Звідки взялися тварини: Що нам розповідають легенди?

Поетичний світогляд наших предків і водночас уміння придивлятися, помічати головне, пояснюючи, звідки все взялося, вражає. У кожній українській народній легенді про тварин показано їхні портрети. Недарма часто розповідають, що звірі, птахи, плазуни, амфібії та інші колись були людьми. 

    Це – герої казок, замовлянь, заклинань, прикмет, повір’їв, загадок, пісень, навіть сновидінь. А ще – переказів і легенд.

    Наприклад, ведмідь. У казках він – Бурмило, клишоногий, добродушний, якого одурюють розумніші люди і звірі. Але в легендах він – цікавий і багатоплановий, його доля буває мудрою, а буває – трагічною, а кінець – і повчальний. Тобто це – особистість. Чому так? Річ у тім, що ведмідь – наш тотем. Навіть предок – ось звідки діалектизм «вуйко», тобто родич, дядько по матері. Ведмідь був могутнім лісовим божеством, якому поклонялися – у першу чергу мисливці. Ось чому ведмедя вважали покровителем новонароджених хлопчиків. З цим звіром асоціюються сила і сміливість. Адже насправді він може бути й спритним, швидким, наділеним інтелектом. Отже, ця тварина знає більше, ніж показує.

    З ведмедем пов’язано безліч легенд, казок, прикмет, повір’їв, прислів’їв, приказок… Навіть сама назва – евфемізм. Бо вважали, що тільки чоловіки (мисливці) знали справжнє ім’я ведмедя. Щоб не накликати небезпечну тварину, не турбувати звіра дарма, уживали замінник – дослівно «той, хто знає, де мед». Вед-мідь, діалектне – медвідь. (Можна згадати п’єсу Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь», де в назві саме такий варіант слова). 

    Фольклор часто описує ведмедя схожим на людину. Навіть здалеку цей звір і справді нагадує чоловіка, навіть їсть те, що люди. І начебто незграбний, але це тільки здається – бо він уміє лазити по деревах. Одна з легенд пояснює це тим, що колись цей звір був чаклуном. За іншими легендами, колись ведмідь справді був чоловіком. Сюжети розповідають це по-різному, але вражає, скільки їх. Наприклад, одна з наших легенд пояснює появу – точніше, створення – ведмедів так. Є вислів «ведмежий кут». Тобто глуха, далека місцина. Але є легенда, в якій «ведмежий кут» означає черствих, байдужих людей, які ні з ким не спілкуються та нікому не допомагають. За нею, Господь перетворився на жебрака, вирішивши випробувати людей на доброту. Бог обійшов селище байдужих, відлюдькуватих і прохав нічлігу. Але ніхто не впустив Господа. Тоді Він перетворив цих людей на ведмедів. Гадаю, мораль зрозуміла. А в інших легендах – наприклад, карпатських – теж появу ведмедя пояснюють тим, що це був грішник. Таких оповідей багато. Наприклад, один мірошник хотів налякати Господа: сховався під мостом, надягнув шубу навиворіт (догори хутром), став рикати… І тоді Бог покарав його, перетворивши на ведмедя. Тобто прирік довічно ходити в шубі та рикати. Інші розповідають так само про мірошника, але він зогрішив по-іншому – скажімо, молов зерно на Великдень. (Як відомо, працювати на релігійні свята, особливо великі, заборонялось і забороняється). Інша версія – що задорого брав від людей за змелене зерно.

    Але водночас є й інші легенди, де ведмідь – позитивний персонаж саме завдяки своїй силі та могутності. Наприклад, у фольклорі часто розповідали, що цей звір не просто знається з нечистою силою, але й перемагає її – і лісовика, і водяника, і чорта… Тому нечисті бояться ведмедя.

    Інший герой казок, якого часто ошукують то люди, то лисиця, то вівці, барани та інші тварини, – це вовк. Згадають і байку Леоніда Глібова «Вовк і Ягня», сюжет якої – дуже давній, відомий від Езопа до Лафонтена. В українському фольклорі відомі балади та інші пісні, а також замовляння, прикмети про вовків.

У легендах цей звір так само – особистість, може бути й зажерливим (бо хижак), і величним. Так само вірили, що він був людиною. Про вовкулаків, перевертнів усі знають, але є й менш відомі легенди. Наприклад, один із сюжетів розповідає про прокляття бога-громовика, який перетворив злих людей на вовків і прирік одвічно поїдати чортів. Легенда пояснює, що інакше нечиста сила б так розплодилася, що не можна було б і дихнути. Певно, так іще образно пояснювали, чому вовки – санітари лісу.

Річ у тім, що раніше вовк так само був тотемом, покровителем хлопчиків. Але називати його прямо заборонялося (бо «про вовка помовка, а вовк у хату»), тому вживали замінники – наприклад, «дядько».

