Овксентій Корчак-Чепурківський – фундатор української соціальної гігієни і національної медицини
У будь-якій країні справжнє багатство – це не лише природні ресурси чи економічна потужність, а насамперед люди, а зокрема й інтелектуальна еліта, яка формує наукову, культурну та гуманітарну основу суспільства. В історії України таких постатей багато, і ми про когось знаємо більше, а про когось узагалі ніколи не чули. А поза тим, часто ті незаслужено забуті постаті є цілими брилами символічного народного багатства, велетами, що зробили значний внесок у розбудову національного соціокультурного простору. Такі люди закладають фундамент для майбутніх поколінь, створюють національні традиції знань і науки. Одним із таких «отців-засновників» у царині української медицини та соціальної гігієни був Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський. Його життя – приклад поєднання наукової майстерності, громадянської сміливості та державницької позиції, і водночас – історія трагедій, які постійно переслідували українську інтелектуальну еліту, що опинялась під дулом окупантів як не в одній імперії, так в іншій.
Овксентій Корчак-Чепурківський народився 28 лютого 1857 року у місті Костянтинограді на Полтавщині (нині Красноград, Харківська область) в сім’ї парафіяльного дяка. Першу освіту він здобув у Полтавській духовній семінарії, після чого вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Через участь у студентських політичних рухах його тимчасово виключили, але невдовзі він продовжив навчання на медичному факультеті Харківського університету, який успішно закінчив у 1883 році. Молодий лікар почав працювати земським лікарем у рідному повіті, де зарекомендував себе як компетентний фахівець. Його науковий підхід полягав у використанні метричних книг про народження та смерть для точного моніторингу стану здоров’я населення – метод, який став одним із перших кроків до розвитку соціальної медицини та епідеміології в Україні. У 33 роки він опублікував першу значну наукову працю про стан медичної допомоги й охорони здоров’я. Її успіх привів до призначення Корчака-Чепурківського на посаду завідувача губернського санітарного бюро у Бессарабії, у Кишиневі. Там він організував системну боротьбу з епідеміями дифтерії, тифу та холери, впроваджував профілактичні заходи й аналізував захворюваність та смертність. Одним із його здобутків стало системне дослідження причин високої смертності та перших кроків щодо формування медичної статистики.
У 1899 році Корчак-Чепурківського запросили до Києва, де він очолив санітарний відділ міської управи. Паралельно він активно займався викладацькою діяльністю, читаючи курси з гігієни, епідеміології та медичної статистики. У Києві він тісно контактував із провідними діячами української культури: Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Миколою Лисенком, Іваном Карпенком-Карим. Ця інтеграція науки, культури та державних потреб відображала його бачення медицини як інструменту суспільного прогресу.
У 1905 році на засіданні Київського товариства лікарів Корчак-Чепурківський зробив сміливу доповідь про відсталість санітарних умов та шкоду здоров’ю населення. Політичний тиск змусив його залишити посаду в 1907 році, але він продовжив викладати соціальну гігієну, започаткувавши курс, який вперше системно викладався в Україні та російській імперії.
Під час Першої світової війни він очолював медичну службу 8-ї армії на Південно-Західному фронті, безпосередньо забезпечуючи лікування поранених та організовуючи протиепідемічні заходи на фронті. Цей досвід дав йому практичне розуміння системної медицини та соціальної гігієни, яку він згодом інтегрував у національну систему охорони здоров’я.
З Українською революцією 1917 року Корчак-Чепурківський став одним із організаторів національної системи охорони здоров’я. У 1918 році він обіймав посаду декана медичного факультету Українського державного університету, очолював санітарний департамент Міністерства народного здоров’я і державного опікування, а за часів Директорії – міністр народного здоров’я УНР. Він наполягав на викладанні українською мовою та формуванні національної медичної науки, закладаючи основи системи, яка згодом мала б стати фундаментом української охорони здоров’я. 1921 року його обрали академіком Української академії наук. Він створив Інститут експериментальної медицини та епідеміології, першу кафедру гігієни праці в СРСР, підготував номенклатуру хвороб українською мовою та медичні словники. Його праці охоплювали гігієну, демографію, санітарну статистику, а також історію земської медицини. Він виховав цілу плеяду науковців, заклавши традицію української медичної науки.
Попри величезний внесок, у 1930-х роках радянська влада почала системно переслідувати Корчака-Чепурківського. Його звільнили з усіх керівних посад у ВУАН, а кафедру об’єднали з Інститутом демографії.
У 1929 році, на тлі початку сфабрикованого процесу у справі СВУ, коли на лаві підсудних опинилися провідні українські політики, громадські діячі та науковці, Овксентій Корчак-Чепурківський, висловлюючи позицію Академії наук як її обов’язковий секретар, рішуче заявив про свій протест проти спроб прикрити потуги наукової, культурної та національної діяльності. Пригадаймо коротко, що таке була справа СВУ. Процес у справі СВУ був повністю сфабрикований радянською владою з метою знищення української інтелігенції, послаблення національних еліт та контролю над науковим і культурним життям. До судового процесу залучено було 474 осіб, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі Української рср – 87, засуджені умовно – 3. Під час цього переслідування постраждали відомі політики та науковці, серед яких були Сергій Єфремов, Григорій Голоскевич, Володимир Чехівський, Людмила Старицька-Черняхівська та низка інших діячів, які відстоювали національні інтереси й розвиток науки. Справа СВУ стала символом репресій проти української інтелігенції та демонстрацією політичного тиску на незалежне наукове й культурне середовище. У 1933 році Корчака-Чепурківського звинуватили в антирадянських настроях і поступово усунули від викладання та будь-якої діяльності в Академії наук. Його науковий авторитет остаточно підкосила новина про арешт у 1937 році сина Юрія, талановитого й перспективного науковця-демографа, який опрацював дослідження відмінностей смертності не лише між міським і сільським населенням, а й за національною ознакою. Юрій був засуджений до 20 років заслання у Сибір і повернувся лише через два десятиліття. Наукові роботи Юрія розкритикували як «буржуазні» та «контрреволюційні» за те, що він досліджував Голодомор. Юрій Корчак-Чепурківський повернувся з заслання лише через 20 років і помер у Києві у 1957 році. Сам Овксентій Васильович у 1934–1941 роках залишався науковим консультантом і працював у відділах Інституту демографії та клінічної фізіології Академії наук, але його праці майже не публікувалися.
Він помер у Києві 27 листопада 1947 року, майже у повному забутті.
Овксентій Корчак-Чепурківський залишив по собі десятки наукових праць, створив українську медичну термінологію, заклав основи соціальної гігієни, епідеміології та системної охорони здоров’я. Його діяльність була прикладом того, як науковець може поєднувати науку, державотворення та громадянську позицію. Пам’ять про таких людей важлива не лише як данина історії. Вони – українські founding fathers науки, ті, хто заклав національні традиції знань, від яких сьогодні відштовхується сучасна медицина і суспільна гігієна. Відродження пам’яті про них допомагає усвідомити: наука – це не лише відкриття, а й служіння своєму народу, поєднання професіоналізму та відповідальності перед суспільством, в якому ти живеш. Овксентій Корчак-Чепурківський – символ української інтелектуальної мужності, непохитної відданості науці та державі. А його життя і спадщина нагадують нам сьогодні, що формування національної науки потребує не лише талантів, а й мужності стояти за свої ідеали, навіть у найскладніші часи.