Війна триває. Про начальника Головштабу УПА генерал-хорунжого Дмитра Грицая

1 квітня 1907 року народився український військовий і політичний діяч, знаний під псевдонімами «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко», генерал-хорунжий УПА та керівник її Головного військового штабу Дмитро Грицай. Він походив із села Дорожів на Львівщині. Освіту здобув у Дрогобицькій гімназії, а згодом вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету. Однак навчання довелося перервати через мобілізацію до польської армії. Там Грицай пройшов старшинську підготовку і закінчив військову школу з відзнакою. Ще в юнацькі роки він долучився до «Пласту» (курінь «Чорноморці»), а з 1928 року активно включився у діяльність Української військової організації, згодом – Організації українських націоналістів. У 1933 році очолив військову референтуру Крайової екзекутиви ОУН. Уже наступного року польська влада заарештувала його і відправила до табору в Березі Картузькій – спеціального місця ув’язнення для політичних противників режиму. Там він провів два роки, ставши одним із перших в’язнів цієї установи. Після звільнення повернувся до навчання і завершив університет. У 1939 році його знову заарештували і вдруге ув’язнили в Березі Картузькій. Вийти на волю він зміг лише після початку Другої світової війни. Ще в студентські роки, у 1934-му, Грицай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Козак. Їхня зустріч відбулася у львівському гуртожитку після одного з виступів Степана Бандери. Одружилися вони у 1938 році, у сім’ї народилося троє синів, однак наймолодшого – Богдана – батько вже не побачив. Після звільнення з ув’язнення Грицай увійшов до Революційного проводу ОУН та взяв участь у ІІ Великому зборі організації. У роки Другої світової війни він активно діяв у підпіллі, організовуючи боротьбу проти нацистів. Із осені 1941 року очолював Крайовий військовий штаб ОУН, який займався підготовкою кадрів, створенням складів озброєння та аналізом військових планів противника. У грудні 1942 року його заарештувало гестапо. Грицая утримували у відомій тепер своїм музеєм львівській тюрмі на Лонцького. За наказом Головнокомандувача УПА Романа Шухевича було розроблено операцію з його звільнення, яку у вересні 1943 року успішно провела боївка ОУН під проводом Костянтина Цмоця. У 1944 році Грицай разом із Миколою Дужим працював над військовими інструкціями, зокрема над «Бойовим правильником піхоти». Він інспектував підрозділи УПА та організовував проведення присяг повстанців. На початку 1945 року Дмитро Грицай очолив Головний військовий штаб УПА, а восени отримав звання генерал-хорунжого. У грудні того ж року, виконуючи доручення Української головної визвольної ради, він вирушив на Захід, де мав зустрітися зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком. 19 грудня 1945 року поблизу чесько-німецького кордону Грицай потрапив у засідку чеської поліції. Його заарештували і через кілька днів стратили у Празі. За іншою версією, щоб уникнути передачі радянським спецслужбам, він наклав на себе руки в камері. Після смерті Дмитра Грицая було відзначено найвищими нагородами визвольного руху – Українська головна визвольна рада посмертно нагородила його Золотим хрестом заслуги УПА. Так можна подати коротко його біографію. Однак якщо додати історичного контексту, то вся історія стає значно цікавішою.

Окремим досвідом, який формував українських націоналістів, став концтабір Береза Картузька. Створений польською владою у 1934 році, він мав на меті ізолювати і зламати політичних противників режиму – передусім українських націоналістів. Тут утримували членів ОУН, українських політичних діячів, а також представників інших опозиційних рухів. Табір не був формально концтабором у нацистському розумінні, але за своєю суттю виконував ту саму функцію – репресію і приниження. В’язнів піддавали фізичному і психологічному тиску, намагаючись зламати їхню волю. Грицай був серед перших ув’язнених Берези Картузької. І, як і багато інших, вийшов звідти не зламаним, а загартованим. Для польської держави це був інструмент контролю. Коли почалася Друга світова війна, для українських націоналістів вона не стала несподіванкою. Натомість лише відкрила новий етап боротьби. Грицай працює в структурах ОУН, формує військові підрозділи, займається підготовкою кадрів. Це той етап, коли ідея переходить у форму організованої сили. І тут нам важливо розуміти, що УПА не виникла стихійно, але була результатом цілеспрямованої роботи. Саме тому Грицай опиняється в центрі військового будівництва підпільної армії.

