Від фотопоезії до київських неокласиків і сучасний Київ: творчість Олеся Ільченка
Чується багато дискусій: чи потрібна поезія взагалі й чи потрібна вона саме зараз – під час війни? Видані книги, просто написані тексти, а ще й літературні зустрічі підтверджують те, що вірші стають актуальними якраз тепер.
Ми згадуємо Київ, де навчалися, працювали, відвідували культурні заходи й просто жили. Яким він був? Яким його утримує пам’ять? Яким він став? На це відповість талановитий киянин.
Нещодавно в Лозаннському університеті відбулася презентація книг Олеся Ільченка – відомого українського поета, прозаїка, перекладача, кіносценариста, живописця, фотохудожника. Сьогодні він живе в Женеві. Його творчість пов’язана з Україною, Швейцарією, Францією, Італією та іншими країнами. Читав лекції у зарубіжних університетах, зокрема Женевському. Цей письменник – автор 37 книг для різної авдиторії. Твори ставали фіналістами конкурсів ВВС і завойовували інші премії. Його книги і окремі поезії видані в різних країнах: США, Великій Британії, Німеччині, Литві, Сербії та ін.
Цього разу автор виступав у Лозанні. Організаторкою події була працівниця цього університету Анастасія Шевченко.
Ви точно згадаєте вірші та прозу автора, як і книгу «Місто з химерами» (до речі, вона перевидана – доповнена новими персонажами та сюжетними лініями), але насправді творчий доробок героя статті просто вражає.
Розповідаючи про збірку «Деякі сни, або Київ, якого немає» (видану свого часу в Києві), гість пояснив, що це суто київські вірші, які він вирішив доповнити чорно-білими фотографіями, щоб виникла «асоціативна прив’язка до віршів». Ця книжка – раритет, про неї є наукові статті, їй присвячувався міжнародний науковий захід.
Фотопоезія, за словами гостя, існує сформульовано переважно у Великій Британії та США, тобто англомовних країнах, але як явище є вже давно. Іншими словами, її можна творити і не здогадуватися, що творимо саме в такому жанрі. Як ділився своїм досвідом автор, просто оформляти за принципом «фотографія – вірш» – це нецікаво. Треба сказати, що оформлення збірки справді оригінальне, оскільки Київ відчувається саме на чорно-білих світлинах. Чорні дерева взимку, темні будинки… Схоже на стиль робіт Якутовича – тодішній Київ (до речі, обкладинка іншої поетичної книги автора, виданої цього року, «Просто неба» – теж ідея Олеся Ільченка: це фото чоловічої статуї на Пейзажній алеї в Києві). За визначенням літературознавця Тетяни Рязанцевої, збірка «Деякі сни…» – це справжня фотопоезія.
На презентації поет щедро поділився своїми віршами. Багато з них були присвячені Києву. Його цікавить місто, яке зникає – Київ минулого часу.
Це поезія, писана від руки. Вона не технологізована, а жива. Адже саме завдяки контакту руки з папером (а писати можна ручкою, олівцем, чорнилом…) відбувається справжня творчість. Відзначу й манеру читання: автор декламує душевно, значущо, у гарно витриманому ритмі, і на слух чудово вловлюються особливості творів.
Помітно, що Олесь Ільченко дотримується класичної форми та римованої поезії (переливає «рими в сонети»), явно продовжуючи благородні традиції київських неокласиків, духовно близьких йому (як постать Миколи Зерова), і взагалі української літератури 20-х рр. ХХ ст., коли відбувався справжній ренесанс на тлі трагічних подій.
Яким постає тут Київ? У сучасного поета йдеться про Рейтарську вулицю та Лису гору, про чорних круків на тлі ґрат, про Поділ… «Під храмом жебрає безкриле янголя». Це пам’ять, спогади, а в деяких творах є гумор, іронія. Моє враження про почуті тексти, що це – філософська поезія. У ній є відсилки до сучасності (серед іншого – трагедій), сучасна лексика, зокрема технологічні реалії нашого життя («встромляючи флешку у комп»), сленг, інша жива лексика, алітерації («Опале листя палять у саду»), багато афористичності («Троянді віку вкоротити слід», «нема нічого, крім любові»), релігійних алюзій («Вточити крові, / - Випити вина, / Вламати хліба, / – Скуштувати тіла…»), у поета «слова його – хліб і мед», а ще він «любить сонет».
