Микола Сціборський – ідеолог Української держави

Історія часто повертає нас до тих постатей, яких по-справжньому починають розуміти лише згодом. Сьогодні, коли Український народ знову веде війну за власну державу, особливо виразно звучать імена людей, які ще сто років тому намагалися не лише говорити про незалежність, а й осмислити її як політичну систему, як форму організації нації, як державу, здатну вижити. І про таких людей ми пишемо, щоб продовжити їхню славу у віках і дати заново і по-новому звучати їхнім словам та ідеям, заповітам та настановам. Одним із таких людей був Микола Сціборський – один із головних ідеологів українського націоналістичного руху міжвоєнного періоду, мислитель, який намагався дати українцям не тільки мрію про державу, а й чітке бачення того, якою вона має бути.

28 березня 1898 року у Житомирі народився Микола Сціборський – український державний і військовий діяч, підполковник Армії УНР, один із чільних теоретиків українського націоналізму та співзасновників ОУН. Восени 1917 року очолив українізований підрозділ у складі 1-го лейб-гренадерського полку російської армії. Після газової атаки отримав тяжке поранення, став інвалідом із 50% втратою працездатності. Та всупереч і наперекір обставинам продовжив активну діяльність під час національних визвольних змагань: формував українські збройні сили, працював у військовому міністерстві, був помічником повітового коменданта на Чернігівщині. Підтримав Скоропадського, критикував Центральну Раду. Після поразки визвольної боротьби емігрував до Праги, де очолив Легію українських націоналістів (1925), що стала разючим осердям українського націоналістичного руху в еміграції.

Його ім’я найчастіше згадують у зв’язку з Організацією українських націоналістів, але Сціборський був значно більшою постаттю, ніж просто член чи керівник політичної організації. Поразка української революції стала для його покоління шоком, але водночас – поштовхом до нової політичної думки. Багато хто тоді вважав, що Україна програла через зовнішні обставини. Сціборський думав інакше. Він вважав, що українці програли тому, що не мали сильної державної традиції, не мали єдності і не змогли створити дисципліновану політичну силу, здатну діяти як єдиний організм. Саме ці висновки і сформували його як політичного мислителя. «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму», – так казав наш герой. І мав рацію.

Коли наприкінці 1920-х років почала формуватися Організація українських націоналістів, Сціборський опинився серед тих, хто визначав її ідеологічне обличчя. Поруч із Євгеном Коновальцем він працював над створенням політичної доктрини організації, яка мала стати не лише підпільним рухом, а основою майбутньої держави. Коли на початку лютого 1929 року на Першому конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, Миколу Сціборського обрали заступником Голови Проводу ОУН Євгена Коновальця. Саме Сціборський став одним із головних авторів ідеологічних документів ОУН. Він писав статті, політичні брошури, аналітичні тексти, в яких намагався відповісти на головне питання: якою має бути українська держава, щоб не повторити трагедію 1918–1921 років. Найвідомішою його працею стала «Націократія» – книга, яка фактично стала спробою створити політичну модель української держави майбутнього. Сціборський мислив як стратег. Він, зокрема, вважав, що держава – це не просто символ і не суха декларація, але найперший і універсальний інструмент виживання нації. Бо ж, як знаємо з історії, без власної держави українці завжди залишатимуться лише безликим народом, який змушений воювати в чужих арміях і жити за чужими правилами. У своїх працях він різко критикував політичний хаос, який панував у роки української революції. На думку мислителя, головною причиною поразки стала нездатність тогочасних політичних сил об’єднатися. Партійна боротьба, особисті амбіції, відсутність дисципліни – усе це, на переконання Сціборського, зруйнувало шанс на незалежність. Про нинішній парламент країни, що котрий рік шматована війною, і згадувати гірко.

Микола Сціборський виступав за сильну державу, яка спирається на відповідальність еліти, на дисципліну і на національну солідарність. У 1939 році він навіть підготував проект конституції Української Держави. Це був один із перших системних документів, у якому український політик намагався сформулювати, якою має бути незалежна Україна з точки зору політичної системи: «Держава – це не крамничка, що до неї ходять тільки “за потребою”... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам – держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння».

Сціборський належав до тієї когорти людей, які жили ідеєю держави як особистою місією. Його сучасники згадували, що працював він майже без відпочинку, писав десятки текстів, постійно аналізував політичну ситуацію і намагався мислити стратегічно. Для нього незалежність не була абстрактною мрією – це було завдання політичне, яке треба було розв’язати як сукупність історико-політичних вихідних даних та виконати як місію. Саме тому сьогодні його тексти звучать несподівано сучасно. Ідеолог українського націоналізму, Микола Сціборський писав про необхідність сильної армії, про відповідальність політичної еліти, про те, що держава тримається не на деклараціях, а на людях, готових її захищати. У цьому сенсі він мислив не тільки як ідеолог свого часу, а як людина, яка намагалася передбачити майбутнє. І маємо визнати, що ці ідеї актуальні нині для нас. Адже сьогодні українці знову змушені доводити право на існування зі зброєю в руках. Тож ідеї Сціборського звучать особливо гостро. Він писав про необхідність сильної держави тоді, коли українці її втратили. Сьогодні українці захищають ту державу, яку – зробімо історичний кульбіт – тоді не вдалося втримати. Його покоління пережило поразку і зробило з неї висновки. Сучасне ж покоління українців переживає війну і, дасть Бог, сформує нову державну традицію. У цьому сенсі між нами існує глибокий історичний зв’язок. Бо ж, як відомо й дитині, історія не повторюється буквально, але вона часто повертає ті самі виклики. 

Життя Миколи Сціборського завершилося трагічно. У рідному Житомирі. Він не побачив української держави, про яку писав і за яку боровся. Його ім’я на довгі десятиліття було викреслене з української історії, а його праці залишалися маловідомими. Але тотальною поразкою це назвати важко. Бо головне, що він залишив після себе, – це ідею держави як відповідальності, як результату політичної волі. Тож тут не питання, чи діждемо ми Вашингтона з новим і праведним законом, але радше – чи готові ми стояти за той праведний закон. Бо, як повторював Сціборський, жодні «…угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі “орієнтаційні” лавірування перед тим чи іншим окупантом – не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність». Сьогодні Україна знову переживає момент, коли на кону доля держави як політичного проекту. І українці довели собі і всьому світові, що готові постояти за своє. Та не забуваймо, що у такі моменти важливо пам’ятати тих, хто намагався осмислити цю державу ще тоді, коли її не існувало. Тож читаймо – а сьогодні книги Миколи Сціборського, на щастя, доступні для допитливого чительника – наших мудрих історичних поводирів, які заклали підмурівок Української Держави, поклавши на її олтар свої життя.