Коли несила мовчати

Нема нічого більш тривожного, в той же час огидного, коли по країні гуляють штучно розігнані хвилі суспільної думки. І фейсбук, як найбільш чутливий інструмент для інспірування й одночасно контролю цих процесів, дає вичерпну картину цього явища. 

Є такий термін – сугестія. Це психологічний вплив на свідомість людини, її волю та почуття, який використовується для формування певного стану, настрою, думок або поведінки.

Нинішній фейсбук – це рідний дім цієї сугестії, яка розростаючись і ширячись, намагається підім’яти під себе всіх і кожного, паралізувати будь-яку критичну думку, зламати будь-який інтелектуальний і моральний опір.

Найгірше, коли в цю сумнівну популістичну гру включаються відомі чи авторитетні журналісти, політологи, народні депутати, намагаючись упіймати свою хвилю і бодай секунду побути на гребені суспільної уваги.

Що є головним базисом такої популістичної доктрини? Досить давня технологія, яка має назву – вульгарна соціологія. Народилася вона після жовтневої революції і стала потужною зброєю марксистів-ленінців у їхньому просуванні класової теорії, тобто боротьби класів, яка поширюється на всі сфери життя, включно з мистецтвом.

Якщо давати точне визначення, то вульгарна соціологія – це спрощений, догматичний підхід, який зводить складні культурні явища виключно до безпосереднього відображення політичних інтересів або класової позиції, перетворюючи їх на «ілюстрацію» простих соціологічних схем, ігноруючи естетичну цінність та багатогранність. Це антинауковий метод, який заперечує самостійну роль мистецтва, спрощуючи його до соціального «коду» для ілюстрації політичних інтересів, замість глибокого аналізу. 

Історія пам’ятає вже такі «впадання у крайнощі», коли пролетаріат росії палив на площах книжки російських класиків, або загони нацистів у Німеччині палили книжки єврейських письменників. І те, й інше виглядало сучасним дикунством і варварством, але підіймало революційний і бойовий дух мас, гуртувало маси проти уявного ворога. Відбувалося умисне нехтування художніми якостями, стилем та універсальною цінністю мистецтва.

Щодо нехтування цінності мистецтва, – важливо сказати, що воно завжди відбувається в ті часи, коли в країнах чи народах інші пріоритети – і народи поставлені на грань виживання.

Ситуація драматично ускладнюється у воєнні часи, для яких характерна дегуманізація людини і чорно-білий погляд на світ. Саме тоді починається «боротьба з відьмами» на всіх рівнях – як сьогодення, так і минулого. Причому «люстрація» імен і пам’ятників відбувається значно активніше, аніж люстрація живих персонажів. Очевидно, ця технологія використовується як громовідвід, щоб каналізувати надмірні емоції юрби.

Тому немає нічого дивного в тому, що боротьба з пам’ятниками фетишизується на рівні соціуму і активно підхоплюється тими, хто намагається таким чином продемонструвати свою «патріотичну позицію».

Ми пам’ятаємо, як журналісти ставили всім архіпатріотичне запитання: «Скажіть відверто – чий Крим?!» Сьогодні така психологічна активація звучить трохи інакше: «Чому ви не були на похованні Степана Гіги?!» Згодьтесь, і одне й друге запитання є риторичним і не потребує відповіді. Це, скоріше, акумульована агресія знаходить таким чином вихід назовні. Щось на зразок гучного ляпаса у вуличній бійці, але без застосування фізичної сили.

І що цікаво – будь-якій владі цей стан керованого хаосу і агресії значно зручніший, аніж стан спокійного аналізу ситуації і мовчазної консолідації народу проти цієї ж влади. Тому нічого дивного, що невдовзі ми побачимо нові й нові приклади застосування цієї технології. За Ахматовою і Булгаковим, які зараз підняті на вістря спису вульгарними соціологами, можливо, піде й сам Богдан Хмельницький. А хіба ви не бачили телесюжет роспропагандистки Сімоньян, яка дарує путіну велику вазу, випущену на честь якоїсь річниці російсько-української дружби з Гетьманом України Хмельницьким у повний зріст!

То що, готуймося до урочистого знесення пам’ятника Хмельницькому і перейменування історичної площі, бо це в трендах нинішньої політичної ситуації!?

Але що цікаво! На одній із центральних вулиць столиці буде спокійнісінько стояти далі найвідоміший радянський дрібний шахрай Паніковський, персонаж Ільфа і Петрова, і не заважатиме нікому, бо що візьмеш з «великого сліпого»!

Що ж робити в цій ситуації? Не впадати у психоз! Можливо, згадати приклади іншого ставлення. Був такий відомий австрійський диригент Герберт фон Караян – улюбленець і фаворит самого Адольфа Гітлера, член нацистської партії. Опери Ріхарда Вагнера під орудою Маестро були улюбленим видовищем фюрера.

І що ви думаєте – Маестро Караяна після закінчення війни розстріляли чи відправили у табори? Чи затаврували його всенародною ганьбою і ненавистю? Ні! Уже 1946 року відбувся перший післявоєнний успішний концерт Караяна з Віденським філармонійним оркестром. Щоправда, одразу після цього факту радянська окупаційна адміністрація наклала заборону на його професійну діяльність, але це тривало недовго, лише два роки. А згодом Герберт фон Караян вже працював в Ла Скала і в Лондоні з місцевим філармонійним оркестром, вивіши його в розряд найкращих оркестрів світу. Він продовжував диригувати оркестрами й записуватися аж до своєї смерті в 1989 році.

Можливо, для нас це здається чимось неймовірним, бо хтось би волів, аби Караян безславно згнив десь на Соловках. Але всі, хто так думає, – це типові «совки», люди хворі на тоталітаризм! І байдуже, які кольори у них на прапорах. Головне, щоб ніхто не мав права на власне життя і власний вибір, бо цього не має бути!

Кажуть, що історія спочатку має вигляд драми, а коли повторюється, то стає фарсом. А ще кажуть, що історія не вчить нічому. Можливо, вона б і вчила, якби була наповнена важливими деталями, цікавими епізодами і повчальними прикладами.

Але, схоже, така історія нікому не потрібна. Політика приносить у жертву культуру, щоб народ перестав думати, відчувати і радіти життю, перетворюючись на слухняний і бездушний біологічний інструмент...

Тому я пишу останнім часом тільки тоді, коли важливо не мовчати.

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.