Сорок років після Чорнобиля: роздуми і висновки ліквідатора

26 квітня – не просто дата в календарі. Це день, коли світ зіткнувся з однією з наймасштабніших техногенних катастроф в історії людства. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Для України це глибока рана, яка не загоюється вже чотири десятиліття.

А хто достеменніше знає про Чорнобиль, як не герої-ліквідатори? Ці люди є сув’яззю поколінь, аби не стиралися з пам’яті важкі уроки. І щоб не повторились.

Наш співрозмовник – Василь Романчишин, якому в далекому 1986 році й пізніше випало брати участь у ліквідації наслідків аварії в Чорнобилі.

ЗЛОЧИН УЖЕ В ПОЯВІ АТОМНОГО РЕАКТОРА ЗА 90 КМ ВІД КИЄВА

– Василю Григоровичу, всі знають вас як ректора Академії мистецтв імені Павла Чубинського, професора, Заслуженого діяча мистецтв України. А про те, що ви брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – майже не відомо. Однак, час іде і все менше лишається свідків. З якими споминами у вас асоціюється 26 квітня як Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську катастрофу?

– Для мене Чорнобиль має особистий вимір, тому що я є учасником ліквідації аварії другої категорії. Це люди, які безпосередньо біля реактора не працювали, але діяли у зоні ураження і ризикували життям. Після того як перші функції було виконано, я ще шість разів їздив у зону Чорнобиля вже з концертами для тих хлопців, які там залишалися і працювали. Багато ліквідаторів до сьогоднішнього дня не дожили… 

В очолюваному мною колективі Академії, окрім мене, працюють ще четверо людей, яких називаємо ліквідаторами аварії на ЧАЕС. Це Сергій Рубаненко – проректор, Наталія Чистякова – методистка, Віктор Шейко – проректор, Марія Подобєд – викладачка. Ці люди долучилися до ліквідації наслідків катастрофи та в перші дні були там і вирішували нагальні питання, щоб мінімізувати збитки. 

Ніхто не думав про якийсь там героїзм чи доблесть. Ми просто робили справу. 

Кожен ліквідатор має свою болісну історію участі, позбавлену парадності й пафосу. Всі люди, яких я назвав, включно зі мною мають проблеми зі здоров’ям, що значною мірою пов’язані саме з тим, що ми після аварії були в Чорнобильській зоні. 

Аварія на ЧАЕС – тема, якою я живу, яку пам’ятаю. На моїх очах стільки відійшло людей, причетних до ліквідації! І в перші дні, місяці, роки. І потім щороку. А потім поступово почала «пригасати» чорнобильська проблематика. Недалеко до того, щоб сказати: може, того й не було? А яку роль грає трагедія Чорнобиля нині? Грає і гратиме, на жаль, ще багато десятиліть і століть… 

– Чим, на ваш погляд, прикметне саме сорокаріччя Чорнобиля?

– Дата важлива тим, що це межа, коли трагедія переходить з живої пам’яті очевидців в історичний вимір та свідомість нових поколінь, для яких Чорнобиль – то далека історія і туманне минуле. Але Чорнобиль не може бути минулим, тому що він торкається кожного, хто живе в Україні. Незалежно від віку, статі, віри тощо. 

Знаймо: наслідки Чорнобиля підкрадаються підло, тихенько і забирають наше здоров’я, сили, життя. І продовжуватимуть, на жаль, це робити ще не одне десятиліття, і навіть століття, а, може, й тисячоліття. Тому що період напіврозпаду окремих ядерних елементів сягає десяти тисяч років. А це те, що з нами завжди: в нашій землі, продуктах. Те, до чого людський організм адаптуватись не зможе ніколи. 

40-річчя Чорнобиля – це і момент осмислення: що ми зробили правильно, а що неправильно? Як стала можливою аварія? Хто та що є першопричинами трагедії? Відповідь на це питання лежить на поверхні. Винна система, яка зробила можливою появу Чорнобильського реактора за 90 км від столиці України. І ті бездумні експерименти, які здійснювалися. І, на жаль, людський фактор, який нікуди не зник. Втім усю достеменну правду ми ніколи не знатимемо. 

– Скільки і які виміри має Чорнобильська аварія? 

– Насамперед це страшна екологічна катастрофа. 

По-друге, це гуманітарна катастрофа: мільйони людей позбулися своїх домівок, вимушені були шукати кращої долі, щоб елементарно вижити і були розсіяні по всій Україні. Той ареал осілості, який формував їхню культуру та автентичне світосприйняття, був безнадійно втрачений. Адже здебільшого їх селили у міських квартирах, де життя для цих людей було абсолютно не властивим. Але ніхто нікого не питав. Люди були раді, що отримали дах на головою. Насправді це була гуманітарна катастрофа.

Чорнобиль – це і моральний урок кожному з нас. Вже тому, що аварія сталася. 

