Українські письменники і перекладачі: гармонійні постаті зими

Українські письменники-класики творили літописи рідної землі, збирали фольклор, дізнавалися нове, обмінювалися книгами та іншими текстами. Абсолютно невимушено від побутових новин переходили до наукових. Ділилися піснями та іншими творами. Від українського фольклору переходили до відкритого англійського романтизму, як-от Шеллі. І все це вони творили всупереч усьому, у тому числі взимку.

Наприклад, у лютому народився Самійло Величко (1670 – після 1728). Сьогодні знаменитий «Літопис Самійла Величка», який вивчається в університеті – філологами, істориками, українознавцями та іншими. 

Козацькі літописи – неоціненне джерело знань для нас про минуле. А ще їх можна читати і з точки зору лінгвістики, і в художньому аспекті – адже Самійло Величко брав і наукові факти, і документи, і фольклор, а мова цього «Літопису» хоча книжна, але стиль її багато в чому зрозумілий завдяки народним висловам.

Ми знаємо, що цей діяч був родом із Полтавщини, освіченої козацької родини. І мав університетську освіту (Києво-Могилянська академія), вільно володів латинською, німецькою, польською та іншими мовами. Він був справжнім інтелектуалом і патріотом, принциповою людиною. Також відомо, що він був на волосину від смерті як людина, близька до гетьмана Івана Мазепи. У 1708 р. Величка ув’язнили і звільнили лише в 1715 р. Його пам'ять вшановують, але могила не збереглася.

Менше знають, що в останній рік життя, сліпий, Самійло Величко надиктовував свій переклад із німецької мови – праці «Космографія». Також він був автором передмови. Отже, постав як літописець, перекладач, науковець, популяризатор знань. Це була людина європейського рівня.

Знаменитий «Літопис Самійла Величка» перекладений на сучасну українську мову і перевидається. Цей текст викликає інтерес не лише фактажем, а й позицією автора, близькою до сучасності. Сьогодні ми б назвали Самійла Величка об’єктивним дослідником, який подавав факти про обидві сторони. 

Оскільки лютий – хоч і зимовий місяць, але короткий, і за ним – поворот на весну. Тому звернімося до цієї тематики. Сьогодні часто можна почути виконання гаївки «Ой зацвіли фіялоньки, зацвіли». Цю давню пісню досі люблять. Ще її називають веснянкою або ягілочкою (діалектний варіант).

Зокрема, цю пісню ми пам’ятаємо завдяки Ользі Рошкевич (у шлюбі Озаркевич, 1857–1935) – але не завжди це згадується. І ще менше відомо, що гаївку про фіалки дуже любив Іван Франко. А що сказати про саму «Ольдзю», як її називали? Нам доводиться збирати за окрушинами будь-які факти.

Її називають нареченою, коханою, музою Івана Франка. Нею цікавляться, захоплюються, але знають не так багато. Не лише в її рідному бойківському селі Лолин, а й і в інших місцях охоче розкажуть історію зустрічі геніального письменника – тоді ще молодого поета і діяча, який свідомо поставив на карту все заради українства – і дочки священика. Але досі мало досліджують тексти, які належать Ользі Рошкевич. Нам розкажуть, що вона була красунею і незалежною духовно, яка цікавилася тодішніми культурними та іншими новинками. Вона хотіла бути самостійною, мала власну думку, могла собі дозволити висловити правду близькій людині (чи варто нагадувати про тодішній етикет і його умовності?) Згадають про страшні випробування в житті. Усе це правда. Але людина – це текст. Її називають першою письменницею Галичини. І дуже хочеться прочитати зібраний нею український фольклор, а також інші тексти – від статей до оповідань, перекладів та ін. Героїня статті була і етнографом, фольклористкою, і письменницею, творила оповідання. Ще її можна назвати науковцем, бо вона була не лише в курсі літературних, філософських та інших новинок, а й писала сама. І хочеться знати про цю видатну постать не лише з листування, відгуків про неї, а й самої творчості Ольги Рошкевич.

Бо вона була освіченою та перекладала з різних мов, зокрема з французької та німецької. Завдяки їй галичани змогли прочитати українською Еміля Золя (тоді вже популярного прозаїка), братів Гонкурів, наукову статтю про «Антигону» Софокла та інші класичні шедеври, які сьогодні знані, ми їх читаємо і бачимо на сцені, але тоді кожний текст був відкриттям. Дуже хотілося б ознайомитися з цими перекладеними виданнями.

