Богдан-Ігор Антонич – поет, який оспівав золотий горіх і сонячний мак

Триває осіння пора поетів. Жовтень – це не менш плідний місяць. У жовтні народився геніальний і справжній європейський український поет, який тривалий час був заборонений, хоча сьогодні нічого небезпечного в його творах ми не знаходимо, його навіть вивчають у школі та університеті, йому створюють пам’ятники і всіляко увічнюють. Він був інтелектуалом і справжнім патріотом. Коротке (він не дожив до 28 років), проте дуже творчо продуктивне життя. Це – Богдан-Ігор Антонич (1909–1937). Ті українці, хто вперше читав його вірші (навіть нічого не знаючи про автора), по-справжньому відчували свою ідентичність.

Художник Володимир Ласовський так відгукувався про свого знайомого: «…як митець, як художник був дуже принциповий і не відступав від своїх поглядів».

Передусім він був поетом. Але писав і статті, і прозу, і драматургію, і лібрето, і перекладав, і взагалі був різнобічною особистістю. І ще – активним культурним діячем, розповідаючи іншим про українську літературу.

«Вітай життя!» – закликав він. Його поезію називають сонячною. Певна, що ви знаєте колядку «Народився Бог на санях». Її вже давно співають на Святвечір як народну. Це – слова Антонича, вірш «Різдво». Ось оригінальний вірш: «Народився Бог на санях / в лемківськім містечку Дуклі. / Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий. // Ніч у сніговій завії / крутиться довкола стріх. / На долоні у Марії / місяць – золотий горіх». Або вірш «Коляда», який теж співають: «Тешуть теслі з срібла сани, / стелиться сніжиста путь. / На тих санях в синь незнану / Дитя Боже повезуть. // Тешуть теслі з срібла сани, / сняться веснянії сни. / На тих санях Ясна Пані, / очі наче у сарни. // Ходить сонце у крисані, / спить слов'янськеє Дитя. / Їдуть сани, плаче Пані, / снігом стелиться життя». Цей твір теж співають. У Львові я чула від юних колядників цю обробку. Особливо дітям подобалося те, що у Діви Марії – «очі наче у сарни». До речі, співаються ці вірші просто прекрасно – а головне й душевність як тексту, так і виконання.

Львів’яни пишаються Антоничем – адже він пов'язаний з їхнім містом. А якщо побувати Місті Лева, поезія цього генія ще більше зрозуміла.

Гадаю, сьогодні можуть пригадати вже хрестоматійні слова поета з вірша «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». (До речі, його змалечку виховували на Шевченковій поезії). І далі: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, / квітчаста батьківщино вишні й соловейка! // Де вечори з Євангелії, де світанки, / де небо сонцем привалило білі села, / цвітуть надхненні вишні кучеряво й п’янко, / як за Шевченка, знову поять пісню хмелем». Або з іншої поезії: «Я, сонцеві життя продавши / за сто червінців божевілля, / захоплений поганин завжди, / поет весняного похмілля». Чи інший відомий вірш, «Село», присвячений «Володимирові Ласовському» (який лишив портрет поета і спогади про нього): «Корови моляться до сонця, / що полум’яним сходить маком. / Струнка тополя тонша й тонша, / мов дерево ставало б птахом. // Від воза місяць відпрягають. / Широке, конопляне небо. / Обвіяна далінь безкрая / і в сивім димі лісу гребінь. // 

З гір яворове листя лине. / Кужіль і півень і колиска. / Вливається день до долини,/ мов свіже молоко до миски». Він умів відчувати природу, зливатися з нею – тому й писав: «…ти ще рослина, ти ще камінь, / тебе обкручує змія» (вірш «Змія», збірка «Три перстені»).

Після тривалого табу окремі українські ентузіасти почали являти читачам цього невідомого поета. Скажімо, монографія Ігоря Калинця (поета, прозаїка, перекладача, дисидента) – «Знане і незнане про Антонича». Виявляється, до Калинця ніхто не писав ґрунтовної біографії поета, ще й у формі книги. Були статті, передмови тощо, але цього замало. Автор (сам талановитий поет) присвятив безліч часу роботі з джерелами, знаходячи про Антонича в архівах. І вийшла дуже оригінальна та солідна книга! Це тим паче подвиг, коли я дізналася, що насправді обмаль біографічних фактів про цього знаменитого українця. За текстом відчувається, що цей поет був дуже близький автору. Інтелектуальність і душевність – те, що об’єднує обох. І обидва – справжні українці. Скажу, що з величезним задоволенням читала цей сюрприз, подарований самим автором. 

Узагалі Ігор Калинець (чиє літературне життя теж пов’язано зі Львовом) робив і робить усе для увічнення пам’яті Антонича. 

Або ілюстрована збірка 1990 р. «Росте хлоп’я, мов кущ малини», видана Іваном Малковичем – для дітей. І там уперше для малих читачів розповідається про Антонича. Сьогодні, звичайно, бібліографія, присвячена генію, незрівнянно ширша, різноманітніша, проте чи розгаданий Антонич? Не думаю.

