Від рясту до пролісків і верби, ластівки і свята: календар наших предків

Квітень приносить не лише зміну погоди, появу нових квіток і розквіт весни, а й згадки про свята – народні та церковні – та безліч прикмет. Варто нам замислитися над певними словами або фразами, які часто вживаємо, як виникне цілий шлейф цікавих фактів. І вони пов’язані з українським народним календарем. Адже навесні починали господарські роботи, це була одна з частин циклу.

Помічали, що у квітні прилітає ластівка, яку називали «Божою птицею». Хто тільки не оспівував цю пташку! Адже вона пов’язана з весною. І цікаво, чому взимку саме ластівка згадується в щедрівках – пам’ятаєте: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, / Прилетіла ластівочка»… Але ж узимку птахи не повертаються, і тим паче на Щедрий вечір перелітних пташок немає! А річ у тім, що наші предки святкували Новий рік під час весняного рівнодення або навіть 1 березня. Також вірили, що тоді Господь створив Адама. А про ластівку вірили, що колись вона була людиною. Як і зозуля, і лелека… Легенди легендами, апокрифи апокрифами, а ластівка – часта героїня нашого фольклору.

Навесні наші пращури особливо врочисто відвідували церкву. Наприклад, на Благовіщення святили проскури і зберігали на божнику, тобто під іконами. Згадаю, що ікони часто оздоблювали (і оздоблюють) рушниками та квітками. А ще був звичай: товкти проскуру, змішати із землею та сіяти – щоб земля родила «і град не побив». Хліб і так уважався святим, а ще й освячений у церкві, мав, на думку нашого народу, ще й особливу силу.

Архангела Гавриїла, який провістив Пречистій Діві Марії народження Спасителя, Ісуса Христа, у народі називали Благовісник. Адже Благовіщення – блага вість. І на це свято виходили засівати, із особливими примовками, причому ставилися дуже уважно. Наприклад, святого дня не можна було лаятися, інакше «виросте бур’ян». Ще казали: «На Благовіщення весна зиму поборола». На це свято виносили бджіл. А якщо вітер, іній і туман – рік буде врожайним. Якщо ніч на Благовіщення тепла, весна буде дружна. А ще ми знаємо: як зустрінеш Новий рік – так його і проведеш. Наші предки так само казали про Благовіщення. Від цього великого свята залежав рік. І ще цього дня випускали на волю птахів. А ще вірили: якщо цей день без ластівок, весна буде холодною.

Ось які символи пташок. А яка квітка навесні найперша? Проліски? Але не тільки вони. Бо є й примули, й стокротки, і фіалки… А ще – ряст. Адже є відомий вислів «топтати ряст». В українській класиці можна знайти вислів «вже не топтати рясту», тобто недовго лишилося жити. Так казали про тяжкохворих або приречених. А «топтати ряст», відповідно, означає жити. Або ще казали: «Пустити ряст топтати» (і називали кого пустили). Тобто дозволити комусь жити чи помилувати когось. «Дай Боже ряст топтати» означало побажання дожити до наступної весни. Річ у тім, що ряст – це справжня, а не лише фольклорна, рослина, зелена трава, а квітки в неї – і фіолетові, і малинові, і білі… Тобто є різновиди. Квітне він ґронами і схожий на дзвоники. З’являється рано. І у квітні в наших предків був звичай топтати ряст. Чому саме його? Бо навесні часто з’являвся саме він. А ще з нього робили ліки. Отже, ряст іще й цілющий. А ще цього місяця заворожували проліски. Адже ця квітка була найпершою навесні. А які бувають проліски? Білі та блакитні або сині. Народна назва синіх – «небесники» або «небовий ключ». Згадується ранній вірш Лесі Українки «В магазині квіток», де героїня просить пролісків, але їй відмовляють: їх нема. Чому? Адже продаються різні квіти. Але проліски – дикі, лісові, і за доби письменниці їх не вважали гідними уваги. Принаймні, у високому товаристві. Але ця квітка – український символ. І сьогодні все змінилося. Проліски тішать око і на лоні природи, і в букетиках. Але не варто забувати, що це – наш символ із квітневим сакральним значенням.

