Український поет, народжений восени – Богдан-Ігор Антонич: «Музичне дерево»
«Знай, Батьківщина – це ріка, що серед поля, / поза селом, ген попід лісом, тихо плине; // це в саді нашому дерева, зілля, квіти, / це на ланах пшениця золотокоса; / це той, що віє з піль пахучий теплий вітер, / це на левадах скошена трава в покосах; // це наші всі пісні і молитви щоденні, / це рідна мова – скарб, якого ти не згубиш, / це небо синє вдень, а серед ночі темне; / це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш».
Автор – відомий у Львові польський поет Владислав Белза, а наведені слова – переклад або переспів, зроблений нашим геніальним поетом. Цей український діяч не дожив і до 28 років, не встигнувши одружитися. Свого часу я прочитала цього вірша «Батьківщина» в підручнику з мовознавства. У творі згадано Олю. А наречену українського поета теж звали Оля – може, ще й тому він обрав саме цей вірш?
Ким був автор перекладу (сьогодні відомого як самостійний твір) і як жив? Умер у 1937 році, але, як не дивно, не від арешту чи розстрілу, а від апендициту.
Сьогодні багато хто процитує рядки: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Але був час, коли й на них наклали табу. І згаданого автора відкривають по-справжньому тільки зараз. Це – Богдан-Ігор Антонич, загадковий поет, якого сьогодні починають читати заново, бо надто довго в Україні про нього не знали.
Хто такий справжній поет? Це й рівень творів – талант, сила творчості, і сама натура, і життєвий досвід. У героя цієї статті все це було, і він плекав це в собі.
За гороскопом Богдан-Ігор Антонич був Терези. Цей знак Зодіаку дав йому мрійність, поетичність, рівновагу, заглибленість. Народився майбутній поет, перекладач, драматург, музикант, композитор, знавець малювання, філософ у 1909 році на Лемківщині. Ми знаємо, що культура та пісенний фольклор лемків надзвичайно багаті, не кажучи вже про неповторну лемківську говірку. Батьком Богдана-Ігоря Антонича був саме лемко, священик Василь Кіт, який незадовго до народження сина змінив прізвище на Антонич. Ім’я синові дали, за греко-католицькою традицією, подвійне – Богдан-Ігор.
Коли почалася Перша світова війна, родина переїхала до Відня. Але батька заарештувала польська влада. У 1919 році малий Богдан із матір’ю переїхали на Пряшівщину, закарпатську Лемківщину. Там Антоничі зупинилися в материного брата Волошиновича, але того невдовзі стратили за вимогу прав для галицького українства.
Але не все було так страшно. Коли Богдан пішов до школи, в Україні вже були патріотичні настрої, українську культуру сприйняли чехи, поляки та інші народи.
Навчався Богдан Антонич в польській гімназії, тому що українських тоді на Лемківщині не було взагалі. Як не дивно, саме тоді майбутній поет відчув свою українську ідентичність. Йому було важко пробиватися.
Богдана-Ігоря Антонича завжди відрізняли інтелігентна вдача та тиха, правильна, розумна поведінка. А свої почуття він тримав при собі. Учителі української мови звернули увагу на старанного хлопця та дали йому можливість прочитати цілу бібліотеку української та польської класики, а також нобелівських лауреатів.
Ще в гімназії Антонич малював, цікавився образотворчим мистецтвом, грав на скрипці, виступав на шкільних концертах і навіть створив марш для гімназії. Скрипку поет пізніше назвав у віршах «музичне дерево».
У 1928 році Антонич вступив до гуманітарного факультету Львівського університету. Майбутній поет обрав спеціальність слов’янська філологія. Це було перспективним напрямком, який мав традиції в Україні. Університет був польським, а не українським, але існувало товариство студентів-україністів, з яким спілкувався наш класик.
У 1931 році поет почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу з символічною назвою «Дажбог» з’явилася його перша збірка «Привітання життя». А коли в 1933 році Антонич став магістром філософії, він вирішив стати вільним літератором. Українець не міг отримати державну службу.
У 1934 році Антонич багато друкувався в західноукраїнських часописах, тоді ж видав збірку «Три перстені». У виданні допоміг Богдан Кравців, теж поет. За збірку Антонич отримав літературну премію українських письменників і журналістів імені Івана Франка. Це – приклад того, що письменники повинні допомагати одне одному.
За неповні чотири роки Антонич готує до друку чотири книги поезій, одна краща від одної. Назви збірок міфологічні: «Зелена євангелія», «Ротації», «Велика гармонія». Писати багато, та ще й на вищому рівні, не скотитися до графоманства – це ознака справжнього Поета, Поета з великої літери. Антонич був вимогливим до себе, знав, що справжній митець виявляє себе не в житті, а в творчості.
