У чому причина нинішньої тотальної кризи «академічної доброчесності»?

Намагання забезпечити «академічну доброчесність» за допомогою законодавства – це махровий законодавчий позитивізм!

Сьогодні в Україні досить поширеною є позитивістська ілюзія щодо можливостей законодавства і кари – їм приписуються властивості «чарівної палички», за допомогою якої можна виправити будь-які соціальні аномалії, розв’язати всі політичні, економічні, правові і моральні проблеми, зокрема подолати будь-яку недоброчесність.

Насправді законодавство не здатне усувати ПРИЧИНИ соціальних аномалій, – воно здатне лише створювати УМОВИ для нормального життя людей. Якщо причина не усувається, то вона спричинить соціальну аномалію, – правопорушення чи аморальний вчинок, – за будь-яких умов. Образно кажучи, за допомогою законодавства можна лише гасити соціальні «пожежі», але не можна запобігати їм!

Усувати причини соціальних аномалій можна лише за допомогою соціальних реформ.

Тому для протидії будь-яким правопорушенням і аморальним вчинкам, зокрема і проявам академічної недоброчесності чи недоброчесності в сфері політики, економіки, юстиції, моралі, – потрібне поєднання соціальних реформ і законодавства. Без цього законодавство неодмінно порушується або стає інструментом для зловживань – це закономірність, вивірена історичним досвідом.

Якими ж мають бути соціальні реформи для цього? Вони мають бути такими, щоб громадянам стало вигідно жити ДОБРОЧЕСНО, і не вигідно жити НЕДОБРОЧЕСНО! Як, наприклад, у Швеції чи Фінляндії.

У світлі «концепції поєднання соціальних реформ і законодавства» слід вирішувати, зокрема, проблему академічної доброчесності. 

Якщо в суспільстві будуть здійснені реформи, в результаті яких матиме значення і цінуватиметься ЗМІСТ наукової праці, і буде сформульовано критерії, за якими має визначатися цінність змісту наукової праці, то тоді академічна доброчесність буде природною необхідністю для науковця. 

Якщо наукова праця оцінюється не за цінністю її ЗМІСТУ, а за формальними критеріями: ДЕ і КОЛИ опублікована праця; яка кількість сторінок; яка товщина і вага книжки; яка кількість посилань в ній; яка її структура; яка «актуальність (кон’юнктурність)» теми; як прорекламована книжка та інші формальні показники, то яка буде в науковців-авторів потреба творити справжні наукові праці? Тому і процвітає або плагіат, або низькопробний продукт, аби лише він відповідав названим формальним критеріям. 

І ніяке законодавство, навіть зі смертною карою, не здатне виправити цю ситуацію, якщо зміст наукової праці не має значення і його ніхто не цінує в суспільстві. 

Сьогодні науковця цінують так: «він має ХХХ публікацій», 10 публікацій в «Скопусі», 5 монографій, 10 навчальних посібників тощо. І жодного слова про те, які наукові ідеї він обстоює, які його реальні досягнення і внесок в розвиток теорії і практики, в чому новизна його висновків і пропозицій. 

Саме так оцінювалися науковці колись, в часи розквіту науки... Хто сьогодні згадує скільки публікацій було в Аристотеля, Коперніка, Ньютона, Ч. Дарвіна, А. Ейнштейна, Ч. Беккаріа?

Колись університети добирали професорів собі за тими цінними науковими ідеями, які вони могли запропонувати студентам, а не за кількістю публікацій. Для цього були публічні конкурси вступних лекцій для отримання посади професора, на яких голосував професорсько-викладацький склад (а не адміністрація, не чиновники МОН).

Крім того, в найкращі часи людства в освітній політиці існувала ПРЕЗУМПЦІЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ вчителя і професора, які наділялися академічною свободою, довірою і автономією, і щодо яких не було необхідності тотального контролю і адміністративного регулювання зверху. А сьогодні навпаки: адміністрація керується презумпцією недоброчесності вчителя і професора, з якої випливає начебто необхідність тотального контролю і адміністративного регулювання їхньої діяльності. 

Були часи, коли студенти шукали для вступу ті університеті, в яких викладали відомі своїми науковими школами професори з відомими в науці прізвищами, які мали прогресивні наукові ідеї, а не з розрекламованими і розкрученими назвами університетів.

... Отаке колись було, тому й наука була на високому рівні і «академічна доброчесність», бо кому ти був потрібен як викладач з плагіатом чи з недоброякісною за змістом дисертацією чи монографією...

Про автора: Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.