УПА часто уявляють (чи подають) як партизанський рух, але її сила полягала у поєднанні стихійності і системності. Грицай, як начальник Головного військового штабу, відповідав саме за цю системність. Підготовка офіцерів, створення інструкцій, координація підрозділів – усе це вимагало не лише відваги, а й мислення. Разом із побратимами він працює над «Бойовим правильником піхоти» – документом, який мав перетворити повстанські загони на структуровану військову силу. Це була війна, де кожен постріл мав стояти за продуманим рішенням. 

Коли говоримо сьогодні про таких звитяжців, як Дмитро Грицай, то розуміємо, що він не був і не міг бути якоюсь ізольованою фігурою, бо всяка діяльність таких ініціативних людей, лідерів підпілля розгорталася у взаємодії з чільними постатями українського визвольного руху. Роман Шухевич бачив у ньому не просто підлеглого, а одного з тих, хто здатен мислити категоріями армії. Тому саме за наказом Шухевича було організовано операцію зі звільнення Грицая з німецького полону. Степан Бандера, як політичний провідник, формував стратегічну лінію, в якій військова боротьба була лише одним із елементів. Грицай мав виконати місію зустрічі з ним у 1945 році – це свідчить про рівень довіри і значення його ролі. УПА ж бо була єдиною системою: політична воля, військова організація й ідеологічна чіткість. 

Говоримо так: якщо Міхновський дав формулу державності, то Донцов надав їй характеру. Його пророчі слова звучать як пояснення мотивації покоління й персональної участи Грицая: «Нація, яка хоче жити, мусить боротися». Ця боротьба не була лише реакцією на зовнішній тиск, але радше була внутрішнім вибором. І це те, що так сильно вабить і дослідників, і послідовників сьогодні. Донцов теж писав про необхідність «чинної віри» – віри, яка виявляється не в словах, а в дії. Саме така віра формувала тип людини, здатної йти до кінця без жодних гарантій. УПА діяла в умовах, коли Україна була затиснута між двома тоталітарними системами – нацистською і радянською. Обидві не визнавали права українців на власну державу. А тому боротьба проти обох окупантів була не просто вимушеною тактикою, а більше – світоглядним та політичним принципом. Дмитро Грицай же належав до тих, хто цю логіку втілював на практиці. Його арештовувало гестапо, його переслідували сили, які після війни встановлювали новий порядок у Східній Європі. Його загибель у Празі в такому ключі – це не випадковий епізод, а радше символ того, що українська боротьба виходила за межі однієї території.

ОУН і УПА подекуди і часто ангажовано намагаються оцінювати через призму зовнішніх критеріїв – геополітики, союзів, шансів на перемогу. Але їхня логіка була іншою. Це була націєцентрична боротьба. Йшлося не про те, щоб вписатися у чужі геополітичні чи військові проєкти, а про створення власного. Свого. І в цьому неймовірна подивугідна сила, бо переважно це відбувалось навіть тоді, коли здавалося неможливим. У цьому сенсі Дмитро Грицай – представник своєрідного пасіонарного типу людей, для яких нація є не абстракцією, а формою відповідальності. Нам би таких нині побільше! 

Сьогоднішня війна повертає багато сенсів, які, здавалося б, залишилися у минулому. Знову постає питання: що означає бути готовим боротися без гарантій. Гарантії безпеки. Гарантії безпеки? Гарантії безпеки…

І покоління Грицая дало свою чітку і однозначну відповідь. Історія не складається лише з перемог, але складається з рішень. І саме ці рішення – піти, залишитися, боротися – формують те, що згодом в результаті цілої низки факторів та умов називають державою. Між Міхновським і Донцовим, між ідеєю і волею, стоїть ціле покоління людей, які перевели слова у дію. Дмитро Перебийніс Грицай, генерал-хорунжий УПА та керівник її Головного військового штабу був одним із них. І поки триває боротьба Української Нації проти споконвічного ворога за право бути собою, ця історія не є завершеною…