Також надто високою виявилася ціна її замовчування, адже у перші кілька днів і навіть тижнів ніхто не говорив про наслідки. У людей не було дозиметрів, які могли б показати, що довкілля радіаційно зашкалює. Народжували дітей, їли весняну полуницю, нічого не підозрюючи. Моє покоління пам’ятає, як ходили на парад, дітей садили на плечі, а в президії стояли дядьки, які напевне вже знали, чим може обернутися радіація для тих дітей з батьками, які ідуть на демонстрації. 

Отака історія. І висновок: брехлива система зрештою припиняє існування саме через брехню. Це наука всім правителям. 

На мою думку, розпад радянського союзу найбезпосереднішим чином спричинила Чорнобильська аварія. Тому що лицемірство, брехня, обман дійшли до такої межі, що вже не могли бути основою для «держави світового рівня». Ніхто у світі не вникав у те, що діється насправді за ідеологічною завісою. Дивилися з тієї точки зору, яку загрозу несе ця країна – і більше нічого.

ЦІННІСТЬ ПРАВДИ, ВІДПОВІДАЛЬНІТЬ ВЛАДИ І ФАХІВЦІВ, ГЕРОЇ ПОІМЕННО

– І все ж варто зосередитися на уроках, які Україна має винести з трагедії Чорнобиля.

– Є кілька ключових речей. Насамперед, це цінність правди. Чим обернулося для людей замовчування і дезінформація? Втратами здоров’я і життів. Бо не буває нейтральної неправди. Обман погано закінчується. 

Отже, влада повинна вчитися говорити з людьми мовою правди. Звісно, такого стовідсотково бути не може, це ілюзія. Але влада повинна відчувати межу, за якою далі брехати не можна, тому що буде суспільна деградація, яка неодмінно призводить до деградації держави. І особливо нині, в часи важких випробувань, ми повинні це розуміти і знати. 

Друге. Відповідальність влади і фахівців. Влада відповідає за все, що робиться в країні. Але є й технологічна відповідальність. Є професіонали, які мають розуміти, що в будь-якій справі не прощається непрофесіоналізм чи недбалість. Якщо ти сидиш за кермом автомобіля і спричинив аварію – то це локальна проблема. Але коли ти маєш доступ до такого об’єкта як атомна станція і дозволяєш собі недбало ставитися, то це призводить вже до катастрофи світового рівня.

Третій момент. Ми повинні щодня виховувати нашу молодь на прикладах людей героїчного чину. Чи то ліквідатори. Чи воїни, які щодня здійснюють подвиги на фронті, про які ми, до речі, не знаємо. Подвиг завжди був і є подвигом.

Чи багато ви назвете імен Героїв московитсько-української війни? Знаєте ці імена? Хіба Пса Патрона. Це неприпустимо. Треба давати героям високу позитивну суспільну оцінку. І розуміти, що ми цим людям завдячуємо всім. Як і ліквідаторам, які заплатили своїм здоров’ям і життям. І нині платять. І згадувати про це не тільки під час 40-річчя Чорнобиля, а щодня. І вшановувати пам'ять кожного. Називати імена. Показувати обличчя. Замінити розважальний контент у ЗМІ, через який люди забувають, що живуть в умовах війни. Надати людям правдиву інформацію. Так, вона неприємна, тяжка. Але відкрийте людям правду про Героїв, які рятують нас щодня ціною власного життя. Зокрема й про ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Це і є культура нашої пам’яті. Бо якщо ми забуваємо такі трагедії як Чорнобильська, то ризикуємо їх повторити. 

І останній момент. Що я хотів би сказати молодому поколінню українців як людина, яка була безпосередньо дотична до ліквідації Чорнобильської трагедії? Щоб пам’ятали про цю подію, і розуміли, що Чорнобиль – це не лише атом і радіація. Це відповідальність кожного з нас. Зокрема, відповідальність митця, який формує суспільну свідомість і повинен зробити все можливе, щоб суспільство і головно влада не сприймали мистецтво лише як розвагу, а сприймали як чинник, який формує суспільну свідомість. А суспільна відомість вже формує відповідальність того, хто стоїть біля пульту Чорнобильської чи якоїсь іншої АЕС, або тримає в руках зброю чи скальпель. 

Усе настільки взаємопов’язано в житті, що не можна нехтувати впливами мистецтва. Не можна фальшувати ніде. Якщо ти сфальшував у малому, то допускаєш, що хтось інший має право фальшувати в більшому, що вже матиме наслідки зовсім інші. Зокрема для тебе. Бо ти допустив, що таке може бути. Бо ми всі виховані системою. 

Треба змінювати погляди на систему. І молодим це краще зробити, ніж нам, старшому поколінню. Тому що молоді люди сформовані в парадигмі, коли мають право говорити правду. У наші часи такого не було. Тож користуйтесь свободою слова і думки, але розумійте і свою відповідальність за всі процеси.

Висновок: якщо ми хочемо мати сильну, вільну, правдиву країну, то маємо будувати її на правді. На знаннях. І на повазі до людського життя. Це найголовніше. Повага до людського життя в час такої страшної війни як ніколи актуальна.