Українська символіка: від зачісок до оберегів

Вражає, скільки символів у нашій культурі. Їх можна читати як книгу. Раніше так і робили. Можна милуватися орнаментами, вишивками та іншими досягненнями, але треба як слід знати і розуміти їхнє значення. Правильне розташування символів поряд нагадує і картину (наприклад, вишивану), і своєрідний код. 

Коли питають про українське дівоче вбрання, то у відповідь часто чують: коса і вінок. Так, це неодмінні атрибути наших не таких далеких предків. А коса обов’язково прикрашалася квітками, стрічками (причому кожна була символічною), бісерними оздобами… Тобто не просто так. «Світити косою», «світити волоссям», тобто ходити «простоволосою», ще й з непокритою головою для одружених жінок, не дозволялося. Спробуймо з’ясувати бодай кілька символів простої, на перший погляд, зачіски. 

Дослідники пишуть, що розпущене волосся було цілком звичною зачіскою наших предків за язичництва. Проте пояснюють, що з довгим волоссям до пояса (пісенний ідеал «Руса коса до пояса, / В косі стрічка голуба»), а то й до землі незручно поратися по господарству (у «Лісовій пісні» Лукашева мати дорікає Мавці, яка допомагає: «Чого ти все розпатлана така? / Нема, щоб зачесатись чепурненько, – / усе як відьма ходить. Нечепурно»). Тому стали стягувати зачіску налобною пов’язкою (і досі ця традиція подекуди живе), яку згодом стали оздоблювати дукачами та скроневими кільцями. Розпущене волосся було звичним на святах і під час виконання ритуалів. Недарма русалок, мавок, відьом, чарівниць та інших фольклорних персонажів (у тому числі нечисту силу) уявляли саме з розпущеними довгими косами. До речі, слово «коси» й зараз подекуди означає просто «волосся», а не лише заплетене.

Якою далі з’являється у творі Мавка? Леся Українка описує тодішню волинську та поліську зачіску дівчат: «…волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови». Тобто лісове божество, чарівна істота, приймає людські правила гри. Як було далі – читаймо в шедеврі. А наразі в нас іще стільки матеріалу, що треба розглянути, як було в інших регіонах. Адже що не село – то інший звичай.

Уперше дівчинці заплітали косу в сім років. Це називалося «закосичення». З казок ми знаємо про дівку-семилітку – розумну, яка вміє розгадувати найскладніші питання та загадки. Сім – не просто так: це сакральне число. А ще до семи років, як вірили, діти – безгрішні, здатні бачити невидиме для інших. тобто в них своя, потайна, мудрість.

Про косу казали: «Дівчина з косою – як трава з росою». Тобто одне без другого не буває. А ще не буває коси без стрічки. Наприклад, чоло повивали широкою щільною стрічкою. Вона й тримала волосся, і була як корона. Так ходили до церкви – та й у буденному житті стрічки були дуже функціональні. До речі, заплітали не просто так: вони мали бути довшими, ніж коса – щоб сховати волосся. Це не лише сакральна символіка, а й питання практичності, повсякденності. 

Колір стрічок теж відігравав важливу роль. Червона – любов і краса. Жовта означала сонце. Зелена – молодість (згадаймо зелень, весну…). Блакитна, синя – це небо і вода. Були й фіолетові стрічки. Це – мудрість. А ще згадаймо фіалки. Малинова стрічка – душевність і щирість, як кажуть, а інший відтінок, рожева, – це достаток. Знову ж таки: рожева барва означає ніжність, і легко уявити весняне цвітіння. Носили й брунатні стрічки – це рідна земля-годувальниця. Чорна стрічка означала жалобу. А біла стрічка – жива пам’ять поколінь. 

Скажімо, на Гуцульщині дівчину заплітали вперше, як їй виповниться шість років. Коса обов’язково повинна бути одна – на знак того, що дівчина поки що незаміжня, «одна». Пасма волосся в косі теж укладали строго – одне зверху другого, і не навпаки. Зворотне плетення, як і носіння двох кіс, заборонялося. Для церемонії заплетення запрошували «сахнівну» – жінку, яка належить до близької родини. Сахнівна заплітала волосся на голові дівчини навхрест, беручи жмут волосся спереду. З потилиці, від правого вуха і від лівого. Зв’язуючи всі чотири кінці на середині голови, сахнівна промовляла слова на щастя, на долю. Якщо звернутися до «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського, то портрет уже дорослої гуцулки там такий: «Марічка теж вже ходила у заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись». Тобто достатньо виросла, щоб вийти заміж, вона вже не дівчинка, а дівчина. Заплітка (наголос на перший склад) – діалектизм, який означає стрічку для коси. Ще такі стрічки називають уплітки. Але насправді заплітки-уплітки складніші, ніж просто стрічки, бо це – шерстяні килимові кольорові нитки, які чіпляли, а то й пришивали дівчині до стрічок. Тобто стрічки – окремо, а заплітки – само собою. Коси вже не висіли вздовж спини (не спущені, як у дітей), а були заплетені «калачиком». Трималися ж коси на бовтиці – червоній вовняній нитці (волічці), на якій нанизувалися мосяжні (латунні) ґудзики. Розплітали ці заплітки вже після весілля. Заплітки складалися з таких елементів: махталі, трісунка, ґудзики, вовняна нитка. Махталі (наголос на останній склад) – підвіски або китиці. Трісунка – бісерна прикраса (а відомо, що гуцульські та інші краї Карпат відомі пацьорками, виробами з бісеру). Відомо, що саме її гуцульський наречений чіпляв собі до капелюха, коли сватав дівчину. Тобто в Марічки були вже складніші головні убори та прикраси, не дитячі, а вже як у дорослої. Зміна одягу та інших предметів означала зміну статусу. Отже, гуцульська зачіска нареченої або потенційної нареченої була не просто красива, а й складна, символічна – і всі односельці навколо одразу зчитували ці символи.