Богдан-Ігор Антонич був стриманим, скромним, елегантним, у хорошому розумінні – консервативним, водночас і товариським. Він явно беріг сили для творчості. Тому й зумів створити такі сильні книги. Звичайно, багато читав. Тому в нього надзвичайно потужна поезія. Задумливий і щирий хлопчик залишився таким.

Яке було його життя? Відомо, що народився на Лемківщині, у селі Новиця, а не стало його у Львові, напередодні Івана Купала. Батько – греко-католицький священик Василь Кіт або Кот (він пережив свого сина на 12 років), але до народження сина змінив прізвище на Антонич. Чому, досі як слід не знають. Ігор Калинець у своїй книзі припускає, що прізвище «Кіт» було не дуже солідним для священика. Антонич вийшло як родове прізвище. 

Сім’я пережила Першу світову війну. Як справжнім українцям їм довелося покинути рідну Лемківщину (про це докладніше писав Ігор Калинець), і ще змалечку майбутній поет бачив Відень. Але взагалі цей період – дуже темний, маловідомий, і дослідники збирали біографію за окрушинами. 

Майбутній поет скінчив Сяноцьку гімназію – єдину на Лемківщині, де на той час викладали українську мову. А потім навчався у Львівському університеті імені Яна Казимира (сьогодні – імені Івана Франка, де є кафедра Богдана-Ігоря Антонича). Вступив на філософський факультет, на польську філологію – оскільки української не було. До речі, Антонич дуже багато працював над стилем, бажаючи, щоб його вірші були зрозумілі й наддніпрянським українцям. 

Він міг би реалізуватись як науковець. В університеті писав наукові роботи. Скінчив за спеціальністю магістра філософії. Але, виявляється, українець не міг отримати державну посаду. Тому поет заробляв у часописах, багато пишучи. Чи можна його назвати фрілансером? Чи було це постійне працевлаштування? Скоріше – перше.

Я здивувалася, дізнавшись, що літературне життя поета тривало тільки… шість років. Так, у дитинстві писав вірші, але як справжній поет заявив про себе вже юнаком. За життя він опублікував три збірки (причому регулярно!), багато друкувався у періодиці, а ще збереглися вірші, які не були оприлюднені. Він створив безліч текстів – усе назбиралося на грубезний том, причому тільки те, що ми знаємо.

Перша збірка вийшла 1931 р. – «Привітання життя». Згодом так назвуть Літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича (і мені було приємно 2008 р. стати її лавреаткою та опублікуватися в антології «Привітання життя»). Уже в ній поет дуже яскраво заявив про себе. А далі, 1934 р., з’явилася книга «Три перстені», через два роки – «Книга Лева». На щастя, архів автора було збережено, і 1938 р. (тобто вже посмертно) опублікували рукописні збірки – «Зелена Євангелія» та «Ротації». Слід зазначити, що в кожній книзі поет залишається собою та водночас експериментує зі стилем і тематикою. Помітно, що він росте.

Він не встиг одружитися (відомо, що нареченою була Ольга Олійник, якій поет присвячував вірші, вона зберегла його книги, попри всі труднощі – про це можна писати окрему статтю), а вмер від апендициту. Коротке, але насичене життя, в якому поет умів радіти.

Чи був він помітний за життя? Як поет – так. А зовні – дуже скромний. Проте 8 липня 1937 р., коли його ховали у Львові, було справді велелюдно. Зупинився транспорт. Похорон нагадував скоріше демонстрацію. Очевидці згадують, що дощило, нібито небеса теж плакали. А потім визирнуло сонце. Так і в житті: після зливи – сонячно.

Далі поета видавали в Польщі та інших країнах. Ми почали його відкривати порівняно нещодавно.

Яким він був зовні? Зеленоокий брюнет, охайний, із краваткою-метеликом. (Але згадують і сині очі – може, вони змінювали колір?) На вигляд не дуже спортивний, але любив дивитися змагання, у віршах оспівував і спорт, життєву снагу. Його вірші – справді життєві. А ще грав на скрипці та малював, навіть був композитором. Це помітно у віршах і тому, як тонко Антонич відчував фольклор. А ще йому належить опера «Довбуш», яку можна назвати справжньою драматичною поемою. Я читала обидва варіанти, зокрема для постановки. Узагалі дивує масштаб поетичної постаті.

Він радів життю, але це була мудра радість. Дитячість у хорошому розумінні – без наївності та інфантилізму. Справжній поет умів побачити незвичайне в буденному. Наприклад, вірш «Зелена Євангелія»: «Весна – неначе карусель, / на каруселі білі коні. / Гірське село в садах морель, / і місяць, мов тюльпан, червоний. // Стіл ясеновий, на столі / слов’янський дзбан, у дзбані сонце. / Ти поклоняйся лиш землі, / землі стобарвній, наче сон цей!».

Поезія цього автора довела багатьом, що українське слово – є. Отже, завдяки ентузіастам Антонич став справжнім народним поетом, а не лише вивченням вузького кола. Читачі та слухачі відчувають його тексти. І тому хотілося б, щоб його вірші та взагалі тексти більше видавалися. Бо цей поет – як і справжня поезія – досі не розгаданий.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів).