Леся Українка та молодші покоління митців: народжені в лютому

Лютий можна назвати літературним місяцем. Це й свято – Міжнародний день рідної мови, і день народження Лесі Українки, і ще інші дати. Адже в лютому народились українські письменники, які сьогодні для нас – класики. Їх цитують, але наскільки ми їх знаємо?

А ще для письменників, перекладачів і взагалі всіх, хто творить, дуже важливо, щоб на початку їх підтримали. Такою вийшла спільна діяльність літературного гуртка «Плеяда», відомого завдяки імені Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913) та родини Косачів, а також поетів і перекладачів молодшого покоління.

Володимир Самійленко у вірші «На смерть Лесі Українки» писав: «Світла зірка та й за гору скрилась, / Пишалась гарна квітка та й пожовкла, / Співала пташка та й навіки змовкла. / І в серці туга залишилась. // І серцеві не можна не боліти, / Дарма, що інші в небі зорі сяють, / Що інші ще в гаю пташки співають / І процвітають інші квіти. // І будуть інші ще... Та серце знає, / Що вже тебе, душе висока, чиста, / Хороший квіте, зоре промениста, / Найкраща пташко, більш немає. // І довго ще, як серце піднесеться / На крилах образів твоїх високо, / Не раз блисне сльозою наше око / І болю крик з грудей озветься. // За що недоля наша невблаганно / Кепкує так? За віщо постать мила / Тієї, що життя й красу творила, / У небуття пішла так рано?»

Поет відгукнувся на передчасну смерть своєї літературної наставниці. Власне, Леся Українка, як ми бачимо з історії та текстів, не прагнула лідерства, але обставини складалися так, що вона і навчала, і організовувала – завдяки своїй ерудиції та, звісно, геніальності. Адже виходило так, що треба було донести істини, зокрема про літературу. Знаючи різні мови, письменниця могла перекладати (і робила це на високому рівні), але задумані нею плани вимагали розширення контактів. Виникло не одне покоління українських діячів, які вміли об’єднуватися та творили, зокрема перекладаючи класику і сучасність на українську мову для рідної авдиторії, хоча це було небезпечно в тодішніх умовах.

У 1889 р. Леся Українка писала своєму старшому брату Михайлу Косач про цілий проект перекладів зарубіжної класики і сучасної літератури для рідного читача. Це справді грандіозні плани (причому багато змогли реалізувати!). Зокрема, тут фігурує прізвище тоді ще молодого поета і перекладача Володимира Самійленка: «Далі могли б видати Мольєра,  якби Самійленко  викінчив нарешті свого «Tartuffe’a» і «Mariage forcè»,  а там би іще хто-небудь що переклав». Тут маються на увазі п’єси Мольєра «Тартюф» (ім’я заголовного героя стало прозивним) і «Шлюб з примусу», тоді ще не перекладені українською. А сьогодні ми можемо читати Мольєра завдяки ентузіастам.

Володимир Самійленко виявляється й ланкою для перекладу. Зокрема, Косачі та інші українські інтелігенти обмінювалися літературними новинками. У листі в 1890 р. Леся Українка писала, що її брат Михайло «Дістав… мені у Самійленка переклад Lieder Heine по-польськи» (тобто «Пісні» Гайне), і наразі вона перевіряє цей текст – вочевидь, звіряє з оригіналом. Далі пише: «Взагалі маю дуже багато до читання». 

А ще «Плеяда» готувала цілий альманах, у тому числі поетичний, який було презентовано іменами Лесі Українки, Михайла Старицького, Володимира Самійленка та багатьох інших, яких ми сьогодні згадуємо і у зв’язку з цим літературним сузір’ям. Але цензура заборонила вихід цього видання. 

Цікаво, що геніальна письменниця вважала, що Самійленко-Сивенький більше вправний у власне ліриці, бо «дуже вже в нього “натура поетична”», «Ліричний поет з нього був би добрий». Майбутнє показало, що колега Лесі Українки справді розвинув свій талант.

А ще в лютому народились інші українські письменники, які часто поєднували талант літератора та іншу діяльність. Особливо коли їхнє життя припало на перелом, на національну боротьбу. Можна назвати цілу когорту українських діячів, які народилися наприкінці ХІХ або на початку ХХ ст. і стали свідками переломних подій нашої історії, а ще – творили її. Наприклад, це дуже правдивий поет Євген (Евген) Маланюк (1897–1968), відомий як «імператор залізних строф». Його вивчають у школі та університеті, знають, що він належав до «Празької школи», досліджують у науці, та ін. А ще його можна назвати не лише виразником українства, а й поетом-ерудитом. Це помітно в його ліриці, яка часто вимагає знань із нашої історії. Наприклад, такий проникливий вірш 1932 р. «До портрету Мазепи», де не просто опис портрета, а й роздуми над біографією гетьмана і над майбутнім: «Се відчути, вчитатись в се треба, / Розчинитись єством в сім сенсі: / Illusrissimus Dominis Mazepa / Dux Cohortis Zaporoviensis. // Срібна чуприна, чоло пророче, / Ні, не порожній зір Ніоби / — Зимні телескопічні очі / Бачать майбутнього буряні доби. // В панцир закуто груди і плечі, / Тінню за ними — спалені крила, / Серце юне і тіло старече / Пурпур і бронза окрили. // Риму козацького сивий Марсе! — / Чули століттями, віщий гетьмане, / Гул погребовий полтавського маршу / Крізь Петербургу затруті тумани. // Квітень не всує спалахнув у січні, / О, імператоре пізніх літ! — / Вічна пам’ять плечам владичним, / Що обіймали блакитний міт». Тут і латинський підпис, який навіть не вимагає перекладу, бо це – титул Мазепи, і античні алюзії (Ніоба, Марс…), і трагічні події з минулого, але водночас і романтика, і пам’ять, і «блакитний міт».