Знову ж таки з літератури ми знаємо, що українська наречена мала прикрашати собі голову квіткою на ознаку зміни статусу. Звичайно, наша культура і квіти – нерозривні, але саме у відданиці квітка вирізнялася.

Що ми ще знаємо? Наприклад, на Лівобережжі у будень дівчата робили рівний проділ, посередині голови, розчісують волосся на два боки і заплітали у дві коси. Заплетеними косами обвивали голову, ніби вінком. Цю зачіску оспівав, зокрема, Тарас Шевченко, описуючи сільських красунь. А в неділю або в свято дівчата сплітали все волосся в одну косу і вплітали в неї кілька кольорових стрічок-кісників, що разом із косою звисали вздовж спини. До речі, не треба думати, що «кісник» – це специфічно гуцульський діалектизм, як звикли думати завдяки «Тіням забутих предків», бо в Запорізькій області це слово було навіть поширенішим, ніж «стрічка». Ще стрічки називали кісниці.

На Правобережжі у будні дні дівчата так само обвивали голову косами, ніби вінком; у неділю ж, чи свято заплітали не в одну, а в дві коси і ті коси звисали вздовж спини без довгих стрічок. У дві ж коси заплітались і дівчата-подолянки. 

Павло Чубинський, а за ним і Хведір Вовк відзначали спеціально святкові зачіски дівчат на Київщині, у Канівському повіті та частково на Чернігівщині. Таких зачісок – дві: «у зв'язки» та «в колокілки». Обидві вимагають сторонніх рук, а тому колись у суботу ввечері або напередодні великих свят дівчата збиралися по кілька до однієї хати, мили голови і одна одній виплітали «зв'язки» або викладали «колокілки». У часи П. Чубинського та Хв. Вовка «зв'язками» та «колокілками» запліталися дорослі дівчата. 

Понад Дністром в Галичині дівчата заплітали волосся у чотири коси. Дві передні підплітали коло висків, а задні розподіляли на кілька дрібних кісок –дрібушки. Зрозуміло, чому така назва – від слова «дрібний». Дрібушки викладали навколо голови вінком, а одну кіску «перекидали» через голову. Але слово «дрібушки» знали і в інших краях. Досить згадати «Марусю» Григорія Квітки-Основ’яненка, де заголовну героїню-красуню з Харківщини описано так: «Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть порозпуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш…». Що таке дрібушки, ми вже знаємо. А що таке скиндячки? Так називали стрічку, якою пов’язували голову. І це слово ми знаємо завдяки Квітці-Основ’яненку. За словниками, скиндячка – розмовний синонім слів стрічка або кісник. Можна домислити, що так називали стрічки саме на батьківщині класика – в Основі та в селах навколо.

А як в інших регіонах? На Закарпатті дівчата запліталися в одну косу, а спереду напускали волосся на кути чола – начоси. Нижні частини начосів заплітали у «дрібушки». Ми вже знаємо, що це маленькі кіски, які є ніби орнаментом зачіски.

Складні західноукраїнські зачіски нагадують «дрібушки» флорентійських дам, якщо подивитися старовинні портрети. Узагалі українські традиції в дечому нагадують італійські – може, химерністю, багатством фантазії та оптимізмом.

А ще коси могли укладати не лише вінком, а й джереґелями. Це слово вживали наші класики – Іван Котляревський, Олекса Стороженко… В «Енеїді» Котляревського (відомо, що в основу твору лягли полтавські говори) сказано: ««Тут запліталі джереґелі, / Дробушечкі на головах». Автор пояснював: «Джереґелі – коси, дрібно заплетені й викладені вінком на голові». Ще так називали тонкі та дрібно заплетені косиці.

І, звичайно, багато прислів’їв і приказок – про українську косу. Ось деякі: «Нема коси – нема краси», «Не вари борщу, поки не заплетеш косу» (бо заборонялося робити щось, особливо по господарству, якщо не зачешешся як слід, а сідати за стіл простоволосою – узагалі моветон!), «Подивись на косу, а подумай про господиню», «Ой, не ріж коси – не губи краси», «Де дівка з косою, там хлопці юрбою», «Довга коса – дівоча краса», «Коса до вінця, а розум – до кінця» (після весілля розплітали косу), «Дівка без коси – що кінь без гриви», тощо.

Отже, ми бачимо, що краса в моді та звичаях наших предків була функціональною, а буквально кілька фактів показують складність української культури.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих»Української Греко-Католицької Церкви (Львів)