Пише він і малу прозу, роман і лібрето до опери. Його захопив образ Олекси Довбуша, і збереглися два варіанти драматичного твору, де герої розмовляють у віршах. Також поет досліджує мистецтво, знаючи, що повинен мати різнобічну освіту.
У 1936 році вийшла остання прижиттєва збірка Антонича – «Книга Лева». Вона таємнича, глибока й досі не розгадана.
А 6 липня 1937 року Богдана-Ігоря Антонича не стало. Він похований на Янівському цвинтарі у Львові. Коротке життя, яке можна переказати кількома реченнями, але яскрава творчість. Надзвичайно сильне внутрішнє життя.
Важко віднести Антонича до якогось одного напряму чи стилю. Його вважають першим українським сюрреалістом. Водночас творчість має ознаки імажинізму, символізму, навіть футуризму… Образність дуже цікава та міфологічна. Сонце Антонич порівнює з полум’яним маком, лисицю називає сестрою, спостерігає за природою та каже: «Росте хлоп’я, мов кущ малини». Він казкар, дарує людям диво. І каже: «Казка – лік від дійсності». У нього Євангелія зелена, тому що це колір життя та надії, весна-слов’янка має дванадцять обручів, слова – як стріли в небеса. Поет не відділяє себе від природи:
Цікаво, що писав свої твори Антонич літературною мовою, а не говіркою, і його навіть вважали за наддніпрянця. Поет багато працював над стилем і вів власний словник, розставляв правильні наголоси. Відомо, що лемківська говірка має наголос на перший склад і специфічну фонетику: ябко чи апко – яблуко, хдова – вдова, сивза – сльоза. Є сучасні лемківські поети, які досі пишуть власною говіркою, але Антонич обрав літературну мову.
Писав поезію Антонич увечері (і сам себе називав вечірнім поетом), а вранці допрацьовував. Його твори схожі на сновидіння, наприклад, вірш «Зима»: «Кравці лисицям хутра шиють, / вітри на бурю грізно трублять. / О Боже, стережи в завію / і людські, і звірячі хутра. // У ста млинах зима пшеницю / на сніг сріблясто-синій меле. / Назустріч бурі ніч іскриться, / привалюючи небом села.
Антонич сторонився богеми, знаючи, що активне, але порожнє життя не дасть йому досвіду та змарнує талант. Справжнім життям він вважав творчість. Бурхлива натура виявляється у вірші про українську душу:
Сьогодні вірші Антонича видаються навіть у дитячих збірках – наприклад, вірш «Різдво»: «Народився Бог на санях / в лемківськім містечку Дуклі. / Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий. // Ніч у сніговій завії / крутиться довкола стріх. / У долоні у Марії / місяць – золотий горіх».
Сонце у нього носить крисаню, тобто лемківський капелюх, а дитя Ісус нагадує це світило своїми золотими кучерями.
Антонич рано збагнув, що таке смерть, але для нього смерть і життя – невіддільні явища. Все одно настає весна, все одно знову народжується Сонце – золотий Божич, який омолоджується з Діда, і буде весілля природи, і червоніють клени. Життя – це вир, вихор і пам’ять про предків. «Корови моляться до сонця, / що полум’яним сходить маком. / Струнка тополя тонша й тонша, / мов дерево ставало б птахом. // Від воза місяць відпрягають. / Широке, конопляне небо. / Обвіяна далінь безкрая, / і в сивім димі лісу гребінь. // З гір яворове листя лине. / Кужіль, і півень, і колиска. / Вливається день до долини, / мов свіже молоко до миски». Зараз це хрестоматійний вірш, близький і дітям, і дорослим. Він звучить і безпосередньо, і символічно.
Сьогодні Богдан-Ігор Антонич повернувся до нас. Його досліджують, порівнюють з Тарасом Шевченком, Маркіяном Шашкевичем та іншими поетами. Але ніхто не знає секрету цього тихого юнака в окулярах. Антонича не вдається наслідувати, їм треба бути.
Завдяки видатному поету, прозаїку, дисиденту Ігорю Калинцю, і львівському видавництву «Каменяр», у місті Лева було організовано щорічний конкурс молодих поетів «Привітання життя» імені Богдана-Ігоря Антонича. Назва конкурсу – за першою збіркою Антонича. Тому класичний поет із нами й по смерті. Він підтверджує те, що треба робити добро та допомагати іншим поетам.
Він був вільним. Духом він був вільним інтелектуалом. Уже немає режимів, за яких поет жив, а поезія Антонича пережила всі режими ХХ сторіччя. І житиме завжди. Але хотілося б більшої кількості видань цього автора – і поезії, і прози, і більше дізнатися про нього як про перекладача. А також як хочеться прочитати інші його тексти – і наукові, і листування, побачити партитури музичних творів Антонича, його малюнки. І ще більше уявити, яким він був – адже сам цей образ нам справді близький.
Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька
Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації
святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)