А якщо брати зарубіжну літературу, то в лютому народився геніальний французький поет, прозаїк і драматург Віктор Гюґо (1802–1885). Начебто хто його не знає? Його читали і читають, назвуть знаменитий роман «Знедолені» (в оригіналі «Les Misérables», тобто «Нещасні»). Згадають й інші романи – наприклад, «Людина, що сміється», «Собор Паризької Богоматері»… Есмеральда, Квазимодо, Клод Фролло давно стали вічними образами. Але ж був час, коли українські читачі не знали цього французького автора – або знали обмаль. Було кілька інтелектуалів, які читали Гюґо в оригіналі – і донесли до свого кола вже українською мовою. 

Ініціаторкою стала Олена Пчілка (автонім Ольга Косач-Драгоманова, 1849–1930), мати Лесі Українки і сама видатна письменниця, етнограф, педагог і взагалі діячка. Леся Українка так писала про це своєму брату Михайлу в 1893 р.: «Тут у Київі ще двоє людей береться перекладати Гюґо, отже може на той [рік] можна буде скласти книжку. Але взагалі треба нагадати програму “Всесвітніх творів” і гризти нею голови людям, як колись Катон гриз Римлянам, – чі не взяти на себе роль Катона? Тілько не рази зруйнування Картагіни, а ради відбудування її, – се ж більш почесна мета». У цьому листі помітно гумор і навіть іронію, підкріплені ерудицією – історичним фактом: адже за Стародавнього Риму Катон постійно закликав: «А Карфаген має бути зруйновано». Натомість Леся Українка прагнула творити, а не руйнувати, і навіть в її жарті помітно принципову позицію. 

Перекладати Віктора Гюґо дуже важко. В оригіналі в цього класика – чудовий стиль, і франкофони та взагалі знавці французької мови на цьому наголошують. Зазначу, що вже в ХІХ ст. завдяки «Плеяді» було відтворено особливості першотворів, у тому числі й форму, і мелодійність. Наприклад, це довгий вірш «Лагідні поети, співайте!». У перекладі Лесі Українки звучить так: «Лагідні поети, співайте! в гніздечку, у листі, / До вас і на заході літ / Всміхається ранок і кучері сиві в злотисті / Зміняє вам Музин привіт!». Поет начебто закликає до радості життя, кохання, але далі чутно інші заклики: «Рід людський вже тисячи літ на собі ніс кайдани, / Підвів же тепер він чоло, / Повстав і помстився за давні обрáзи і рани, / Помстився за давнєє зло. // Поважниї бути повинні, потужні, суворі / Як в бій той вступаєте ви. / Пташками єсте; тоді не летіть в ті простори;  / Як ні, – будьте сильні леви!».

Або інший вірш Гюґо – «Сірома», в оригіналі «Les pauvres gens» (тобто «Бідні люди», і саме під таким заголовком уперше опублікували українську версію). Цей переклад Леся Українка присвятила своєму дядькові, Михайлу Драгоманову – який, до речі, радив їй перекладати цього французького письменника. Дія вірша (який за обсягом нагадує поему) відбувається у Бретані, з-поміж рибалок. Адже з давніх-давен цей легендарний край – вітцівщина рибалок і моряків, бретонців годувало і годує море. Їх називали «романтиками моря», але життя було небезпечним і насправді не романтичним. Перекладачка була уважною до колориту твору. Наприклад, героїню там звуть Жанні, а не Жанна. І Леся Українка пояснила це так: «Власне Jeanni, а не Jeanne стоїть у В. Гюґо. Видно, автор нарошне вживає бретанську форму сего ймення, щоб показать, в якій стороні ведеться дія. Отже, вважаю себе не вправі зміняти провінціалізми В. Гюґо…». І Олена Пчілка, і Михайло Драгоманов дуже схвально відгукнулися про цей переклад. Він був справді титанічним (і справа не лише в обсязі твору). А сама перекладачка завжди ставилася до себе дуже вимогливо, і скромність помітна в такій реакції на дядькові слова: «За “Бідних людей” він мене так захвалив, що я вже думаю, чи не стати мені присяжним українським перекладачем?».

Цей огляд літератури, яка переплітається з художніми перекладами, і саме ці переклади оживали й живуть, стаючи доробком українського слова, свідчить про те, якою багатою вже була наша культурна традиція. Хотілося б іще більшого видання і розповсюдження творів, системного вивчення, бо треба глибше знати нашу історію. Адже ми читаємо стількох зарубіжних класиків саме завдяки нашим геніям і талантам. 

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)