Бій у Володимирці: пролог боротьби УПА за свободу українців у ХХ столітті
Лютнева поліська ніч вкривала землю темним оксамитом. Сніг хрустів під ногами тих, хто вирушав у тишу, де навіть вітер ніби боявся видати присутність людей. Місяць ледь пробивався крізь хмари, відкидаючи примарні тіні на замерзлі поля та зарослі очерету. У цьому мовчазному просторі стояли вони – кілька десятків українців, озброєних гвинтівками, пістолетами, гранатами. Кожен подих ставав важким, кожен звук – відлунням небезпеки. Серця билися, ніби наганяючи ритм майбутньої битви. Попереду – Володимирець, невелике містечко на Рівненщині, де німецькі жандарми вже спокійно розташувалися у своїх казармах. Попереду – випробування, якого ще не знала Українська Повстанська Армія, але яке мало стати прологом великої боротьби. У ніч із 7 на 8 лютого 1943 року сотня Григорія Перегіняка наважилась на зухвалий напад на місце дислокації гітлерівців у містечку Володимирець на Рівненщині. Там окупаційні сили загарбників становили близько 30 німецьких жандармів, 70 росіян, колишніх полонених червоної армії, та 80 узбеків, також колишніх радянських військовополонених. З огляду на чисельність ворога, операція була надзвичайно ризикованою для українців. Але повстанці розраховували на ефект несподіванки і вірили, що прихильність рідної землі та темної поліської ночі допоможе їм вразити ворога блискавично. І вони не прогадали, бо воювали за своє і мали право показати свою Силу, щоб відновити справедливість. Під час нападу підрозділ Перегіняка захопив казарми козаків і будівлю жандармерії, розгромили німецьку комендатуру та ліквідували коменданта Володимирця. У бою загинули семеро окупантів – серед них три козаки та четверо німців, зокрема комендант жандармерії. Шість козаків були взяті в полон, допитані і страчені в лісі неподалік Володимирця. Водночас повстанці визволили ув’язненого Діброву, захопили 20 карабінів, 65 ковдр і значну кількість амуніції. Втрати повстанців були мінімальні: один загиблий та двоє поранених. Уміло скориставшись хаосом, що панував у містечку після наскоку, сотня швидко відійшла, залишивши Володимирець під контролем українських підпільників. Ця операція стала першою масштабною та відкритою збройною акцією УПА проти нацистських сил. Після неї німці певний час не наважувалися повертатися до Володимирця, що відкрило шлях до широкої антинацистської боротьби Української Повстанської Армії. Символічно, що уже 17 лютого 1943 року, на третій конференції ОУН (Б) було ухвалено рішення про створення повноцінної партизанської армії та початок відкритих бойових дій проти окупантів – як гітлерівських, так і більшовицьких. Два слова про командира тієї операції. Григорій Перегіняк (Коробка, Довбешка) – сотенний Української Повстанської Армії, один із провідних організаторів збройної боротьби українців на Волині та Поліссі.
Народився 8 січня 1908 року у Старому Угринові на Прикарпатті, себто односельчанин і майже ровесник Степана Бандери. Від ранніх років Григорій був залучений до національно-визвольного руху, а у міжвоєнний період активно працював в Організації українських націоналістів (ОУН), за що неодноразово піддавався переслідуванням. У роки Другої світової війни Перегіняк сформував першу сотню УПА, яка стала ядром повстанської армії на Поліссі. Як командир він відзначався рішучістю, стратегічним мисленням і здатністю вести людей навіть у надскладних умовах. Володимирецька операція стала символом зростання організованого визвольного руху і початком відкритої боротьби УПА проти окупантів. Перегіняк загинув у бою поблизу Висоцька на Рівненщині, коли його сотня зіткнулася з чисельно переважаючими силами ворога. Його ім’я залишилося символом відваги, самопожертви та рішучості боронити рідну землю.