Протилежний вовку – заєць. У нього є й інші назви. Наприклад, вухань. Зрозуміло: завдяки довгим вухам. Ще його називають діалектизмом «сплюх». Ще – за зовнішністю: куций («Далеко куцому до зайця»), куцохвостий, косоокий… У казках – зайчик-побігайчик, зайчик-лапанчик та інші. А звертання «зайчик» і похідні, звичайно, ласкаві. Проте на ніч заборонялося згадувати зайця: вважали, що він не спить, що в нього очі завжди відкриті, і тому дитина теж потерпатиме на безсоння. Водночас саме ця тварина вважалася корисною в народному лікуванні – у тому числі проти безсоння. А чи є легенди – а не тільки казки – про зайців? Так. Наприклад, ось як пояснюють вислів «заяче серце»: у зайця воно дуже маленьке. Розповідали, що Господь ліпив створіння з глини. Зайцю виліпив довгі вуха, «а на серце глини не вистачило». Тоді Творець відірвав від хвоста шматок глини – ось чому заєць куций – і виліпив серце, але воно виявилося замалим.

А яких тварин іще уявляли як колишніх людей? Перейдімо від чоловічих до жіночих. Наприклад, жаба. Про неї – багато повір’їв, легенд, казок тощо. Усі знають, що її асоціюють із дощем, що кумкання віщує дощ. Узагалі це створіння любить воду, вологу. За одними віруваннями, жаба – доброзичлива (в її подобі може являтися домовик), за іншими вона та ропуха – зла нечиста сила (на них перетворювалися відьми тощо). Тобто – по-різному. Жабу часто використовували в магії та народному лікуванні, з нею пов’язано багато обрядів, забобонів, прикмет. І наші предки уважно придивлялися до зовнішності жаби й тому вірили, що вона раніше була… жінкою. Наприклад, ми вивчали про амфібій і слухали пояснення про те, що жаби та споріднені з ними схожі суглобами, «руками»… на людей. Їхні лапки справді схожі на людські руки – ось чому легенда каже, що жаба була жінкою. А є й християнська легенда: коли Ісуса Христа розп’яли, жаба розрадила скорботну Богородицю. Казали, саме тому мертва жаба й не смердить. За іншими легендами, жаби справді раніше були людьми, але їх прокляли. Отже, ця істота може здаватися кумедною, але в легендах – велична. 

    А ще є мудра тварина, яка теж фігурує в казках. Це їжак. Бачать, як він несе на колючках яблуко, листя, гриби… Уявлення про нього як про хазяйновитого. Є легенди, які показують спілкування цієї тварини з творцем світу – язичницькі та християнські. Наприклад, є розповідь про «діда Бога»: як Творцю їжак порадив «накрити землю небом». За фольклором, ця працелюбна невсипуща тварина багато знає, у тому числі магічного. Водночас створення їжака приписують нечистій силі – наприклад, тому, як чорт чесав собі волосся та вичесане кинув на колоду – так із того волосся й постав їжак. Певно, так пояснювали, чому цей звірок колючий. 
 

    Це ще не все. Виявляється, наші предки ділили їжаків на два типи – з поросячою мордою і з собачою. Відомо, що цих тварин можна їсти, але, за віруваннями пращурів, тільки тих, які мають поросячу морду. Чому таку? Мабуть, тому, що їжак рохкає чи видає звуки, схожі на це – адже в нього рильце. Можна згадати повість Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди в лісовій школі», де, як відомо, розповідається про навчання різних звірят. Повість дотепна та алегорична. Школа була «з ведмежою мовою викладання» (а директор – Бурмило Михайлович Ведмідь, поважний і добрий). Треба було навчитися гарчати «р-р-р». Один із героїв – симпатичний їжачок Колько Колючка (а його найкращий друг – зайченя Кося Вухань). Ведмежа мова йому не давалася через (як би ми «по-дорослому» сказали) їжачий акцент: «Замість “р-р-р” у нього виходило чогось “хрю”». Але показано, як цей звірок не давав іншим себе скривдити, бо міг запросто вколоти колючками. Сама повість оптимістична, бо навчає дружби і того, як навіть маленький, але розумний, може захистити себе та інших.

    А інша маленька тварина – кріт. Про нього теж є перекази і легенди. Зрозуміло, що кроти шкодять городам, вириваючи нори – кротовини. За короткий час цей звірок може вирити безліч. У фольклорі він – шкідливий і навіть токсичний. Казали, що Бог спеціально створив кротів сліпими, щоб вони ще більше не нашкодили людям. Одна з легенд розповідає про сліпого крота, який просив у Бога «очей як у вола» (тобто великих). Тоді Творець сказав вирити стільки кротовин, «скільки зірок на небі». І щоб добре бачити, кріт досі старається. А інша легенда розповідає по-іншому про появу крота: як один багатий чоловік хотів перевершити мудрістю Господа Бога. Загорнув свого сина в солому та попросив Бога вгадати, хто там. Господь відповів: «Кріт». Розгорнувши солому, чоловік побачив крота. (Схожі легенди розповідають про черепаху, свиню та інших тварин). Водночас і з цією твариною пов’язана магія, є повір’я та прикмети, а також серйозні вірування про зцілення завдяки кротам.

    Отже, українські народні легенди недарма були і є джерелом уже писаної літератури. У казках, дитячих і дорослих творах та взагалі літературі ми часто впізнаємо індивідуалізовані портрети – то алегоричні (як у байках), то взяті з живої природи.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української 

Греко-Католицької Церкви (Львів)