Українська література в різних країнах: за гарячими слідами та класика

Ми читаємо нашу літературу, яка несподівано стає актуальною. Вона нібито випадково трапляється під руку, але насправді потрапляє не просто так. Несвідомо ми тягнемося до неї. Начебто раніше читали або вивчали у школі чи університеті, але сьогодні згадуємо епізоди як напрочуд актуальні. Отже, це читання не лише для задоволення.

Українські письменники ХХ ст., які пройшли через еміграцію та інші випробування, позірно начебто різні. Але їх об’єднує й те, як вони згадували та розуміли сучасну їм Україну, і як віддзеркалювали реалії вже тих країн, де жили, працювали або інакше пробивалися.

Час вимагав епічної прози. Події ХХ ст. треба було віддзеркалити. Був потрібен свій «прозовий Гомер», якщо можна так назвати автора. Або свій літописець. Але нові події вимагали не лише документального свідчення, а й художнього відображення. З імен таких літописців це, наприклад, Улас Самчук (1905–1987) – співець Волині. Видатний український письменник, одна з найяскравіших постатей української прози XX ст., він народився в селі Дермань (сучасна Рівненська область) у селянській родині. «Дермань завжди був для мене центр центрів на планеті…», – пізніше скаже митець. А про нього можна сказати, що він постійно навчався.

Після школи та гімназії (1917–1920 рр.) продовжував навчання у Бреславському університеті (Німеччина) та в Українському вільному університеті в Празі. Український вільний університет став alma mater й інших українських талантів. А ще ми про Самчука знаємо, що він самостійно опанував мови – у тому числі французьку.

Відома «Празька школа» поетів і філософів – вигнанців з рідної України – вимріяла ідеал Батьківщини. Ми знаємо про поезію, але «пражани» створювали і публіцистичні статті, і філософські трактати, й інші тексти. Можна згадати й героя цієї статті. «Я завжди хотів бути літописцем українського простору…» – ці слова стали гаслом усього життя Самчука. Адже і «Празька школа», і він спиралися на історію, історіософське переосмислення, націєтворчий чинник. Українське минуле осмислювали для кращого розуміння теперішнього.

Перше оповідання «На старих стежках» (1926) Самчук опублікував у журналі «Наша бесіда». Постійно співпрацював з українськими періодичними виданнями, сьогодні відомими нам із періодики та історії нашої літератури: «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (Львів), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Сурмою» (Берлін-Каунас).

У 1941–1942 рр. він став редактором газети «Волинь», яка видавалась у Рівному. Це видання сьогодні – частина нашої історії.

У 1944–1948 рр. майбутній класик живе у Німеччині. Життя випробовує письменника на витривалість, і він рятується від закидів обох тоталітарних систем – гітлерівської та сталінської – тільки творчістю. 

Восени 1945 року Улас Самчук спільно з Іваном Багряним, Віктором Домонтовичем, Юрієм Косачем (племінником Лесі Українки, поетом і прозаїком), Іваном Майстренком, Юрієм Шерехом постав ініціатором створення літературно-мистецького об'єднання українських письменників еміграції – Мистецького українського руху (МУР), і був обраний його першим головою. У 1948 р. переїхав до Канади, де став засновником письменницької організації «Слово».

Ми бачимо, що життя письменника не було стабільним, але творчо – дуже плідним. Найвизначнішим творчим досягненням Уласа Самчука стає автобіографічний роман-епопея «Волинь» – текст, який сьогодні вивчають у школі та вищих навчальних закладах. 

Письменник бажав і науково дослідити рідний край. І тому співзвучно з Лесею Українкою пояснює самобутність побутової та художньої культури Волині стародавністю її походження з часів праслов'янщини. Розмірковуючи над художнім твором поетеси «Лісова пісня», він висловлює таку думку: «Її мавки, чарівники, болотяники, її дударики й чарівні духи, все це живе, вичуте, наповнене натхненням і захопленням, бо в тому візувалась давність, древність, чарівність – атмосфера легенд, лісових, одягнутих у шкіри людей, званих, дулібами, деревлянами, бужанами, хорватами, які оселилися, родилися, виростали по пралісках, над озерами, над ріками Бугом, Горинню, Іквою, Случем і, можливо, це була справді найстаріша земля Руська, віками нікому не підвладна, зі своїми дерев'яними городами, племінними законами, демократичними по¬рядками з князями й воєводами, які і до днів наших творять дуже своєрідне психологічно, а можливо й етнічно, відмінне від решти слов'янських племен, плем'я».

