Валентина Ковальська: Іван Миколайчук казав, що має два дні народження: 15 та 22 червня

15 червня Україна віншувала ювілей Івана Миколайчука. За свої 46 років він зіграв 34 вікопомні ролі, створив 9 сценаріїв, дві режисерські роботи рівня Душі українського кіно. 

З нагоди Іванового 85-ліття вирувало ґроно яскравих подій: фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN», виставки, лекції, кінопокази, театральні вистави, а також традиційна культурно-мистецька подія «На гостини до Івана», яка щороку виграє барвами талантів у рідному Івановому селі Чорториї з урочистостями на території Мистецько-меморіального музею-садиби.

Завітала й делегація Національної спілки кінематографістів України, яку зустрів очільник Чернівецької обласної військової адміністрації Руслан Осипенко. Серед гостей – голова Державної агенції України з питань кіно Андрій Осіпов, Народні артисти України Валентина Ковальська, Наталка Сумська, Олесь Санін, Сергій Борденюк, Заслужений діяч мистецтв України Сергій Тримбач.

Наразі безпосередніми спогадами про ювіляра і ювілей ділиться багатолітня творча посестра Івана Миколайчука, легендарна співачка тріо «Золоті ключі» Валентина Ковальська.

«ВИПИЙМО ЗА КОНЯ, ЯКИЙ МЕНЕ ПРИВІЗ З ВАШКІВЦІВ»

– З делегацією Спілки кінематографістів України я вирушила на Буковину, аби пошанувати 85-й день народження Івана Миколайчука, – розповідає Валентина Павлівна. – Актора, режисера, сценариста. Просто доброї, величної людини. Красеня, який приніс в українську й світову культуру своє бачення кіномистецтва. Іван насправді не грав, а жив у кадрі. Буковина дуже пишається Іваном: тут, у селі Чортория він народився. Втім мама Катерина народжувала четвертого сина у Вашківцях. То окрема історія, варта уваги.

До кінця тридцятих років ХХ століття жінки на Буковині народжували вдома за допомогою повитух. З 1941 року радянська влада категорично наказала народжувати тільки у пологових будинках. Тож вагітну відправили у Вашківці, де і прийшов на світ майбутній геніальний українець. Батько Василь Миколайчук приїхав возом за дружиною з дитям. Тобто до рідного села новонароджений Іван повертався 22 червня 1941 року «на коні». Доки їхали – над головами ширяли німецькі літаки. Батько розповідав, що опускалися все нижче, аби розгледіти віз, де жінка тримала маленьке дитятко. І німці таки не вдарили. 

Відтак Іван казав, що у нього є два дні народження: 15 і 22 червня. Іноді сідав за святковий стіл і мовив: «Випиймо за того коня, що мене привіз з Вашківців додому 22 червня». Дуже любив коней. У нього навіть у хаті висіли картини з кіньми. І коники до Івана були дуже прихильними. Ми спостерігали це навіть на зйомках фільму «Пропала грамота».

МАВ ВИСТРИЖЕНИЙ КОЗАЦЬКИЙ ЧУБ

– Валентино Павлівно, напевне, безліч епізодів зі зйомок епохального фільму «Пропала грамота» зберігаєте у серці. Щось відображено у ваших книгах, а щось і залишається…

– Є, що згадати. На Полтавщині при дорозі був мотель (рідкісне явище – мотель у 1972 році), де розмістилася знімальна група. Іван у тім краї обирав «натуру» та знайшов дивовижні місцини і луги з озерцями. З режисером Борисом Івченком вони знімали «Пропалу грамоту» за сценарієм Івана Драча. Хлопці настільки пройнялися козацьким духом, що творили сюжет по-своєму. Приїхав Драч на зйомки, подивився і мовив: «Хай Іван робить так, як хоче!» І поїхав. Але з добрим серцем.

Нас з Марічкою Миколайчук та Ніною Матвієнко Іван запросив озвучити фільм народними піснями. Заїжджаємо у село о 5 ранку, прийшли в мотель. Марічка знала, де живе Іван, тож постукала у вікно. А він прокинувся і жартує: «О, Миць! Почекай, дівок повиганяємо». Так я потрапила у світ кіно: для мене то було неймовірне явище. Марічка вже знала той світ, а ми з Ніною Матвієнко щойно відкривали для себе. Вражень – на все життя. 

Пригадую, як по селу Красногорівка гасали козаки на конях – актори. У Івана – єдиного з артистів – був вистрижений козацький чуб. Всі інші клеїли чуби. Мав прекрасний козацький костюм.

Ми записували пісні на березі річки Псло. Приїздила машина (тонваген), просто на піску виставляли мікрофони і ми співали. Така акустика! Саме Іван вигадав спів біля річки і завжди мав неймовірні ідеї. 

Іван Миколайчук був напівміфічною людиною: довкола нього завжди творилися дива. 

Якось каже: «Дівчата, у цьому фільмі буде звучати пісня “Розпрягайте, хлопці, коней”. Будь ласка, заспівайте її по-дівочому, з болем “Ой, розпрягайте…”. Просіть козаків розпрягати коней, бо досить війни». Мене згодом запитали, а чого це ми так повільно співали у цьому фільмі, а я кажу: «Іван попросив». Хоча те «ой» таки вирізали.

