Лютневі письменники: від власних творів до перекладів

Лютий – місяць, щедрий на дні народження українських письменників та інших великих і видатних постатей. У різні роки відбулося стільки історичних подій, що варто замислитися про них. Зокрема щодо того, як розвивалася наша культура та які перешкоди долала.

Хотілося б звернути увагу на наших поетів і прозаїків, відомих і як перекладачі.

Наприклад, у лютому народився відомий сьогодні поет і драматург Володимир Самійленко (1864–1925), який писав і під псевдонімом «Сивенький». Його називають ліриком, але він був і сатириком, що помітно в ущипливих і розумних віршах. А ще він лишив нам українською мовою Данте (на жаль, тільки початок «Раю» з «Божественної комедії»), Байрона, Беранже та інших класиків. І авторів, сьогодні менш відомих – наприклад, П’єра Лашамбоді, його байки. Відкрив нам англійських, французьких, італійських та інших письменників. Але не всі переклади Самійленка збереглися, а деякі рукописи дійшли до нас лише фрагментарно, причому не завжди вказано навіть ім’я автора, якого перекладав талановитий українець. 

Багато хто згадає його вірш «Українська мова» – може, навіть не знаючи імені автора. Початок точно продекламують напам’ять: «Діамант дорогий на дорозі лежав, / Тим великим шляхом люд усякий минав, / І ніхто не пізнав діаманта того. / Йшли багато людей і топтали його». Ця поезія – «Пам’яті Т. Г. Шевченка», і в ній згадується наш геній. Бо він був людиною, яка знайшла цей діамант, обточила і огранила – і він засяяв: «Сталось диво тоді: камінець засіяв, / І промінням ясним всіх людей здивував, / І палючим огнем кольористе блищить, / І проміння його усім очі сліпить. // Так в пилу на шляху наша мова була, / І мислива рука її з пилу взяла. / Полюбила її, обробила її, / Положила на ню усі сили свої, / І в народний вінець, як в оправу, ввела, / І, як зорю ясну, вище хмар піднесла». Тобто цей вірш іще й притча. Автору був 21 рік, коли він це написав.

Або інший вірш – «Не вмре поезія». Він оптимістичний, але водночас і закликає до мудрості та принциповості, відстоювання своєї творчості та своїх прав. Адже зовні добродушний і навіть флегматичний Володимир Самійленко (його вдачу багато хто відзначав) мав сильний стрижень і був непохитним. 

За стилем можна переконатися, що автор явно мав європейську школу поезії. Це помітно і з форми, і зі змісту: «Не вмре поезія, не згине творчість духа, / Поки жива земля, поки на ній живуть, / Поки природи глас людина серцем слуха, — / Клопоти крамарські її ще не заб'ють. // Не вмре поезія, поки душа бажає / Зирнути в ті краї, де око не сягне, / І хоче з меж вузьких порватися в безкрає, / Щоб зрозуміти все небесне і земне». У цих строфах і є сутність поезії.

Або поезія «Акростих». Як відомо, в акровірші треба читати перші літери – і тоді можна розгадати, хто чи що мається на увазі. Тут легко здогадатися: «У мене є одне кохання, / Котре не зраджу я вовік; / Росло воно не день, не рік, / А і зо мною виростало / І квіткою рясною стало... / Не одцвіте моє кохання, / А буде в серці до сконання». Тобто – Україна.

А в перекладах часто чується голос Володимира Самійленка, його вміння жартувати та іронізувати, казати зі сміхом про дуже серйозне. Наприклад, така позірно легка байка П. Лашамбоді «Метелик і Капуста»: метелик літає над капустою, яка запрошує його до себе – «сина», але той відмовляється: «“Капусто навісна! – / Сказало паненя летюче, – / Ти бачиш убрання блискуче – / Його я понесу в рясний садок, / До гарних, до пахучих квіточок”». А капуста: «„Згадай, мій сину, ти тоді не величавсь, / Як був ще гусінню та мною годувавсь. / Але таких, як ти, на світі є доволі, / Що в кращій долі / Забули рід і хати відреклись, / 

Що годувала їх колись”». Свобода, свій народ, Батьківщина – ключові принципи і Самійленка, і авторів, яких він перекладав.
Так само в лютому народився письменник Валер’ян Підмогильний (1901–1937). Багато хто назве найвідоміші твори – роман «Місто» (яке порівнюють із «Милим другом» Ґі де Мопассана), «Невеличку драму», різні оповідання… Згадають і те, що там повнокровно показано місто – у тому числі за доби українізації. І те, як сучасний автору український Растіньяк підкорював… не Париж, а Київ. До речі, герої роману мають прототипів, у тому числі літераторів. Але головний герой, Степан Радченко, явно не нагадує автора (хоча теж пише і пробивається в літературний світ).

Сьогодні Підмогильного знають, а твори перекладені різними мовами – у тому числі англійською. Але чи достатньо нам відома творча спадщина цієї постаті?