Окремий шедевр, на мою думку, – це вірш пам’яті Миколи Зерова («Червоний барбарис у паморозі білій…»). У всіх катаклізмах залишається «Заціпеніла гілка барбарису». А ще є «сонети чорні, як вода», сучасність малюється, «червоно-чорне творячи сграфіто».
Один із улюблених поетів Олеся Ільченка – це австрійський геній Райнер-Марія Рільке, якого герой публікації перекладав на високому рівні. Також поет декламував вірша за мотивами Володимира Свідзінського – «абсолютно геніального поета» (і з цим можна погодитися), трагічної долі. Сьогодні поезія згаданого класика сприймається особливо актуально.
Тематика, якій було присвячено вечір, – і лірика «про міста, які зникають». Ільченко навів приклад єгипетських пірамід, яким тисячі років – «і що залишилося?» Тут є над чим замислитися. У циклі таких віршів прозвучало про Рільке, Вільмерсдорф у Берліні – тобто це спогади. Лаконічна форма та насичені образи змалювали цілі картини перед авдиторією. Хочеться відзначити вірш «Понад усе».
Від канонічних форм у читанні Олесь Ільченко перейшов далі до верлібрів – зі збірки «Просто неба». Автор поділився гумористичним фактом про свого творчого колегу, поета Тараса Федюка, який надписав у подарунок Ільченку свою книжку так: «Найкращому верлібристу України, хоча верлібру не існує». Рівень текстів примушує визнати, що будь-яка поетична форма і будь-який поетичний жанр існує – якщо написаний талановито, майстерно.
Говорили й про долю української літератури. Герой презентації поділився розповіддю про один зі своїх творів – поему про князя Вітовта, яку видали в Литві (у перекладі литовською мовою), а українською вона ніколи не публікувалася. Проте важливо те, що цей текст відомий зарубіжній авдиторії.
Олесь Ільченко творить і прозу – на презентації йшлося про романи «Sweet світ» і «Порт Житана». Наприклад, що можна сказати про жанр детективу? Певна, що багато хто зачитується цими книгами. А що таке арт-детектив? Це особлива інтрига, яку треба розплутати – але завдяки ерудиції.
Роман «Порт Житана» (як пояснював автор, реальний Порт Житана – це ресторан поблизу Женеви із видом на Монблан) – фіналіст конкурсу ВВС, жанр – арт-детектив. За словами письменника, тут є фентезійність, «але мало що вигадано». Сюжет будується на цікавинках про арт-ринок, про антикваріат, живопис і підробки. Ділячись історіями, автор розповів, що в Женеві є район порто-франко, де в сховищах, між іншого, зберігаються і художні колекції. А сам сюжет книги – про богемне (і не тільки) життя в Парижі 20-40-х рр. ХХ ст. Тобто майже сторіччя тому.
Інша прозова книжка, «Sweet світ», у назві якої закодована гра слів, присвячена українським експатам у Франції, Італії, Швейцарії. Життєві пригоди в ній не вигадані, а персонажі мають прототипів. За межами України цей твір дуже популярний. Обидва тексти – «авантюрні книжки», де герой – трикстер, який потрапляє в різні історії, навіть мимохіть. Справді, описані тут ситуації життєві, їх важко або навіть неможливо вигадати.
У своєму стилі Олесь Ільченко взорується на прозу 20-х років ХХ століття, як Валер’яна Підмогильного, де «одним словом усе сказано».
На події автор читав уголос і свою прозу – уривок зі «Sweet світ», про Флоренцію та українців в Італії. Треба сказати, і що і вірші, і романи публіка приймала зі справжнім інтересом, а ще зав’язалося цікаве та жваве обговорення.
Ще було цікаво дізнатися про письменницький шлях, а також – про цікавинки, пов’язані з життєвою канвою роману «Порт Житана». Скажімо, у прозі фігурує реальний американський скульптор, який приїхав у Париж у 20-х рр. ХХ ст. Чому згадано цю постать? Бо письменник згадав ще одного героя книги, також автора кінетичних скульптур – «нашого Олександра Архипенка, що їх робив». Асоціації викликав музей у Женеві, присвячений кінетичному митцю. А ще згадується Жан Тенґлі, автор саме таких рухливих скульптур, які наявні в різних кантонах, зокрема в нашому, кантоні Во. А ще все це підкреслює, наскільки переплетена українська культура з іншими європейськими здобутками.