Опрацювавши свідчення батька історії Геродота, давньогрецькі міфи, легенди, письменник далі констатує: «Існує думка, що ріка Горинь, яка свого часу була великою, багатоводною границею між півднем і північчю знаного грекам світу варварів, згадується під назвою Ерідан грецьким поетом Гезіодом у його міфі про Фаетона, сина бога Сонця, влученого блискавкою Зевса, який впав з неба до річки Ерідани, від чого заплакало Сонце, а пролиті ним сльози за втратою сина обернулися в бурштин». Виявляється, бурштинова Ерідан-Горинь згадується у Геродота після того, коли останній вивчав далеку північну землю і визначав її місце у світовій цивілізації. А Волинь здавна була відома бурштином! Знаючи традиційні ремесла, промисли Волинського Полісся, Улас Самчук виявляє себе знавцем і місцевого фольклору. 

На трагічні події Голодомору 1932–1933 рр. Улас Самчук відгукнувся житійним романом «Марія», піднісши до символу образ матері-України. Заголовна героїня – і реальна жінка, яка пережила трагедії ХХ століття, і символ. Цей роман вивчають, але він, як й інші твори, вимагає глибшого осмислення.

Трагічні події в житті українського народу періоду другої половини ХХ ст. відтворена у трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948), «Темнота» (1957), «Втеча від себе» (1982). 

Національні та соціальні проблеми українства Улас Самчук порушив в романах «Юність Василя Шеремети» (1947), «Чого не гоїть вогонь» (1959), «На твердій землі» (1967). Патріотичний роман «Гори говорять» присвячений важкому життю Закарпаття та боротьбі мешканців Зелених гір за свою державність.

Помітно, що автор творив до кінця. Враження Уласа Самчука від Нового Світу загострені у збірках нарисів «На білому коні» (1956), «На коні вороному» (1975) і публіцистичних творах «П'ять по дванадцятій», «Планета Ді Пі» (Ді Пі – табори для виселених українців та інших «переміщених осіб»; крізь це пройшли й інші знамениті сьогодні українські творці, як-от поет і прозаїк, автор роману «Жовтий князь» Василь Барка), «Слідами піонерів» (тобто перших поселенців в Америці), «Живі струни», «Сонце заходу», «,В країні занепаду і руїни».

Уласа Самчука не стало далеко від Батьківщини 9 липня 1987 р. в канадському місті Торонто. Там і був похований співець рідної Волині, мрійник відновлення національної пам’яті, митець і вчений. Лише сьогодні ми відкриваємо його творчість.

Звернімося до української літератури пізнішого періоду та створеної вже на іншому материку та на інших реаліях. 

Чи літають самоцвіти? Чому сміється кукабара? Яке дерево в Австралії схоже на нашу вербу?

Є твори, які можуть відповісти на ці питання. Такі тексти можна озаголовити як летючі самоцвіти української літератури в Новій Гвінеї та Австралії. Наприклад, у Божени (Боженни) Беатріс Сібо (або Беатріс Індри, 1909–1988) є збірка «Літаючі самоцвіти: оповідання й легенди з життя тубільців Нової Ґвінеї» (1957). Ці твори за усними переказами держави Океанії написані на матеріалі місцевих міфів і казок. І не етнографічний чи документальний матеріал, не просто записи, а – художня обробка. 

Або, наприклад, казка поета, прозаїка, ілюстратора, видавця Пилипа Вакуленка (1923–2007) «Весела кукабара». Як відомо, цей птах – символ Австралії – регоче. Точніше, звуки цієї пташки схожі на регіт. А чому кукабара регочеться? Автор пояснює це дітям, почавши з весняної картини в Евкаліптовій долині, де живуть кенгуру, качкодзьоби, опосуми і ще багато тварин. Пейзаж: «Як перший провісник весни, весело усміхнулася пухнастим жовтим цвітом австралійська верба — „вотл трі”». Wattle tree – або австралійська акація, Acacia pycnantha. Вона квітне золотавими кульками. А ще це – національна квітка Австралії. Автор поетично описує її: «Густими китицями повних золотих м'ячиків жовтіє вона по долині серед старих евкаліптів, киває цвітом вітрові. Красуня, що й казати! Стало заздрісно старим евкаліптам дивитись на нове, розкішне вбрання верби, та й кажуть вони: / — Ми ще краще зодягнемось, почекай! / Підслухала хитра кукабара, сидячи на гілці, як цілу ніч перемовлялись старі евкаліпти між собою; і як сонце зійшло вранці, засміялась вона веселим, безжурним сміхом».

Дуже різні тексти. Але ці покоління українських письменників, яких сьогодні зараховують до діаспори, ділилися зі своїм читачем тим, що вистраждали і знали самі, а їхні твори не були суто для розваги – навіть якщо зовні це казки або легенди. Евкаліпти, австралійська акація, кукабара – а поряд із цим пригоди, а ще й філософське осмислення нашого сенсу життя. А також ми розуміємо, що треба глибше пізнавати нашу літературу, її багатство, і завдяки зверненню до досвіду минулого можна краще зрозуміти сучасність. Адже справжні таланти завжди діляться своїм досвідом, їхні твори – це й попередження, бажання допомогти і, звичайно, розмовляти зі своїми літературними нащадками.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)