Він був і кіносценаристом, і критиком, і перекладачем, і словникарем (разом із поетом Євгеном Плужником став упорядником «Фразеології ділової мови» – якраз коли формувалася наша термінологія). Фахово знав театр. Писав ще зі школи, причому взяв псевдонім Лорд Лістер. Але по-справжньому дебютував у 20-х рр. ХХ ст. На жаль, сьогодні доступні не всі тексти – адже не забуваймо, що це ім’я – один із символів «Розстріляного Відродження». Підмогильного можна назвати й дипломатом – адже він відвідував Німеччину і Чехословаччину для творчої співпраці. Був дуже активним культурним діячем, багато спілкувався з літературними однодумцями – у тому числі неокласиками (варто згадати Максима Рильського). А ще треба знати, що Підмогильного – творчу постать, якою по праву можна пишатися, з 1930 р. майже припинили публікувати, а в 1937 р. розстріляли в урочищі Сандармох. 

Сьогодні ми можемо назвати українського автора ентузіастом. Адже він наполягав на виданні повного зібрання творів Оноре де Бальзака. І перекладав його. Як й Анатоля Франса та інших французьких класиків. А ще – Дені Дідро, Гельвеція, Вольтера, Проспера Меріме (багато хто згадає його «Кармен») та інших. Тобто перекладав і романтиків, і реалістів, і філософів, і прозу інтелектуалів та ерудитів – різні стилі та жанри. А ще – пригодницьку та фантастичну літературу. Ті, хто захоплюються Жулем Верном (здається, його любить кожне покоління, ми не виняток), мають знати, що по-справжньому українською мовою, сучасним словом, його відкрив своїм читачам герой цієї статті. До речі, якщо читати роман «Місто» та інші твори Підмогильного, то стає зрозуміло, що це французька школа, європейська класика.

Валер’ян Підмогильний багато перекладав – у тому числі з французької мови. Його переклади сьогодні досліджуються, але хочеться, щоб цих студій було більше. Бо системного вивчення досі немає. Але достатньо звернутися до текстів, щоб зрозуміти: стиль не застарів. Тому ці переклади перевидавали і, сподіваємося, перевидаватимуть.

Ми читаємо романи Бальзака. Але треба знати, що український читач першої половини ХХ ст. зміг ознайомитися з цими шедеврами вже завдяки своєму класику. Скажімо, «Тридцятилітня жінка» (українською книжка вийшла в Харкові, в 1934 р. – коли згорнули програму українізації, але ж переклад було створено раніше, за нашого Ренесансу!). Починається начебто про кохання, також багато побутового і цікавого (панорама французького життя), милі пейзажі та взагалі текст читається захопливо і водночас насичено. Але автор нагадує, що це доба наполеонівських воєн. Недарма починається так: «То була неділя на початку квітня 1813 р. і її ранок віщував один з тих прекрасних днів, коли парижани вперше за цілий рік бачать брук своїх вулиць без бруду, а небо без хмар». На цьому тлі відбувається історія людських стосунків. Ми бачимо родинну картину, читаємо мудрі батьківські поради своїй дочці стосовно її планів одруження з коханим: «Де вже надіятись, що ви зможете порозумітися, коли у вас різна вдача, якої тиранію не можна буде примирити? Ти будеш або жертвою, або тираном. Від того й від того однаково буває лихо в житті жінки. Але ти лагідна й скромна, тому перша поступишся… Нарешті, в почуттях у тебе, — сказав він зміненим голосом, — є краса, яка буде зневажена, а тоді…» Треба сказати, що на той час Бальзак писав дуже сміливі речі про шлюб і взагалі людські взаємини, з явним співчуттям, і перекладач це відтворив.

Або як французький геній змальовує природу на берегах Луари – дуже поетично і водночас змістовно, промовляло і промовляє рідними словами читачам Бальзака-франкофонам і дуже яскраво – українській авдиторії завдяки таланту Підмогильного: «…ті двоє, що були в колясі, мали змогу, прокинувшись, побачити випадково один з найкращих краєвидів на чарівних берегах Луари. Праворуч подорожний одним поглядом обіймає усі завороти Сізи, що біжить срібною змійкою по луговій траві, яка в перших подихах весни пойнялася тоді смарагдовим кольором. Ліворуч у всій своїй пишноті видніє Луара. Брижі, що пішли по воді від ранішнього холоднуватого вітру, відбивали своїми незчисленними гранями сонячне сяйво на широкому полотнищі цієї величної ріки. Там і там зеленіли острівці, виступаючи один по одному з водяного простору, немов смарагдове намисто з оправи. По другий бік річки, скільки сягало око, розгортали свою розкіш чудові туренські поля. А в далечині погляд спиняли тільки Шерські пагорки, що їх вершини світлими лініями вирисовувались тепер на прозорій блакиті неба. І Тур у глибу краєвида постає, здається, з лона вод за ніжним листям островів, як Венеція. Дзвіниці його старого собору підносяться в повітрі, зливаючись із фантастичними витворами білястих хмар». Або такий уривок, який описує Париж і його красоти: «В ту хвилину, як коляса проїздила Сізьким мостом, споміж островів на Луарі виплило кілька білих парусів, додаючи нової гармонії цьому гармонійному краєвидові».

Від Меріме до Мопассана. Від Вольтера до Бальзака. Від Віктора Гюґо до Анатоля Франса до багатьох інших класиків. Українські письменники підносили рідне слово до європейського рівня та відкрили нам зарубіжну літературу.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)