Одначе «різали» фільм добряче. Приміром, ми, тріо «Золоті ключі», записали пісню «А вже років триста, як козак в неволі, понад Дніпром ходить викликає долю. Гей, гей, вийди, доле, із води, визволь мене, серденько, із біди». Наприкінці були слова «під московським караулом», а ми їх поміняли «під турецьким караулом», але все одно вирізали всю пісню. Неймовірний запис, якого нині ніде нема. 

Взагалі фільм «Пропала грамота» відчутно порізали у Києві. Потім повезли ще в москву. Й Іван поїхав до москви. Комісія передивилась, і кажуть: «Фільм такой нєплахой, оригінальний. Но что-то в ньом єсть … націоналістіческій дух». А Борис Івченко відповів: «Ну, дух я вже вирізати не можу». Іван був вражений, а фільм поклали на полицю на 10 років. 

Траплялися й дуже смішні моменти. Якось прийшли на зйомки, де Іван знімався в епізоді і на ходу мав скочити на коня. Раз, другий спробував – не вдалося. Тоді каже до помічника режисера: «Виведіть тих дівок звідси!» Тільки ми вийшли – вискочив і полетів. Сміялися страшенно.

Потім писали пісню «Гей, гей у неволі» на три голоси. Раптом чуємо – хтось з нами четвертий співає. Дивимось – рудий собака: поїв наші бутерброди, бо Іван їх замотав у газети та закопав у пісок, і підспівує. При чому, так чистенько, що навіть вискочила звукорежисерка з автівки і каже: «Іване Васильовичу, чого ви не сказали, що будете четвертим голосом співати, я б Вам мікрофон поставила!» Ми вже в той день співати не могли: попадали на пісок і так реготали! Прекрасні моменти. Іван сміявся з нами. 

А ще на зйомках «Пропалої грамоти» тривало змагання, хто кого переспіває. З одного боку – Іван, Федір Стригун з компанією, а з другого – тріо «Золоті ключі». До ночі переспівували один одного. Іван шашлики готував. Свято на всі покоління.

Наприкінці фільму Іван дарує коня хлопчикові, бо від цариці нічого не привіз, і не знає, що сказати, тож і прорікає: «Скачи і людям служи!» І тут звучить «Козацький марш», який записувався на кіностудії під диригуванням Івана Миколайчука. Адже він закінчив диригентський відділ музичного училища в Чернівцях. І цей марш особливий – там звучить Іван...

БІЛЯ ІВАНОВОЇ ХАТИ НЕ БУЛО ДЕ СТАТИ

– Щороку дні народження Івана Миколайчука перетворюються на розкішні події. Поділіться цьогорічними враженнями. 

– Нас з делегацією Спілки кінематографістів України привітно прийняли в Чернівецькій ОВА під керівництвом Руслана Осипенка. Далі рушили до Чорториї. Віншували Івана Миколайчука в неділю 14 червня, аби більше людей зібралося, бо понеділок – робочий день.

Я ще такої святкової громади не бачила. Всі – у вишитих бісером сорочках. Люди веселі, святкові. З’їхалися з цілої громади: біля Іванової хати не було де стати. Завітали наші воїни ЗСУ, які перебувають на реабілітації.

Ми поклали квіти до Іванового погруддя. Разом з Наталією Сумською заспівали особливу пісню «Ой, у полі жито копитами збито». Вперше почувши її, свого часу Іван попросив викарбувати слова з цієї пісні на хресті над його останнім прихистком. Так і сталося. Ось ці пророчі рядки:

«Ой, устань, козаче,

Устань молоденький,

По діброві ходить-блудить

Твій кінь вороненький.

І нехай він ходить,

Нехай собі блудить.

Прийде тая годинонька,

Що він мене збудить».

Активну участь у святі брало Буковинське земляцтво на чолі з Ігорем Яків’юком, який допоміг мені видати книгу «Тріо “Золоті ключі”» та «Пісенне древо Івана Миколайчука».

А потім була буковинська щедрість: пригощали всіх на подвір’ї біля нової хати Миколайчуків. Охочі піднімались на гору, де Іван любив відпочивати. 

Буковинські музики з села Глинники грали твори з репертуару Володимира Івасюка та суто буковинські мелодії. Все було невимушено, тепло, щиро. Враження – неймовірні. 

Потім відбулася низка яскравих подій у Чернівцях: в музеї Володимира Івасюка, в Художньому музеї з портретами і малюнками, присвяченими Івану Миколайчуку, де була і моя книга «Пісенне древо Івана Миколайчука». 

Також відкрився кінофестиваль в культурному центрі імені Івана Миколайчука. Спершу демонстрували режисерську роботу Івана Миколайчука фільм «Вавилон-ХХ», а далі – кінофільми з усього світу. Ми передивилися фільм «БожеВільні» разом з його продюсеркою Валерією Іванниковою. Страшне кіно про жахливі репресії радянського режиму проти інакодумців за допомогою психіатрії. Фільм, який нині треба показувати всюди в Європі й світі. 

На другий день побували біля пам’ятника Тарасові Шевченку та вклонилися пам’яті полеглих українських Героїв. 

Погасили спеціальну поштову марку Івана Миколайчука. Рушили до барельєфу Івана в Чернівцях, де з Наталею Сумською також заспівали «Йшли корови із діброви». Свято вдалося на славу.

Минають роки, але варто знову й знову переглядати фільми з Іваном Миколайчуком, аби зрозуміти: справжнє українське мистецтво – поза часом і є кодом нації. Кодом України.