Можна прочитати ще один роман Олеся Ільченка про містичний Київ, справжній лонгселег «Місто з химерами», про архітектуру міста, як-от знаменитий Будинок з химерами Владислава Городецького. Гадаю, багато хто згадає пантеру, характерну змію, слонів та інших оригінальних постатей (які важко назвати прикрасами, бо вони надзвичайно живі й пасують дизайну) «будинка з химерами».
Автора дуже цікавить Київ початку ХХ століття. Але як виникає творчий задум? По-різному. Наприклад, Ільченко згадав випадок про занедбаний і безлюдний окремий будинок, ніким не доглянутий. Письменник випадково побачив його – і в автора з’явився візуальний образ. Фантазія домалювала, що могло відбуватися в цьому будівлі – і так літератор створив оповідання в ґотичному дусі. Трапляється, що досить пройти повз, навіть не заходячи всередину – і народиться мистецький твір. Але треба вміти бачити.
Була розмова й про книгу «Збирачі туманів». За словами письменника, це нон-фікшн, «свідоцтво очевидця, спостерігача» – про колишній Київ і Київську кіностудію імені Олександра Довженка, де понад сорок років пропрацював батько автора Григорій Чужий. Тобто кіносвіт ізмалечку був знайомий письменнику.
На думку публіки (і з цим варто погодитися), потрібні перевидання. Звичайно, не тільки прози, а й поезії. А ще треба вміти бачити між рядків – у чому ми переконалися, слухаючи ці твори.
Також хотілося б відзначити Олеся Ільченка як живописця. Він працює олією, акрилом на полотні, застосовує колаж на полотні.
Тут, у Швейцарії, ще краще розуміємо абстрактне мистецтво, і чому воно є від давніших зразків до сучасних. Тут уміють не лише творити, а й зберігати авангард – про що свідчать численні колекції (і приватні серед них), інсталяції, просто скульптури в окремих садибах на подвір’ях, не кажучи про виставки, галереї, музеї… усе просто просотане і дихає абстракцією. А ще тут люблять колажі та серйозно ставляться до цього мистецтва – про що свідчать експозиції в музеях. Якщо згадати колаж на полотні Ільченка «І Бог створив жінку…» (тло – стилізований фотопортрет Одрі Хепберн – а ця знаменита актриса жила і похована у Швейцарії, кантоні Во, цю кінозірку тут досі пам’ятають і люблять), то стає помітно: стиль зрозумілий швейцарській традиції.
Картини Олеся Ільченка викликають у пам’яті роботи Пауля Клеє, Макса Ернста й інших абстракціоністів, яких по-справді відкриваємо та розуміємо тільки у Швейцарії.
Сам автор, до речі, успішний, і його живопис на сьогодні зберігається в колекціях різних країн: Швейцарії, Люксембургу, Франції, Німеччини, Великої Британії, Монако, Польщі та ін. Про це він каже: «Мені приємно, коли мої картини прикрашають інтер’єри будинків хороших людей». Його полотна виставлялись у Берні і Базелі. Наступного року очікується ще одна виставка у Швейцарії.
Ми бачимо яскраві кольори, наголошення на окремих лініях, геометричні фігури, символи, зокрема, схожі на вікна (можна згадати українські хати) й ще багато іншого. Тобто в цьому живописі то виразно, то натяками простежуються українські мотиви. Водночас помітно великий європейський досвід художника.
То поєднання жовтого і червоного, то строгий брунатно-червонястий квадрат вікна, то бурхливий синій «Океан» (хвилі – у все полотно), то начебто імпресіоністичні бризки дощу, то «Етюд в багряних тонах» (згадаймо Артура Конан-Дойла і перше знайомство читачів із Шерлоком Голмсом) і багато ще іншого. То оптимізм, то ліризм, то строгі стримані тони, лаконізм, але все це – багата натура митця. Думаю, на цю тему варто поговорити докладніше. А наразі побажаймо Олесеві Ільченку нових перевидань, звичайно, нових творів – поезії зокрема. Знайомство з цим автором показало, що справжня поезія живе й потрібна людям, які й читають її, й слухають.
Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька
Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації
святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)