Майбутній Каменяр 2 січня 1879 р. так писав до Ольги Рошкевич, зокрема новини про Михайла Павлика і Остапа Терлецького, своїх літературних колег: «Дорога моя Ольдзю! Вчора, на Новий рік, получив я твій лист у сам прикрий час. У нас трьох вчора не було і цента грошей і не було надії получити їх аж до другого місяця. То погано, для того ми ходили як самі не свої. Але ось прийшов твій лист, твої кохані, сердечні слова – мені стало весело, і ми всі розвеселилися, розговорилися, і вечір пройшов благополучно. Але що з мене за нудяр – починаю лист такими мізерними новинами! Вчора, поклавшися спати, я довго думав о тобі і о тім, як написати сей лист, як перелляти в нього весь той жар, що в мені палає, – а нині годі. Що ж, напишу, як умію, і коли не потрафлю тобі зробити своїм листом такої радості, як ти мені своїм, то бодай постараюся трохи розірвати тебе, дати тобі дещо до думання оживити деякі споминки, – що ж, і то, думаю, не буде лихо». І далі про своє життя і вдачу, замало зустрічей із Ольгою Рошкевич і про паперовий роман, листування: «Життя моє зложене з паперу та всякої погані, а й любов, той єдиний цвіт – також переважно паперовий! Доки воно так буде? Чи, може, навсігди? А ще до того мій нещасливий темперамент! Ти дарма боїшся, щоб я не полюбив другу. Ти думаєш, що се для мене можлива річ? Ні, серце моє! Я такий чоловік, що як привикну до чого, а ще радо, – то відтак нічо, бачиться, не може мя від того відірвати. Я не запалююся в хвилі. Для мене нема певних надто сильних вражень (вони в мене всі досить сильні), я мушу вперед зжитись з думкою о певній речі, а відтак ажень привикну до тої речі самої, бо вона мені видається давно знакомою».

Важлива порада, яку вже відомий поет і взагалі літератор дав Рошкевич: «А там під час свят не забудь вечорами дещо собі позанотовувати, – може, деякі колядки, слова тощо, може, сцени, анекдоти, характеристики людей – се ж усе для тебе, будущої писательки, самі важні речі і придадуться дуже». Читати ці тексти дуже цікаво, бо можна дізнаватись і наукові, й літературні, і побутові речі. Це й інтелектуальне листування. Наприклад, Іван Франко поділився з коханою своїм перекладом із англійського романтика Персі Біші Шеллі: «А щоб друга картка не виглядала так незносно пусто, то я ось що – перепишу тобі початок тої поеми, котру переводжу в тій хвилі, серед щасливих надій, про котрі навіть подумати не можу, щоб вони не сповнилися. Най дух великого поета Шеллі, котрого мислі я смію перекабачувати, літає над тобою і най вітхне тобі таку любов, таку ніжність, якою сам палав, пишучи слідуючі строфи» – і далі твір «Цариця духів». В оригіналі ця фантастична поема – «Королева Меб» або «Маб», дуже давній кельтський образ. Почет цієї королеви – феї, ельфи та безліч інших чарівних істот (можна згадати й Шекспіра). 

Адресатка листів могла оцінити і переклади, й оригінали. Наприклад, класик їй писав: «На закінчення ще перепишу ти по-німецьки поезію Шеллі в переводі Штродмана. Напись її “Elegie”, і вона мені дуже-дуже подобалась. Особливо перша строфка, її судорожно тремтячий ритм і склад – се дійсно чудо. Послухай!» (і далі цитата німецькою мовою). Це листування ерудитів. Франко розповідав коханій про Шеллі, чия доля – багато в чому трагічна – вразила його.

Але який саме варіант гаївки любив Іван Франко? Бо є кілька – як і в інших народних творів. Наприклад, такий: «Ой зацвіли фіялочки, зацвіли, / аж ся гори з долинами покрили. // Збирала їх Марусенька знизенька, / а за нею їй батенько зблизенька. // – Не ходи ти, мій батенько, за мною, / не люба ми’ бесідонька з тобою. // Ой зацвіли фіялочки, зацвіли, / аж ся гори з долинами покрили. // Збирала їх Марусенька знизенька, / а за нею їй матінка зблизенька. // – Не ходи ти, моя мамцю, за мною, / нелюба ми’ бесідонька з тобою. // Ой зацвіли фіялочки, зацвіли, / аж ся гори з долинами покрили. // Збирала їх Марусенька знизенька, / а за нею їй миленький зблизенька. // – Ой ходи ж ти, мій миленький, за мною, / люба мені бесідонька з тобою». Інший варіант – про Василинку та її кохання: «Ой зацвіли фіялочки, зацвіли, / Та всі гори з долинами покрили. // Та всі гори з долинами покрили, / Щоби туди молоденькі ходили. // Там ходила Василинка стихенька, / А за нею її мамка зблизенька. // Не йди, не йди, моя мамко, за мною, / Не маю я порадоньки з тобою! // …Ой зацвіли фіялочки, зацвіли, / Та всі гори з долинами покрили. // Та всі гори з долинами покрили, / Щоби туди молоденькі ходили. // Там ходила Василинка стихенька, / А за нею її милий зблизенька. // Ой ходи ж ти, мій миленький, за мною, / Буде в мене порадонька з тобою!». Ще є «Ой зацвіли фіялойки в неділю», але це дещо інший текст. Отже, наразі це загадка.

Від літописів до гаївок. Від власних поезій до перекладів – щоб явити їх своїй українській авдиторії. Різні письменники, але вони творили свою літературу, і хочеться ще більше читати їхніх текстів, бо всі ці твори призначені для нас.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)