І – дерева. Наш символ – верба. Повість Бориса Грінченка «Під тихими вербами» називається не просто так. Або є колядка «Ой під вербою, під зеленою», досі популярна. Коли ж виводять «Кривий танець» або танок, то співають про це дерево. Наприклад, у Галичині є пісня «Вербовая дощечка». Один із варіантів: «Вербовая дощечка, дощечка, / Ходить по ній Насточка, Насточка, / На все поле леліє, леліє, / Звідки милий приїде, приїде. / Звідки милий приїде, приїде». Це не просто пісня, а весняна гра, а її текст – гаївка. Або є такий варіант: «Вербовая дощечка, дощечка, дощечка, / По ній ходить Насточка, Насточка, Насточка. / Де ти, Насте, бувала, бувала, бувала, / Як діброва палала, палала, палала? / Решетом воду носила, носила, носила, / Та й діброву гасила, гасила, гасила. / Ой ходила, леліла, леліла, леліла, / На всі боки гляділа, гляділа, гляділа. / Відки неньо приїде, приїде, приїде, / Що Настойці привезе, привезе, привезе? // Привезе їй хусточки, хусточки, хусточки, / З косівської сторони, сторони, сторони. / На всі боки гляділа, гляділа, гляділа, / Відки милий приїде, приїде, приїде. / Відки милий приїде, приїде, приїде, / Що Насточці привезе, привезе, привезе. / Привезе їй чоботи, чоботи, чоботи, / Козацької роботи, роботи, роботи. / Їх зозулька підкує, підкує, підкує, / А Насточка обує, обує, обує. / Чобітки муть рипіти, рипіти, рипіти, / А підківки дзвеніти, дзвеніти, дзвеніти. / А в підшивці лелітки, лелітки, лелітки, / А в опасці позлітки, позлітки, позлітки». Як у цю гру граються? Або водять танок підковою, що нагадує «кривий танець», або інакше: «Молодь стає парами (хлопець-дівчина) одні за одними, беруться за руки і тримають їх високо над головами, роблячи прохід – коридор. Той, кому не дісталося пари, йде до витоку „струмка” і, проходячи під руками, шукає собі пару. Новоутворена пара проходить коридором наперед і доповнює собою “струмок”. А той, чию пару роз'єднали, йде до початку і знову шукає собі пару, проходячи попід руками».

Яке ж значення має верба? Адже бачимо, що це дерево часто згадується у примовках, приказках, казках, легендах…

Вербний тиждень називали також Вербовий, Вербич, Вербниця, Вербиця. Також, у різних регіонах, – Шутковий або Квітний. Ось чому в Галичині казали: «Шутка б’є – не я б’ю, віднині за тиждень буде в нас Великдень!» Тобто замість «верба» – «шутка».

І, звичайно, Вербна неділя. Великдень, як ми знаємо, щороку випадає на різні дати, тому від цього залежать й інші свята. І варто нам побачити вербу, як одразу згадуємо вербові котики й те, що наближається Вхід Господній до Єрусалима (така церковна назва свята). А чому саме верба? Адже Христові стелили під ноги пальмове гілля – з вигуками «осанна!» В інших країнах, де пальм немає або вони екзотичні, завезені, це дерево замінили на більш звичне. Ось чому ми святимо вербу. Під образами здавна ставили вербовий букетик. Освяченим вербовим гілкам приписували магічну силу, тому бодай одну таку гілочку садили на городі або в полі. Та й просто букетик вербових котиків у вазочці – це гарно і мило. Ми ставимо такі букети, не завжди замислюючись, який зміст вони мають. А знати треба. 

І, звісно, куди без прикмет. «Прийде тиждень Вербовий – бери віз у дорогу дубовий»; «Прийшов Вербич, два кожухи тербич»; «Прийде Вербниця, назад земля вернеться». Або: «Там криниця, де вербиця». Наш народ помічав, що верба особливо любить воду. Отже, так шукали, де копати криниці. А ще вірили, що це дерево оберігає від пожежі, негоди та інших бід. Також вербу використовували як ліки – наприклад, від лихоманки. Отже, ці котики не лише пухнасті, а й цілющі.

Водночас вірили й те, що у вербі живе нечиста сила (водяники та інші) – недарма кажуть «закохався, як чорт у суху вербу». Вважали, що ця нечисть живе переважно в сухій або дуплинатій вербі. Згадаймо й «Лісову пісню», де Килина закляла Мавку у вербу, а Перелесник спалив це дерево – і далі розчаклована лісова героїня явилася Лукашу. 

Вірили, що на вербі живуть русалки. А ще казали, що навесні на цьому дереві відігріваються чорти, а потім, коли вербу освятять Вербової неділі, падають у воду. Ось чому заборонялося від Вербної неділі до Великодня пити воду, зачерпнуту під вербою. Також заборонялося купатися на Миколу Весняного, а то «з чоловіка верба виросте».

А ще верба – плідна, родюча. Вважалося, що вона може передати свою родючість людям.

Також, безперечно, згадаємо вислови «верба хлись, бий до сліз», «не я б’ю – верба б’є». Ще є варіант: «Лоза б’є – не заб’є, за тиждень – Великдень». А повністю кажуть так: «Верба хлись, бий до сліз! Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень, недалечко – червоне яєчко!». Вербою гладили іншого або злегка били, щоб гілля цього дерева приносило щастя, здоров’я, успіх, щоб тіло гладшало, тощо. А в гуцулів подекуди вербою справді б’ють, шмагають – якщо близька людина пропустила церковну відправу Вербної неділі.

Відомо, що перед Великоднем – сорокаденний піст, або Великий піст. У народі кожний тиждень називався по-різному і чітко: перший – «збірний», четвертий – «середохресний», п’ятий – «похвальний», шостий – «вербний», сьомий – «білий».

У кожному селі та краю були свої повір’я та обряди, але водночас є й основні, спільні для всіх. Зокрема, це звичаї та прикмети, пов’язані з церковними святами. Неможливо переповісти всю фольклорну спадщину, але бачимо, що весна – період, родючий не лише на квітки, а й на приказки, прислів’я, звичаї й багато цікавого, а водночас і корисного. Адже від цих днів залежало, як організовувати подальший рік.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих»Української Греко-Католицької Церкви (Львів)