метронома. Хвилина пам’яті. І молитва. За тих, хто зараз тримає небо. І наша допомога у скриньки для пожертв. Бо ми й на відстані невіддільні від України. Своїми думками. Своїм обраним способом допомоги. Своєю працею. Своєю творчістю. Своїми фестивалями, важливою складовою яких є благодійність.

А поруч – церква. Та, що будувалася на славу Божу і для майбутніх поколінь. Чудовий відеофільм про спорудження храму, у стіну якого на початку будівництва вмурували камінь із берегів Дніпра і шматок вугілля із Донбасу, про діяльність церковної парафії за 70 літ, був продемонстрований на великому екрані. Тут же, на сцені, відбулася презентація картини про родовідне дерево парафії, яку спеціально до фестивалю намалювала художниця Оксана Кріцак. Ця картина лягла в основу величезного банера, біля якого охоче фотографувалися усі бажаючі. Як і в чудових фотозонах – на возі із соломою, біля криниці, біля заквітчаної стіни із логотипом «UKETOВERFEST». І просто серед розкішних квітів. Серед танців і пісень. Серед доброго гумору і щемливих зізнань. Серед молитов і щирого спілкування. Бо усім цим було наповнене фестивальне подвір’я.

Таке світле і радісне, що в неділю ополудні аж гроза надумала завітати сюди. Та ще й яка! Дощисько уперіщив – не на жарт: у видолинках на території фестивалю води одразу стало понад кісточки. Пропала електрика, а отже світло і озвучення. Найбільше переживань було за безпеку людей і за апаратуру. Але хлопці із компанії «ZVYK» звикли до всілякого екстриму (потім братчики парафії подарують кожному із них футболки з написом «І що б ви без мене робили» – і то таки правда!). Отож, поки вони все рятували-ладнали, народ проганяв грозу… піснею: невгамовні «Свашки» і духовий оркестр вийшли на сцену без мікрофонів і повели фестивальний люд на перелаз, отой, що від сусіда до нас; а потім на ту гору, де два дубки схилилися докупки; а коли співали про червону руту – дивовижне чар-зілля, що має велику силу любові, дощ почав відступати. Що скажете? Отож-бо!

І фестиваль завирував з новою силою, з новою енергетикою. Інакше й бути не могло. «Ми готували цей фестиваль не руками, а серцями», – сказав напередодні у ефірі Radio UA Chicago настоятель парафії святого Йосифа Обручника отець Микола Бурядник. Спасибі, отче, Вам і всім причетним до цього надзвичайного дійства, за ваші серця.

«Ми це зробили!» – наступного після фестивалю дня хтось із його організаторів закинув у соцмережі фото із таким написом. Так, ви це зробили. І зробили неймовірно гарно. Вам усе вдалося. Тому що до вашої парафії можна припасувати одне мудре українське прислів'я: «Громада – то великий чоловік». Воно означає силу єдності. Воно підкреслює, що спільнота здатна робити потужні справи з гарним і важливим результатом. Ним і став «UKETOBERFEST» – наш улюблений фестиваль, який володіє справжньою магією: тільки-но цьогорічний завершився, а ми вже очікуємо наступного…

* * *

Ти, мабуть, зауважив, читачу, що в нашому репортажі про фестивальне дійство майже немає імен і прізвищ його дійових осіб. Просто їх було настільки багато (доводилось чути, що тільки до сценічних виступів задіяли понад 500 дітей), що в ситуації такого масштабного проекту завжди є небезпека когось помилково не згадати. А це було би неправильно. Тому наша вдячність – кожному. Ви поділилися любов’ю і добром. Нехай же воздасться вам сторицею на славу Божу, на радість нині сущих і прийдешніх поколінь, на мирну долю України.