Але що ж змушувало українців на такі дії? Українська Повстанська Армія (УПА) виникла на зорі 1940-х як воєнізований підрозділ ОУН – Організації Українських Націоналістів. Її завданням було захистити українські землі від будь-яких загарбників і підняти національний рух у період, коли країна перебувала під подвійною окупацією: гітлерівських нацистів і сталінського тоталітарного режиму. Ідея створення УПА не виникла спонтанно. Ще наприкінці 1930-х українські націоналісти розуміли: боротьба за незалежність потребує не лише політичної агітації, а й організованої військової сили, здатної протистояти добре озброєним ворогам. Перші підрозділи повстанців діяли на Волині та Поліссі ще у 1942 році, проводячи диверсії на залізничних шляхах, напади на поліцейські пости і визволяючи полонених. Вони готували ґрунт для більш масштабних операцій, серед яких вирізнявся бій у Володимирці. Цей бій став не лише військовою акцією – він був символом готовності українців боротися за своє навіть у найскладніших умовах. Пригадуємо собі, що Український націоналізм, ідеї якого формувалися ще від Міхновського та Донцова, само собою, проголошував право на українців на самовизначення та власну державність, що логічно і природно. А для ОУН це було не просто гасло – це був принцип дії: земля, мова, культура і свобода народу – понад усе. Тому у висліді УПА стала воєнізованою рушійною силою цього націоналістичного руху як закономірне втілення прагнень Українського Народу. Через військові операції проти німецьких загарбників, а пізніше і радянської окупації, українські повстанці реалізовували своє бачення незалежності. Бій у Володимирці є яскравим прикладом того, як ідеологія українського націоналізму перетворювалася на конкретні дії: відважні та стратегічно обґрунтовані.
Кожна нація має природне право відстоювати своє. Відчуття батьківщини, патріотизм, готовність захищати рідну землю – це не лише абстрактні моральні категорії, а й соціально-історична необхідність. Міхновський писав про незалежність як закон буття нації; Донцов наголошував на організованості та самопожертві; Бандера ж бачив у націоналістичному русі силу, що здатна витримати найтяжчі випробування. Бій у Володимирці демонструє цю закономірність: маленький загін людей, керований високою ідеєю, зміг кинути виклик сильнішому ворогу і залишитися символом незламності.
Дотепер подибуємо химерні стереотипи та радянські міфи про «бандитів» та «колаборантів», які створювалися штучно, щоб знецінити націоналістичний рух і нав’язати хибну історичну візію українцям. Проте об’єктивний аналіз та тверезий погляд на історію кажуть нам: УПА та ОУН діяли виключно в інтересах своєї нації, не маючи власної держави, виборювали її, протистоячи двом тоталітарним системам одночасно. І нинішнє толерування старих стереотипів є неприпустимим, адже вони спотворюють дефективне розуміння історії та применшують героїзм українців, які боролися за свободу. Бо якщо ти не знаєш, хто ти, то не здатен осягнути, що робити. Або ж у масштабах нації: коли не знаємо минулого, не можемо будувати майбутнє.
Історія не повторюється дослівно, але багато в чому любить оподібнюватись, щораз оприявнюючись нам у нових формовимірах. Проте це вже особливості людської психіки та сприйняття часу. Дехто воліє повторювати гегелівсько-марксистські штампи у підході до розуміння минулого: мовляв, історія йде по спіралі. Що ж, у всякому разі ритм боротьби залишається. Сьогодні українці, як і 200 років тому, 100 років тому, як і 80 років тому, протистоять агресору, захищаючи свою землю, культуру і національну ідентичність. А бій УПА проти нацистських окупантів біля Володимирця 7 лютого 1943 року – це частина тієї самої спадковості, яка зберігає дух свободи та непохитності українського народу. Кожен постріл у тій нічній тиші, кожна рішуча й сповнена жаги до справедливості та любові до рідної землі дія повстанців нагадують нам: незалежність не дається задарма. Вона вимагає відваги, самопожертви та віри в національну ідею. Від лютневої ночі 1943 року до сьогодні українці продовжують боротися за право жити на своїй землі вільно, зберігаючи пам’ять про тих, хто не шкодував життя за свободу.